Славенка Дракуліч — досвідчена письменниця і талановитий інтерпретатор буття. «Кафе Європа» — це не текст історика, скоріше, це збірка пов’язаних есе, які розкривають відносини, погляди і поведінку людей, які жили під час та після комунізму. Дракуліч — відмінна компаньйонка в цій подорожі, він гостро відчуває людей, про яких пише.
У «Café Europa» вона розмірковує про огиду до слова «ми» через його комуністичного підтексту, йому протиставляється західна концепція «я», впевненості в собі і в громадянському суспільстві. Дракуліч пише про талант жителів Східної Європи приховувати і забувати минуле, що веде до безвідповідальності і позбавляє можливості винести уроки з цього минулого. Цей талант дозволяє фашистській «застарілій» символіці 1940-х років відродитися в 1990-х під виглядом націоналізму. Цей же феномен спонукає кожне нове покоління політиків перейменовувати вулиці і площі.
Ключова тема, яка знайома читачам попередніх книг Дракуліч «Як ми вижили при комунізмі і навіть сміялися» та «Балканський експрес» — стосується наслідків комунізму і проблем переходу до демократії. Для Дракуліч демократія означає — навчитися говорити «я» замість «ми», прийняти ідею особистої відповідальності.
Славенка Дракуліч — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books.
Славенка Дракуліч «Кафе “Європа”: життя після комунізму». К.: Yakaboo Pablishing, 2020, 208 ст.
Уривок
Мати і не мати
Якось на сходах свого віденського будинку я зустріла сусідку, яка живе на другому поверсі. Я поверталася із супермаркету й несла величезну полотняну торбу з харчами в одній руці, намагаючись збалансувати її двома коробками прального порошку та пачкою підгузків у другій. Андреа здивувалася, побачивши мене з такими величезними торбами, але найбільше її спантеличили підгузки: «А для чого ти їх купила?»— спитала вона, припускаючи, що пропустила якісь важливі новини. Я пояснила, що візьму це із собою в Хорватію. А ці підгузки — для дитини моєї подруги: в Загребі вони значно дорожчі, аніж у Відні. Я трохи боялася, що доведеться занурюватися в нюанси хорватської економіки й пояснювати, чому підгузки там коштують більше, аніж в Австрії, попри те, що хорвати заробляють десь уп’ятеро менше, ніж австрійці. Та Андреа була достатньо люб’язною й не почала розпитувати мене про примхи хорватської економіки. Навпаки, вона швиденько зникла у своєму помешканні, а тоді вийшла звідти з іще однією пачкою підгузків, більше їй не потрібних: її дочка Фанні теж підійшла до дверей, щоб гордо заявити, що вона більше не пісяє в штани.
Мабуть, Андреа подумала про війну й біженців із Хорватії, коли винесла мені ті підгузки. Але моя тамтешня подруга не була біженкою. Вона мала стабільну роботу, просто їй бракувало грошей на підгузки для сина, тож, їдучи туди, я щоразу їх купувала. Ще одне, що мені було б непросто пояснити своїй привітній віденській сусідці: я почувалася зобов’язаною подрузі з дитиною, а також своїй мамі, родичам і решті друзів, які там мешкали. Вони були без грошей: усі вони заробляють від 350 до 500 $ на місяць, а ціни там значно вищі, аніж для мешканців Заходу. Моїй подрузі довелося влаштуватися на ще одну роботу, щоб виживати. Їй не пощастило прилаштуватися за кордоном. Не те щоб вона виявляла велике бажання виїхати, але саму по собі можливість жити за кордоном вважали великою удачею. Це не має жодного особливого зв’язку з її чи моїм життям — ідеться просто про історичну спадщину й суспільство, в якому ми жили. Таке переконання вкорінено в наших головах, і ми його просто приймаємо: ті, хто живе за кордоном, апріорі заможніші вже через сам факт свого життя там.
А втім, правду кажучи, запитання Андреа змусило мене замислитися над усіма тими речами, які я везла в Хорватію. До Загреба я мала їхати за кілька днів і, як і завжди, підготовку до поїздки почала з довгого переліку закупів, які мусила зробити. У супермаркеті слід було купити салямі, сир, шоколад, «Нескафе», два кілограми кави в зернах, пральний порошок, маргарин, порошкове молоко, консервовані томати, оливкову олію, свіжі фрукти — усе це у Відні було дешевшим. Крім того, я мусила купити дешеві панчохи, які продавали в пачках по десять штук (подарунок нашим сусідкам-підліткам), білизну, а може, також гарний светр для матері. Крім того, я мала перелік ліків, які треба було придбати для материної сусідки, і якщо вже я зайду в аптеку, то придбаю заразом і мультивітаміни (це гарний подарунок, бо вдома вони дуже дорогі). Нарешті в переліку є косметика, парфуми та інші подарунки. Переходячи австрійський кордон, я також обов’язково зайду в дьюті-фрі, щоб придбати там віскі й добрі цигарки — для лікаря, який дбає про мою родину. І так я потрохи напхаю машину різними речами, переважно подарунками. Чому я роблю це щоразу, коли повертаюся в Загреб, незалежно від того, їду машиною чи потягом? І чому мої валізи завжди напаковані різним непотребом? Лише коли я їду, скажімо, з Австрії до Швеції, мої валізи не тріщать по швах. Адже існує не так багато речей, які був би сенс везти туди чи звідти, і мені ніколи не спало б на думку купувати в Австрії парфуми для шведської подруги; власне, я взагалі не подумала б про парфуми, адже ціни в країнах не надто відрізняються. Максимум, що я можу купити, — це шматок копченого лосося на подарунок австрійській подрузі, та й то не щоразу. Проте коли я їду в Хорватію або будь-яку іншу посткомуністичну країну, то щоразу повертаюся з Заходу на Схід, а це означає, що просто мушу везти із собою все, що зможу.
Їдучи додому в Хорватію, я купую два види речей: дешеву їжу й господарчі товари (щоб зекономити); і дорогу косметику, парфуми, мила, напої, цигарки й солодощі, які роздаватиму як подарунки (і на це піде більшість зекономлених грошей). Де тут логіка? Чи намагаюся я сповнити чиїсь сподівання? І хто чекає від мене подарунків? Мої родичі, друзі й знайомі, яким щось потрібно; жінка з біржі праці, яка збирає красиві бляшані коробочки; медсестра, якій подобаються екзотичні види чаїв; сусідка, яка обожнює австрійські шоколадні цукерки; і ще одна сусідка з надто повними ногами, якій не підходять звичайні капронові панчохи. З поїздками в Албанію чи Болгарію та сама історія. Вся різниця хіба в тому, що якщо раніше мені доводилося везти туди тампони «Tampax», то нині я везу пляшку французького вина, якісний одеколон або нові книжки. Часи й подарунки змінилися, але не змінилися сподівання.
Ці сподівання є атавізмом тих часів, коли тих, хто міг подорожувати, вважали привілейованими особами. Нині всі ці речі можна знайти в Східній Європі. Відмінність нині вже не в бракові вибору, а в тому, що мало хто може дозволити собі ці атрибути розкоші.
І саме тому я почуваюся дивно, коли у Відні волочу з крамниць важкі торби у свою квартиру на третьому поверсі. Не надто замислюючись над цим, я підпорядковуюся неписаним правилам, і лише коли моя віденська сусідка спитала, для чого я стільки накупила, я замислююся та переадресовую це просте й логічне запитання собі. У минулому відповідь була очевидною, якщо ти мешкав в одній із тих країн, які забороняли громадянам подорожувати на Захід зі страху, що всі тоді звідти виїдуть (цитуючи старий анекдот: «Хто виїжджатиме останнім, хай вимкне світло»). Це було самоочевидним, навіть якщо ти мешкав у такій країні, як Югославія, звідки можна було виїздити вже починаючи з 1960-х, але для цього потрібні були гроші. Якщо тобі вдавалося нашкребти коштів на поїздку на Захід, то тебе й справді вважали привілейованою особою.
Тоді я теж складала довгі переліки закупів, знаючи, що врешті доведеться вибирати між книжкою й парою черевиків. Цілком імовірно, що подібні вагання навідували б мене, і якби я була мешканкою Заходу, але тоді це не спадало мені на думку. Як і решта східноєвропейців, я наївно вважала, що життя на Заході автоматично гарантувало тобі певні стандарти, і подібні невирішувані вибори там невідомі. Думки, що, живучи на Заході, я могла б бути бідною і, можливо, безробітною, що в усьому світі існують труднощі й фінансова нестабільність, просто не приходили мені до голови. Адже якщо ми тут усі бідні, то там усі мали б бути багаті. А що ще ми могли думати, знаючи, що особа на Заході, яка живе на соціальному забезпеченні, була багатієм порівняно з людиною, що мала роботу в комуністичній країні? Якщо на Заході хтось був бідним, то мешканець комуністичної країни не мав сумніву, що ця людина зробила свідомий вибір, а не, приміром, втратила роботу. І якби вона схотіла, то напевно знайшла б нову. Зрештою, у тих країнах, де я побувала — Німеччині, Італії, Франції, Великій Британії, — я бачила значно більше можливостей заробити гроші й мати пристойне життя, аніж у себе вдома.
А втім, міф про переваги життя на Заході не втратив сили й після краху комунізму. Подарунки з Заходу є не лише соціальною звичкою, а й красивим і очікуваним жестом із боку особи, яка «там побувала», а також своєрідним доказом того, що ти справді «там побувала». Тут також спрацьовує психологічний механізм — такий собі егалітарний принцип, з яким усі ми росли.
Це нагадало мені історію з хлопчиком років семи, якого я зустріла в Бухаресті. Якось таксі зупинилося на світлофорі. Він підбіг до мене й спитав: «Спік інґліш?». І коли я кивнула, запхав руку у вікно: «Ґів мані!» — сказав він мені. «Вай?» — спитала я у відповідь, не надто сподіваючись, що він мене зрозуміє. Проте, на мій подив, він зрозумів і вражено на мене подивився — так, ніби я «вбила» його своєю тупістю: «Ю гев — ай нот гев», — серйозно пояснив він мені своєю рудиментарною англійською.
І з логікою в цього хлопчика було все гаразд. Було ж очевидно, що в нього немає грошей (інакше він про них не просив би). І так само очевидно, що в мене гроші були (інакше я не роз’їжджала б у таксі). Навіть у цьому віці він знав, що в суспільстві існує дві головні категорії людей: ті, хто має, і ті, хто не має. Але, згідно з егалітарними принципами комуністичного суспільства, ті, хто «має», мусять ділитися з тими, хто «не має». А оскільки немає нічого особливого, чим можна б ділитися, то врешті егалітарність зводиться до рівномірного розподілу бідності. Принаймні так мало би бути в теорії — на практиці ж цей принцип не надто спрацьовує.
Я добре пам’ятаю велику кампанію в Югославії, яка відбулася ще понад десять років тому. Її проводив уряд під гаслом: «Якщо у вас є дім — віддайте квартиру». Ідея полягала в тому, що ті, хто мав змогу збудувати собі приватні будинки, мали віддати свої квартири місцевій спільноті, фірмі, установі, школі, лікарні або комусь іншому, подбавши про менш забезпечених. Причиною цієї кампанії, звісно, був дефіцит житла, а принцип егалітарності звучав так: ти не можеш мати і будинок, і квартиру, якщо є ті, в кого немає нічого. Це був останній на моїй пам’яті випадок, коли спробували застосувати принцип «у тебе є, а мені потрібно», і великих шансів на успіх у нього не було. На той час Югославія вже пливла в доволі ліберальних водах, розвивала середній клас і встановлювала правила для ринкової економіки. Важко було змусити людей відмовитися від своїх прав на квартири, тож цілком очікувано, ця радикальна утопічна ідея зазнала краху. Та вона чудово ілюструє, як працює концепція соціальної несправедливості в комуністичному суспільстві: ті, хто має, є винятками, і вони мусять почуватися винними та осоромленими, адже іншим теж належить мати, бо ж їм це обіцяли.
Класові відмінності утвердилися відразу після комуністичної революції, і спершу їх утверджували ті, хто підтримував ідею позакласового суспільства — себто лідери й «червона буржуазія», як їх називав Милован Джилас. Але егалітарна ідеологія вижила в інших формах, наприклад, у кодексах суспільної поведінки. Рівність у моєму випадку має такий вигляд: я живу на Заході, а отже, зобов’язана ділитися. І я й справді почуваюся зобов’язаною. Я не можу нікому відмовити. Я й досі невільниця такої логіки. Ба більше, в патріархальному суспільстві одруження з іноземцем уважається справжнім досягненням, можливо, навіть більшим, аніж власна кар’єра або ім’я за кордоном. Ніхто ані на мить не ставить під сумнів, що мій чоловік є багатим іноземцем — бо з якого дива я виходила б заміж за бідняка? Моє одруження також означає, що мені вдалося уникнути звичного фатуму свого народу: війни, бідності, незахищеності, безробіття, розчарувань, політичного сум’яття, низької зарплатні й відчуття, що час швидко спливає, а підстав сподіватися на краще майбутнє немає. Наче життя на Заході якимось чином захищало мене від недолі. Хто не відчував би провину за те, що «уникнув» такої ситуації, навіть якщо моя «втеча» є лише уявною? Я напевно почуваюся винною. Адже мої друзі, без сумніву, заслуговують на нічим не гірше життя.
Є лише одна річ, яку я серйозно готова закинути своїм друзям на батьківщині. Вони мені теж дещо винні. Мені страшенно сумно, що я ніколи нічого про них не знаю. Вони не телефонують і не пишуть. Я знаю, що в них немає грошей, а міжнародні дзвінки є страшенно дорогими через державну монополію на систему. Загальноприйнято, що тобі телефонують лише тоді, коли щось треба (переночувати, позичити гроші, щось переслати або купити) або в разі нагальної медичної проблеми. Я це розумію. Але чому б не написати? Марки не такі вже й дорогі.
Таке ставлення — не мій унікальний досвід, це звична поведінка всіх мешканців Східної Європи. Подруга зі Стокгольма побувала цього літа в Белграді. Після того вона слала листи, книжки та пакунки. І десь недавно пожалілася, що минуло вже пів року, але їй не надійшла жодна відповідь. Як шведка, вона почувалася спантеличено. Вона запитувала себе, чи отримали адресати книжки й листи.
Звісно, отримали. Але вважається, що саме вона — а не її друз і — має телефонувати й писати, слати якісь речі й підтримувати зв’язки. Адже вони там: саме їм чогось не вистачає й саме вони надто зайняті виживанням, а тому не мають часу на відповіді. І якщо ти не приймаєш цієї односторонньої комунікації, то вони напевно скажуть, що саме ти їх забула, і саме ти збайдужіла до їхньої дружби, адже, мовляв, тепер твій життєвий шлях усипано трояндовими пелюстками. Так наче дружба бодай якось із цим пов’язана.
Тому я телефоную сама. Бо що ще я можу зробити? Вони мені потрібні. А моя таємниця полягає в тому, що речі, з якими, на їхню думку, мені так пощастило, не надто мені й подобаються — життя за кордоном не таке вже й велике щастя.
