Кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксана Довгополова про виставку Нікіти Кадана в The Naked Room. Роботи Кадана з серії «Скалічений міф» експонуються в галереї The Naked Room до 7 березня включно. 

Проєкт Нікіти Кадана «Скалічений міф» вкидає глядача в простір спантеличеного запитування, змушуючи опинитися як між двома рядами дзеркал, в яких дивовижним чином відображаються різні світи, болісно схожі між собою. В просторі галереї Naked Room, де «Скалічений міф» опинився після дрогобицького Шульцфесту (листопад 2020), це відчуття стає гранично насиченим через маленьке приміщення, в якому нема куди сховатись. Дуже хочеться втекти, але не виходить. Всі, хто бачить ці роботи, питають, як художник спромігся передати цей жах. Але це ще й дивовижно красиво. Зображення втягують тебе в свою владу, не гамуючи жах, а навпаки, підштовхуючи до перебування на межі буття. І ми опиняємось між фантазією Бруно Шульца, образами львівського погрому 1941 – та сьогоднішнім днем.

Нікіта Кадан є дуже уважним співрозмовником, який вловлює натхнення іншої людини. «Скалічений міф» народився у розмовах з Джессікою Зіхович, антропологинею та дослідницею Gender Studies з університету Альберта в Канаді. Ця розмова тривала принаймні з 2018, з проєкту «(не)означені», який був представлений у Львові та Одесі. Мені пощастило бути співкураторкою публічної програми виставки в Одесі (разом з Софією Дяк, директоркою Центру міської історії у Львові та кураторкою проєкту в цілому), і тоді я з певним здивуванням слухала роздуми Джессіки про Бруно Шульца, Голокост та важливість погляду Нікіти Кадана, який бачить специфіку насильства над жінками під час Голокосту. Тоді згадка Бруно Шульца здалася мені виходом в простір, паралельний, але не цілком суголосний «(не)означеним». Але було зрозуміло, що це цікаво саме Нікіті. Тому новина про те, що на Шульцфест Кадан виходить зі «Скаліченим міфом», змусила мене відчути, що цей пазл склався, вони з Джессікою Зіхович договорили розмову, почату декілька років тому. В «Скаліченому міфі» вона стала кураторкою.

Хто слідкував ще за текстами про Шульцфест, вже занурився в цю гру сенсів та образів, які представлені в «Скаліченому міфі». Напівоголені жінки в чорних панчохах на вулицях міста, як на сцені. Сценографія включає в себе тих, хто панує, та тих, хто підкорюється. На цьому паралельність закінчується та починається відцентровий розліт досвідів. В одному ряду зображень еротична гра на грані ризику, в другому – знелюднююче знущання над беззахисними людськими істотами.

Сцена. Поставивши глядача між фантазією Шульца та образами львівського погрому, Кадан розповідає нам важливе – це все схоже на театральну дію. Сцени погрому жахливі, ми напевно знаємо, що це не просто знущання (що таке просто знущання, до речі?), це акт вбивства. Ми фіксуємось на смерті, даючи власному жаху приховати від нас макабрічну карнавальність того, що тут відбувається. Знелюднених жінок виставляють, як на сцені, в публічному просторі, вимагаючи від них явити себе в своєму інтимному вигляді. Якщо ви хочете вбити цих людей, навіщо цей збочений спектакль? Дозволю собі відкрити поряд зі «Скаліченим міфом» сторінки книги Мартіна Поллака «Топографія пам’яті», де автор роздивляється світлину «щіткової забави» в Відні 1938 року: коли євреїв змушували змивати щітками написи про Австрію з бруківки. Що рухало фотографом – питає себе Поллак? Ось добре вбрана жінка, яка точно не уявляла собі, виходячи з дому, що опиниться в такій ситуації, намагається пристосуватись, в неї задерлася спідниця – саме в цей момент клацає фотограф. Жінка беззахисна перед тим, хто фіксує її приниження. Погляд останнього водночас хтивий та жахливий. Тут нікого ніхто не вбиває – це глум. Для Поллака ця сцена нагадує слова віденського шлягеру «Як гарно на каруселі»: 

 Глум ніц не коштує,
 Втіху має мати 
 І маленька людина…* 

Для віденців 1938 року, які привели діточок подивитись, як смішно їхні сусіди намагаються маленькими щітками чистити вулицю, це глум, а не спостереження вбивства. Глядачі відчувають насичене задоволення від раптової відміни базових норм соціальної поведінки. Це видовище, сценічна дія – але на цій сцені дехто не має права обирати роль. Те саме ми бачимо в моторошних сценах погрому: змістом дій є карнавальний глум в вивернутому навиворіт світі. Жінку на цьому карнавалі виставляють в публічний простір в її найуразливішій інтимності. У Єви Шлосс, яка вижила в Аушвіці, є жахливий спогад про перший день в пеклі, коли жінок поголили та вдягли в однаковий одяг – вони були позбавлені власного обличчя. Це не просто перша реакція людини, яка ще не знає, що на неї чекає – Шлосс згадує це багато років потому як страшну зброю, яка ламала людей – їх позбавили індивідуального обличчя. Жінки на погромі не встигнуть це відрефлексувати. 

Те, що на ілюстраціях Бруно Шульца якраз і стає вбранням індивідуальності – відверта гордовита оголеність жінки, – на світлинах погрому стає наглим вивертанням інтимного в регочучий та безжальний публічний простір. На фотографіях львівської бійні та у створених Шульцем образах можуть бути одні й ті самі люди. Так, шульцеві образи міфічні. Але реальні жінки, які надихали його в житті, загинули в Голокості. Як і він сам.    

Міф. Бруно Шульц волів створити власний міфічний світ, ретельно підбираючи дорогоцінні фрагменти його мозаїчної мапи. В тексті Шульца я почуваюся як у власному сні: впізнаваність сюжетних ходів навіть подекуди лякає. Цей світ – чиста фантазія, підкреслено віддалена від так званої реальності. Дозволю собі процитувати перекладача Шульца на українську Юрія Андруховича про те, що сам Шульц у статті 1936 року визнав свій творчій метод як міфологізацію. Це створює певний фрейм приреченості. Андруховіч зауважує: «Міфологія ж, як відомо, є альтернативою історії. Шульц поставив на міфологію — й тому історичний час, історичні події в нього навіть не на другому плані».** Історія такого не дарує. Опинившись в просторі «Спотвореного міфу», розумієш це чітко та з жахом. 

Жінки-богині з малюнків Шульца, які відсторонено рухаються простором на підборах, що є продовженням ноги (звертали увагу, що Шульц не позначає межу між тілом та взуттям?), – вони нібито невагомі та ледве торкаються землі. Істоти, на яких можна дивитися виключно з обожненням, внизу вверх, схиляючись до підлоги. Чоловіки добровільно плазують перед цією досконалістю – вони обирають свою роль самі, без примусу ззовні. Так, в цьому різниця сюжетів «Скаліченого міфу» – в одних сюжетах приниження є добровільним, отже, позірним, в інших – нав’язаним.

Думаючи про виставку, я навмання відкрила «Цинамонові крамниці» та раптом здригнулася: «Немає нічого поганого у скороченні життя до інших і нових форм. Убивство не є гріхом. Часом воно є неуникним насильством щодо застиглих і закостенілих форм існування, що перестали бути цікавими. В інтересах захопливого й важливого експерименту вбивство можна сприймати і як заслугу»***. Це слова батька оповідача, який переходить в якусь фазу занурення в поза-людське життя. І далі: «Немає матерії мертвої, — навчав батько, — мертвизна є тільки видимістю, за якою чаяться незнані форми життя. Виміри цих форм нескінченні, а відтінки та нюанси бездонні». В книзі вбивство описується як передчуття нової форми життя. Своєрідний рефлекс міркувань автора «Жюстіни» та «Ста днів Содому» виглядає тут як якесь вивернуте пророцтво – пройде пару років та євреїв як «нецікаву вже форму життя» спробують прибрати з обличчя землі. Для батька наратора «Цинамонових крамниць» його промови – це гімн життю. При цьому теоретика цих перетворень, коли він набридне своїми розповідями, можна налякати обіцянкою полоскотати та відправити спати. В історії, відторгненій фантазією Шульца, ніяких переходів немає. Вбивство тут не відкриває ніяких нових форм життя – воно є тим, чим є в зневаженому історичному часі, а саме позбавленням життя. Невідворотнім. Історичний час впаде на людину, яка його не бачила навіть на другому плані, всією своєю вагою. Мертва матерія є. Зі всією своєю мертвизною. Це вбило й Шульца, й тих самих жінок, яких він фантазував та зустрічав у житті. 

Світлини. Нікіта Кадан давно працює зі світлинами, а в «Скаліченому міфі» поставив поряд документацію історичної події та художню фантазію. Відтворення фотографії є складним жестом. В наївній настанові людина вважає, що фотографія точно відображає реальність – це ж очевидно. Дозволю собі звернутися до міркувань Дорі Лауба, психоаналітика, який працював з лікуванням травми Голокосту, з проблемою свідчення тощо. Одного разу куратор музею в Монреалі, де була колекція світлин з концтаборів, запропонував Лаубу експеримент: «Одна з цих фотографій зроблена євреєм. … Зможете знайти цю фотографію?» Лауб не вагався. На фото дві жінки цілувалися крізь сітчасту огорожу****. Німець ніколи б не зафіксував такого – бо тут про людей, про стосунки. Це величезна проблема роботи зі світлинами масового насильства – їх завжди роблять вбивці. Отже, дивлячись на ці фото, ми неминуче стоїмо в позиції вбивці. Дорі Лауб пояснює свою думку в розмові з дослідницею проблематики травми Кеті Карут: «Документи, які нам залишилися від нацистів, насправді не лише демонструють, а й інсценують те, що ви описали як відмову євреям у праві на роль адресатів»*****. Те, що ми звикли сприймати як схоплення реальності, є водночас інсценуванням – не в сенсі спотворення реальності, все так і було, але в сенсі перекривання одним фокусом реальності всього горизонту. 

Повноту реальності ми могли б схопити, якщо б втрапили в минуле, маючи одночасно декілька оптик. Присутність радикально-міфологічного світу Бруно Шульца поряд з «об’єктивною реальністю» фотографій погрому унаочнює нестерпність перебування в просторі між людиною-частиною-стосунків та людиною-об’єктом-без-права-на-роль-адресата. Перебуваючи в просторі «Скаліченого міфу», ми всередині себе відчуваємо цей роздертий світ людей та об’єктів, а люди та об’єкти – це одні й ті самі істоти, тільки в різні моменти часу. В цьому сенсі «Скалічений міф» є значно більш болісним досвідом, ніж, скажімо, «(не)означені», месидж яких можна було перевести в наративну площину та врятуватись в теоретизуванні. 

Неможливість сковзнути в наратівизацію створює дивовижний ефект потрапляння в просвіт між декількома точками часу, дві з яких майже не відстають одна від одної – але відкривають кардинально різну реальність. Ми входимо в них з точки тепер, з 2021. Час розкривається, проходить через глядача струмом. 

Поряд з примарними зображеннями виникає об’єкт, що викидає глядача з фантазматичного світу своєю грубою матеріальністю. Металева конструкція з батогом та великий шмат архітектурного декору на підлозі. Такий собі натяк на важку присутність минулого, яке в цілому нікому й не потрібне – цей шмат відвалився від старою будівлі та декілька років лежав на вулиці (нікого не вбив – то й добре). Натяк на відносини (суб’єкт має відносини, об’єкт – ні) уособлюються батогом, минуле валяється під ногами. Це своєрідна абревіатура «Скаліченого міфу». Можна було б пожонглювати словами про високе та низьке, суб’єктність та об’єкт тощо, але зараз не дуже хочеться. Просто залишуся в відчутті лаконічного висловлювання, яке стяглося в матеріальну форму. 

Мені не пощастило побачити «Скалічений міф» в Дрогобичі, щоб мати можливість порівняти досвід. Зрозуміло, що на Шульцфесті виставка виглядала зовсім інакше, ніж в Naked Room в Києві. Там проєкт був представлений на двох локаціях в двох старих віллах, уламках минулого. З цих вікон можна було бачити різні світи. В Дрогобичі проєктом можна було мандрувати, в Naked Room «Скалічений міф» насувається на тебе зі всіх боків, не залишаючи простору для втечі. Ці жінки біжать прямо на тебе, шансів врятуватися немає. Думаю, що в Naked Room це цілком окреме висловлювання. 

Ще наостанок. Цей міф скалічений не тільки тому, що Шульца вбили та світ його фантазій зник у жахітті Голокосту. Ми живемо в скаліченому міфі, це є метафорою наших взаємин з минулим. Міфологічні уявлення про минуле, з яких дуже хочеться відчистити «до кращих часів» все неприємне, стидке, травмуюче. Потім, потім… Спочатку інше. Але якщо на нього не дивитися, воно не піде. Інколи треба робити дуже прості речі – називати зло злом, злочин злочином. Ставити собі питання – не боятися. Нікіта Кадан тримає розум на сторожі, впускаючи в нього те, що багато з нас воліють віднести на рахунок світової погрішності. Погрішності немає. Це і є наш світ. Тут та зараз. Зі всіма цими порталами в нестерпне. 

Оксана Довгополова

______________________________________

* Поллак М. Топографія пам’яті. Львів: Човен, 2018, с. 116.

** Андрухович Ю. Останній з Атлантиди. Післямова перекладача // Шульц Б. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, с. 381.

*** Шульц Б. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, с. 38-39.

**** Почути травму. Розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів. Інтерв’ю провела Кеті Карут / переклад з англ. Катерини Диси. К.: Дух і Літера, 2017, с. 92.

***** Там само, с. 93.

________________________________

The Naked Room, вул. Рейтарська, 21, графік роботи: Пн-Нд 11.00-20.00, без вихідний.