Новий роман Остапа Українця вийде друком вже у квітні. Він називаеться «Дискордія».

Остап Українець почав писати прозу у 2016 році, за рік закінчив свій перший великий текст — історичний роман про Станіславів  «Малхут». У 2018 році в нього вийшов другий роман «Транс», тоді ж Остап Українець повернувся до теми, розпочатої в романі «Малхут», і 2019-го з’явився третій роман —  «Канцелярія хрестових походів». Четветий, але третій романзі станіславського циклу оповідає про неспокійний період української історії. Це один із небагатьох творів цієї тематики і, мабуть, перший у сучасній літературі.    

«… Весна народів. Австрійська імперія пульсує і вибухає повстаннями. Кожен намагається визначити власне місце у великій імперії, яка для багатьох насправді чужа. Іґнацій Камінський відсидів у віденській в’язниці і повернувся додому, у Станіслав. Він має певний авторитет серед місцевих революціонерів і активно долучається до дискусії між поляками й русинами — об’єднатися проти імперії чи кожному змагатися за своє» —  написав Остап Українець на своїй сторінці в фейсбуці. Чекаємо виходу. З дозволу видавництва Kyiv Daily публікує главу з книги.

Остап Українець. Дискордія. Роман. — Харків : ВД «Фабула», 2021. — 400 с. 

ממ 

1

Янку, ти ж знаєш — я ніколи не перечив і не пере­ чу, що русини є народом не гіршим від усіх инших, не малюй з мене шовініста,— обурився вусатий чоловік, дістаючи люльку з рота.
Двоє коней поволі шпорталися дорогою на Перемишль, 

але з дорожніх слупів і сонця, котре вже давно світило не попереду, а праворуч, було видно, що до Перемишля завид­ на не доїдуть. Попереду на дорозі манячив лісок, і обоє чо­ ловіків мимохіть пришпорювали натомлених коней, не ба­ жаючи ночувати в хащах, де цими непевними часами навіть зі зброєю було страшно. 

Вусатий чоловік мав на голові котелок, котрий дуже па­ сував до елегантно закручених і зафіксованих білком і пи­ вом вусів. З­під котелка визирало ледь задовге, але охайно підстрижене волосся. Вдягнений був у дешевий і зацофаний дорожній сурдут, який гармонійно поєднувався з кінною постаттю подорожнього, так що випадковий перехожий на­ вряд чи подумав би, що перед ним якийсь неохайний абихто. І дібраний у тон до сюртука головний убір, і темно­багряна вересова люлька в руках, і — головне — тоненький золо­ тий ланцюжок годинника, що ніби випадково виднівся з­під розстебнутого сурдута, говорили про те, що в цьому сідлі влаштувався щонайменше відносно заможний шляхтич, кот­ рий не хоче каляти багатий одяг важкою дорогою. 

Його супутник також пасував до цього образу — у ко­ роткому темному жупані та ялових верхових чоботах, із ло­ вецьким капелюшком, котрий дуже личив до його тонких, майже дівочих рис, які він марно ховав за тоненькими вуси­ ками і скупою борідкою, котра почала пробиватися тільки цієї зими. 

Коні в обох були добрі, а що важливіше — дармові, пози­ чені паном Дизмою Хромом на зворотну дорогу, щоб «ша­ новному панству не прийшлося їхати фіакром аби з ким». Хоча фіакром із Тарнова таки було б вигідніше, міркував перший чоловік, знову затягуючись люлькою. Фірман добре знає дорогу, знає, де їхати і де стати. А вони тут залежали від погоди, від сонця й від того, чи буде за цим лісом корчма. І чи буде сьогодні взагалі кінець лісу. Про всяк випадок пе­ ревірив, чи добре ходять пістолети в закріплених над сідлом гольстрах, і трохи поблажливо зиркнув на супутника — той просто засунув свої за широченний тканий пояс, що підпе­ резував його добротний, хоч і трохи старомодний жупан. А все ж чотири заряди — замало для спокою. 

Тривожитися чоловік почав іще в Лужанах, куди пан Диз­ ма запросив його погостювати дорогою з Відня додому, після піврічної адвокатської практики в столиці, і де він запізнався зі своїм молодшим супутцем. Пан Дизма був ледь опасистий, але дуже енергійний мазурський шляхтич, котрий увесь час, не зайнятий справами, яких мав пребагато, витрачав на про­ гулянки пішо й кінно. На цих прогулянках він без угаву го­ ворив і замовкав лише для того, щоби зрідка послухати від­ повідь супутників. 

— Розумієш, пане,— казав Дизма.— Тут не йдеться про те, що такі шляхтичі, як ми з тобою, зібралися десь у Кракові та й вирішили, що Річ Посполита двох… трьох,— виправив­ ся він, глянувши на Янка,— народів має бути відновлена і для того всякі засоби годяться. Ні. Populus vult — deus vult*. За­ дача наша з тобою, людей освічених і станових, бути іскрою, котра розпалить це багаття. Світочем, котрий поведе за со­ бою польський нарід, нарід, котрий тільки чекає зрушення. 

— Пан завжди такий патетичний? — прохолодно поці­ кавився його співрозмовник. Утім, без неприязні — це була цілком пересічна й буденна бесіда двох шляхтичів. 

— То не патетика, пане. Ось ти, я знаю, ще недавно чис­ лився у львівських «Синах Вітчизни». Чим таким цікавим ви там займалися? 

— Крім планування нездійснених терактів?
— Очевисто.
— Писали відозви, прокламації. Компонували статті до 

газет, щоб вони пройшли цісарську цензуру і при тому до­ носили потрібні нам думки. 

— От. Словом, пан займався просвітництвом. Бо до того ми вдатні. Така наша роль і така робота. Ми є офіцери, а не пішаки, прошу пана. Самих офіцерів до бою ніколи не ки­ дають. А подивись на хлопство, котре живе по наших селах. Якого вечора не зайдеш до корчми — мої лужанські стоять кружка на вулиці та й пики одне одному товчуть. Важка в них робота чи ні, а сили в них багато. І то сили дурної. Завдання наше, шляхетське — ту силу якось направити, вихлиснути її туди, де ми, з огляду на своє більш освічене становище, зможемо знайти їй застосунок. 

На те вусань не відповів нічого, а от Янко втрутився: 

— Чого б то, пане, хлопство мало рушатися на справу, якої ні в зуб не тямить? То правда, у містах нині кроку не ступити, щоб не обляпатись конспіративним товариством чи спілкою. Але де хлопству до того є діло? Може, пану шляхти­ чу гірше видно, але я сам ніде не бачив, аби хлоп горів бажан­ ням узяти косу в руки й піти на війну. 

— Янку,— поблажливо, як заспокоюють маленьку дити­ ну, відповів Дизма,— зміркуй сам, де ти живеш, а де я. Ваше хлопство — то збільшого русини. Гарний народ і достойний, але ні в зуб не свідомий. Інше діло — поляки. Та з таких, як вони, був Гловацький! Цим тільки покажи ціль — і вони ки­ нуться вперед. 

Тоді на ґанок прийшов якийсь жид із суплікою від хлопів, але Дизма сказав йому зайти другого дня, бо зараз він зайня­ тий, і заговорив щось іще. 

Їхня розмова того ранку точно закінчувалась не цим, але вусань пригадав її рівно до цього моменту, перш ніж видих­ нути дим і продовжити: 

— Так от, Янку,— він повернувся до свого супутця, ко­ трий зо всіх сил намагався не відставати,— я в цьому з Диз­ мою згоден, ти вже пробач. Запитай русина, хто він є, той скаже — чоловік. А запитай поляка — то він тобі скаже, що є поляком. Ото різниця, від якої не дінешся. 

— Так, як ти міркуєш, можна легко прийти й до того, що просто кожен поляк є від природи ушляхетненим, хоч би й хлоп, а кожен русин від природи хлопський, хай і шляхтич. Тому один є вічно свідомий себе, а другий вічно сидить у по­ пелі, де йому й місце. 

— Я такого не казав, Янцю. Але біда наша спільна в тім, що дуже довго наші з тобою народи жили достеменно так, як ти кажеш. А нині, коли просвітителі переконують, що те все треба лишити в минулому… 

— І нема на те ради? 

— Ну чому ж. Он хоч би й той Вагилевич, котрим ти так захоплюєшся. Я з ним одного разу перетинався в редакції. Прецікавий чоловік, і книжка його цікава, і добре вони всі діло роблять, але ж ти сам бачиш, як воно робиться. «Ру­ салку» видали аж у Буді — а то ж ваш, уніят, Левицький заборонив її до друку ві Львові. То що скажеш, сама ваша церква проти якогось відродження й піднесення русинсько­ го народу? 

— Наша церква гне свою лінію за Австрію, бо добре пам’ятає польські утиски,— ображено відповів Янко. 

— І кому від того краще? Селянству, котре сидить по своїх селах і знає лише гарувати? Духовенству, котре лягає під німчуру? Чи вашій малочисельній інтеліґенції, котра ще з року в рік лише каркає та нарікає, що її ніхто не чує і не слухає, але при тім сама не шарпнеться до діла, хоч паси з неї дери, а тоді на перший порух починає розказувати, як то га­ лицький хлоп споконвіку був одного роду з москалем, хоч ніхто десять років тому й чути такого не чув? Отож і хлоп ваш назветься чоловіком, а хлоп наш назветься поляком. 

— Тебе послухати — то хоч брати й полячитись. 

— Я тобі того не казав, Янку,— повторив вусань.— Були, звісна річ, і такі — сам Костюшко з таких. Але ж то не зна­ чить, що ти не зможеш вивчитись на університеті і стати ки­ мось поважним і серйозним, зоставшись при тім русином. Не слухай батька, ні оден розумний поляк нині вже не скаже, що русинський народ є меншим чи гіршим від польського, але окремим від нього, хоч тісно пов’язаним. Один Бог над нами, на одній землі родимось і вмираємо, мови маємо по­ дібні, та цілком різні. Тут не про те річ. Що я тобі пробую сказати, то це що ви, русини, дуже скорі віддавати свій інте­ рес тому, хто найперший за нього вхопиться. Будь то церква, австрійці чи дідько лисий. Як раніше віддавали нам, полякам. Про вас обіцяють подбати — і ви вірите. Бо самі про себе не те що не хочете дбати — навіть хотіти не хочете. 

І вусань, запримітивши попереду світлу пляму узлісся, пришпорив уже геть зохлялого коня. Янко кинувся навздо­ гін, і обоє виїхали на роздоріжжя в сірих сутінках, саме коли чесним подорожнім годиться шукати ночівлі та гріти черево гарячою полевкою чи журеком з кухлем пива. Дорога виво­ дила з лісу на широку леваду, з якої розходилась на чотири сторони світу — назад на Ряшів, уперед на Дуклю, на захід на Ясло й туди, куди й потрібно було їм,— на Перемишль. Посеред левади дорога розділялась надвоє, огинаючи вели­ кий і крислатий дуб — такі часто росли на хітарях перед селами, слугуючи орієнтиром. Вусань звівся на стременах і заходився пильно приглядатися в усі сторони. Нарешті радо гмикнув і рушив прямо, на схід — Янко й сам помітив там ледь видний на тлі вже майже нічного неба димок. 

Село виявилося за ще одним лісочком попереду, але з їх­ нього боку, може, за пів версти від роздоріжжя, на відшибі стояла корчма. І ліс чи не ліс відділяв її від села, проти неділі там було повно люду — і всередині, і надворі. Двоє подорож­ ніх спішились, познімали з коней свої клунки, склали їх біля брами й підвели жеребців до жолоба з водою. Затим взялися розглядатись корчмою в пошуках господаря. 

Господар помітив їх першим і, не кажучи ні слова, потяг обох за руки і всадовив кінець поставленого на вулиці столу, а по тому втупив у вусаня питальний погляд. 

Вусань зміряв господаря поглядом — невисокий і вутлий жидок у християнському вбранні, без пейсів і з непокритою головою. Воно й не дивно, судячи з духу свинячої ковбаси, що валив з протилежного кінця столу, де з півдесятка хло­ пів щось празнували, бо раз у раз піднімали вгору дерев’яні кубки і проголошували здрувко своїм тутешнім діалектом. Господар чекав замовлення. 

— Скільки в тебе коштує покій для двох чоловіків? — без церемоній запитав вусань. 

— Який покій, пане солодкий? — щиро здивувався жи­ док.— Чи ти бачиш тут велике місто чи монастир, до якого тут має бути постоялий двір? Сі чоловіки живуть у селі за лісом, а подорожні тут ходять рідко. А от поїсти й випити — се до мене. 

— Ну то що, Янку,— півжартома здвигнув плечима ву­ сань,— проти ночі в дорогу? У той бік якраз маєток пана Любомирського, а ми ще зі Львова знаємося. У нього й по­ просимось. 

— Та побійся бога, пане, у яку ще дорогу проти ночі? До пана Любомирського ще чотири милі, а ви знаєте, яка погань зараз лісом лазить? Староство навіть нам строго наказало пильнувати, бо всяке може приключитися. Я ж кажу — хто приїде возом, той на возі ночує, а ви як без воза, то що. То хіба на стриху вас покладу, там якраз сіна стелено. Ґратіс, аякже, бо де би я вас проти ночі в таку дорогу пустив! 

Видряпавшись на стрих, чоловіки зрозуміли, чому нічліг їм запропоновано ґратіс — для спання цей стрих ніяк не призначався. Попри під в очереті були шпари, які наскрізь продував вітер, а коли вони почали сувати паки, щоби об­ ставити собі сяке­таке затишне місце, подом кинулася миш­ ва. Нарешті вони, плюнувши на всяку зручність, спустилися й замовили собі на вечерю густої ковбасної мачанки з ощип­ ками. До мачанки взяли пива. 

— Скажу тобі, Янку,— задоволено сказав його супутник, у котрого на додачу до власних вусів з’явилися ще й препиш­ ні пивні,— що такого пива я в житті не пробував, а пробував багато. 

Янко хильнув і задоволено скривився.
— Гірке,— і негайно хильнув іще раз.
— Господарю! — загукав вусань.— Господарю, як тебе там?
— Самуїл, прошу пана,— відповів жид, ніби виростаючи 

з­під землі.— Чого бажаєте?
— А що це в тебе за пиво таке добре? Чи ти до сільської 

корчми з­за кордону возиш?
— То є наше тутешнє, прошу пана. Тут через два села 

один шваб тримає свою броварню, вже років зо п’ять як. І єдиний на ціле воєводство не з ячмінного солоду варить, а з житнього. От воно й виходить таке добре. 

— Дуже добре,— погодився вусань і махнув Шмуелю ру­ кою. Господар здимів. 

— То що,— повернувся до старої теми Янко, виловлюю­ чи в мачанці шмат перченої ковбаси,— революція буде? 

— А буде,— впівголоса сказав вусань,— тільки що не така, як собі версальські діти планують. Слов’янофіли їм під­ такують, показують свої записи й кажуть — он які в нас усі народи самобутні, яка в усіх багата культура. Тільки ж усі наші слов’янські культури разом узяті не постоять проти од­ ного австрійського багнета. 

— Ти кажеш мені, що культура народна ніц не варта? Ти, випускник філософії? 

— Бороньбіг, Янцю. Я кажу тільки, що імперія — то моно­ літ. А ми з тобою — лише маленькі клаптики, котрі в одному сходяться, в другому не сходяться, а в третьому — б’ються. І русини і поляки мають шанс вистояти лише разом, коли кожде буде і своєї культури триматися, і мови, і віри, а про­ те діяти як одно. Це буде суголосне ідеалам просвітництва. 

— І в це ти не віриш?
— А ти віриш?
— Вірю,— впевнено сказав Янко.
— Віриш, бо поки на жодному викладі у львівському уні­ 

верситеті не сидів. Боюся, з осені тебе чекає не одне роз­ чарування, друже. Але,— він владно підняв руку, не даючи Янкові перебити,— не варто й чекати осени. Давай­но за­ раз із тобою подивимось, як наші народи можуть триматися купи, обминаючи гострі кути. 

І вусань упівголоса, але так, щоб його було чути навко­ лишнім, затягнув: 

Ой у чистім полі да близько дороги, Там стоїть наметець великий, шовковий, А у тім наметці стоїть стіл тесовий… 

За третім рядком Янко вхопив свого супутника за руку й міцно стис, зашипівши: 

— Ти здурів? Ти хочеш, аби нас тут на вили підняли? 

— От бачиш,— спокійно повернувся до нього вусань,— ти й сам розумієш, який то ризик — показуватись тут руси­ ном зі своєю історією і культурою. Хоч ці мужики не знають ні того ні того, четвертий рядок пісні тут ліпше не співати. Не тому що в нас із ними політичні розходження, а лиш тому, що вони, певно, досі лякають своїх дітей Хмельницьким. 

Тут Янкові нічого було заперечити.

______________________

* Воля народу — воля Бога (лат.).— Тут і далі прим. автора.