Видавництво «Дух і літера» було засновано в Києві в 1992 році, на базі Києво-Могилянської академії. У наступному році воно відзначить своє 30-річчя. 

За ці роки видавництвом були видані близько 700 книг — про те, як воно було створено і його головні підсумки (головні книги) розповідає співзасновник, головний редактор «Дух і Літера» Леонід Фінберг.

Дійсно близько 700 книг було видано?

— Так. Ідея створення видавництва виникла у Костянтина Борисовича Сігова. Він приїхав з Франції, з прагненням створити видавництво. І він його створив. На той час була франко-українська лабораторія, яка згодом набула статусу видавництва. Костянтин та його колеги почали видавати переклади книжок французьких філософів, з якими вони були знайомі або особисто, або знали їхню творчість. Коли я сьогодні дивлюся на ці книги, то бачу маленькі брошури на 80 — 100 сторінок, що вкрай важко створювалися. Це не проза. Не історичні книги, а філософські праці Сімони Вейль, Анрі Брегсона, Еммануеля Левінаса тощо. Загалом це видатні постаті. Зараз, на відстані, ми бачимо чимало помилок в тих виданнях, проте, інакше не буває. Перші етапи завжди одночасно і навчання, і спроби професійної роботи. Через деякий час Костянтин запропонував мені разом з ним видавати журнал «Дух і Літера». Я не відразу погодився. Сказав: «У мене — Інститут юдаїки, це забирає надто багато часу». Але поступово все пішло своїм шляхом. Я включився в роботу, ми доповнювали один одного. Костянтин — блискучий інтелектуал, який отримав пристойну освіту, захистився з філософії та ще й дуже активно попрацював у Франції. Будучи в Парижі він створив «карту» свого спілкування з інтелектуалами. Саме ці його контакти і слугувати основою для перших кроків ранніх програм видавництва. А я — менеджер, вмію організовувати. Отак ми поступово зійшлися. Ми були знайомі раніше, товаришували. Я ще пам’ятаю Костю учнем 10 класу. Тоді він мені показував свої перші вірші. 

Я долучився до видання книжок. Треба було приймати рішення, для яких ані в мене, ані в Костянтина не було достатньо досвіду. Звичайно, це відбилося на якості наших книг того часу. Сьогодні ми про них згадуємо, але ж не готові показувати. 

Отже, ми почали працювати разом і поступово я включився не тільки у роботу над Часописом, а й в роботу над виданнями книг. Здебільшого я допомагав Косянтину. У нього є особливий дар — вміє віднаходити талановитих, часто геніальних людей. Саме тоді, з його подачі, ми почали видавати тексти Сергія Сергійовича Аверінцева. Це — ціла епоха. Я пам’ятаю, що ми мали банк даних з його публікаціями, текстами. Ми видавали книгу за книгою. Він приїжджав до нас. Гадаю, що й сьогодні книга «Софія-Логос» — одна з найбільш знакових книжок з-поміж тих, які ми видали. 

Тоді гроші знайти було важко, і, може, навіть важче, ніж сьогодні. Йшла виборча кампанія на обрання президента України. Один наш знайомий (не хочу називати сьогодні його прізвище) допомагав у виборчій кампанії Леоніду Кучмі. Я запропонував такий проект: ми готуємо і видаємо п’ять книжок, зазначивши подяку меценатам. Нам погодили цю пропозицію і за короткий проміжок часу ми підготували до видання п’ять книг. Чотири з них ми видали (Кость Москалець, Віктор Домонтович, Микола Рябчук). Раптом Костянтин каже: «У мене є ідея: зібрати всі енциклопедичні тексти Сергія Аверінцева і видати їх однією книгою». Я відповідаю: «Ідея — геніальна, але ми не встигаємо». — Що будемо робити? Кажу: «Давай ми чотири книги презентуємо, а п’яту покажемо як ляльку і скажемо, що ми завершуємо роботу над нею». Так ми і зробили. Виборча кампанія пройшла, протистояння кандидатів забулися, а книги стали частиною культури. 

Потім були наступні книги, які здебільшого рекомендував Костянтин. Він знав інтелектуальний світ Європи (передусім Франції) і ми видавали книгу за книгою. Поступово я почав пропонувати свої книги для нашого видавництва. Крім того, доволі успішно просувався наш журнал, у редколегію якого на початках входили і Микола Рябчук, і Вадим Скуратівський, і ми з Костянтином. Часто у таких випадках «инициатива наказуема», і ми з Костянтином незабаром залишилися сам на сам з часописом «Дух і Літера». В наступні роки ми видали близько 30 чисел часопису. Деякі з них були особливо вдалими, зокрема тематичні, присвячені Паулю Целану, Василю Гроссману, Сергію Аверинцеву тощо. Та й в інших було чимало цікавих матеріалів і я трохи шкодую, що ми перестали випускати часопис «Дух і Літера». Скоріш за все, це тому, що загалом час часописів залишився в історії, домінантою стали книги, що ми на той час навчилися готувати і видавати. 

Поступово ми нарощували темпи. Ми видавали 5 — 6 книжок за один рік і раділи тому. Минулого року ми видали 70 книг. Та й книги потовщали: 5 — 6 тих книг помістилися б у 2 — 3 тих, що ми видаємо сьогодні. На сьогодні ми стали одним з провідних видавництв країни.

Ми з вами хотіли поговорити про найбільш знакові книжки вашого видавництва.

— Книжки, знакові дня мене. Однією з перших таких книжок була книга, видана не в нашому видавництві, але за моєї участі. Ми робили її за Романом Корогодським. Роман Корогодський — фантастична людина. Ми часто зустрічалися, спілкувалися. Я не можу сказати, що ми були друзями, але товаришували досить довго. Була його пропозиція видати книгу про українсько-єврейські взаємини — «Поле відчаю, поле надії: Документи і матеріали про українсько-єврейські взаємини». Може, й моя ідея була (він знав, що я займаюся юдаїкою). Але ж він запропонував структуру цієї книги і основні тексти для неї. Зокрема, українською перекласти Михайла Хейфеца «Українські силуети» — блискучу книгу, яка значною мірою сприяла поширенню знань про українське дисидентство. Це розповідь про життя дисидентів і українських, і єврейських, і литовських. Михайло Хейфец не так давно пішов з життя. Він був дуже хорошим журналістом та істориком. Я дуже люблю його тексти. В нашу збірку увійшли і текст Красовського. Це мемуари людини, яка у Симона Петлюри відповідала за запобігання погромам. До тих пір, поки Петлюра володів ситуацією і керував своїм військом, ця діяльність була досить ефективною. Надсилалися відозви від Симона Петлюри, отамана війська Української Народної Республіки. Винних у організації погромів притягали до відповідальності, включаючи розстріли погромників. Та на якомусь етапі українське військо почало розпадатися, утворилися окремі некеровані частини. Деякі з них стали бандами, це було характерно для тих часів і такі банди почергово приєднувалися до білих, червоних, українських, інколи продовжували воювати з місцевим населенням самі по собі.  

Характерним для того часу було те, що деякі з досить великих військових формувань переходили від одних до інших: сьогодні вони були у Петлюри, завтра ставали у війську «білих», післязавтра — з більшовиками. Майже як на наших виборах. Якось до моєї мами прийшли бабульки, які запропонували вивісити плакат на підтримку Януковича. Вона сказала: «Ні, не буду». Вони так подивилися на неї. — А інших партій вивісите? Так і тут було: вони міняли прапори легко. Головне, що там були різні підрозділи: більш-менш боєздатні і просто бандитські. На жаль, на перших етапах Петлюра і його командування могли їх втримувати, на наступних — ні. Тому був спеціальний підрозділ, який переймався цими проблемами, і був досить успішним. Після всіх радянських міфів про «петлюрівські погроми» (я думаю, що вони так названі ідеологічно) були погроми різних структур. Найбільш жорстокими були «денікінські погроми». Були, звичайно, і ті, які пов’язувалися з військами Української Народної Республіки, але вони вже були на етапі, коли Симон Петлюра практично не керував військом.

Грошей на цю книгу у нас практично не було. Але ж дуже хотілося її видати. Перед тим у нас була фантастична поїздка до Ізраїлю у складі великої українсько-єврейської делегації на літаку, який нам виділив Леонід Кравчук. Гроші на подорож виділив фонд «Відродження». Після повернення у нас залишалися деякі гроші і на них було видано цю книгу. 

Далі я хочу вам розповісти про книгу «Пурімшпілі» Мойсея Береговського — видатного і, може, найбільшого в Європі науковця ХХ століття, який збирав єврейський музичний фольклор. У міжвоєнний період він підготував 5 томів  записів про єврейські танці, пісні, мелодії без слів (нігунім) та пурімшпілі. Прийшла до мене донька Мойсея Береговського, Еда Мойсеївна, професорка французької мови. Вона у Росії жила ще до українсько-російської війни (це було в радянські часи), розповіла про те, що за життя її батько видав одну з тих книжок, а 4 є тільки в рукописах. — «Я кожного дня прокидаюся з однією думкою: невже я помру і не зможу видати його книжки?» І вона принесла рукопис «Пурімшпілі». Я сказав: «Давайте будемо пробувати». Як видавати таку книгу? Вона специфічна. Пурімшпілі — це театральні свята на Пурім. Цікаво, що зі святкувань Пуріму народжувався єврейський театр в усьому світі. Рукопис чудовий, але його неможливо прокоментувати: спеціалістів в нашому середовищі немає. Як підготувати? Як відтворити ноти? Теж не знаємо. Словом, це було випробуванням і експериментом для нас. Ми вирішили зробити факсимільне видання (так, як воно є у рукописі фольклориста) і зібрати якісь коментарі. Коли я звернувся до фахівців, мені назвали з десяток професорів у всьому світі, яких треба зібрати, щоб кожен прокоментував своє. Тоді ще не було інтернету, недоступні були всі можливості зв’язку, все це було дорого. Подумав, що таке видання ми будемо готувати 10 — 20 років і, може, його і ніколи не видамо. І прийняв рішення, що ми будемо готувати факсифаксимільне видання «Пурімшпілей», а Еда Мойсеївна напише передмову про батька і цей проект. До речі, ці тексти Еда Мойсеївні повернули з КДБ після того, як батько помер. Він, як і практично всі єврейські письменники тих років, пройшов свій хресний шлях: війна, ГУЛАГ і, кому пощастило, повернення додому. 

Книга велика, сторінок багато — знову треба шукати грошей. Одні з небагатьох, у кого тоді були гроші, — це були рабини, які приїхали в Україну. Тоді я звернувся до головного рабина Якова Дов Блайха. Свого часу він зробив багато для відродження єврейського життя в країні і в Києві. Я попросив у нього грошей. Він сказав: «Так, так, дам». Але, як часто говорять, у таких випадках не дуже дають. Тоді ж ми зробили першу картинку (постер) за фотографіями синагоги Бродського початку ХХ століття. Це був перший єврейський сувенір в країні. Постер був зроблений цікаво мистецьки, на ньому біблійні леви охороняли синагогу. Коли Яків Блайх побачив таку гравюру, він сказав: «А для моєї синагоги зробите?». Я сказав: «Зробимо». І ми почали  працювати. Він мені дзвонить і каже, що до нього повинні приїхати його гості, яким він дуже хоче подарувати такий сувенір. Потім він кудись поїхав. О тій порі, коли він сказав, що повинні до нього приїхати гості, я під’їжджаю до нього. Я зустрічаю його із пачкою цих плакатів, постерів — дуже красивих (у нас їх залишилось 1 — 2 на сьогодні). Потім вони висіли в усіх єврейських організаціях: нічого іншого не було. А він каже мені: «А де ж ти взяв гроші? Я ж не давав». Я кажу: «Ну ти ж просив, тобі ж воно дуже потрібно було». Він повертається до свого помічника і каже: «Віддай Льоні гроші за цей друк і дай йому кошти на книжку “Пурімшпілі”». Затим ми видали книгу, вона відіграла свою роль: були десятки рецензій, книга розійшлася по всьому світу. 

На жаль, ми на той час не змогли видати інших книжок Мойсея Береговського. Вони дуже великі і важко було їх відтворювати — це були рукописні аркуші. На сьогодні у нашому Центрі є ці унікальні рукописи — Еда Мойсеївна нам їх подарувала. Коли люди, знаючи ім’я Береговського, приходять до нас, вони з таким трепетом ставляться до рукописів, бо це раритети єврейської культури всесвітнього масштабу. Еда Мойсеївна прожила довго. Ми сподівалися, що зможемо видати інші книги, але не вийшло. Після її смерті я зрозумів, що ми можемо оприлюднити їх в трохи інший спосіб. Ми видали їх у вигляді п’яти дисків, де відтворили його рукописи з передмовою до кожної книжки та чудовими репродукціями робіт Ольги Рапай-Маркіш.

Ще одна книга. Коли наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. Почали  створюватися громадські організації, ми започаткували і єврейські структури. Однією з перших наших програм були записи спогадів людей. Ми зрозуміли, що багато років перед тим радянська влада все робила для того, щоби реальна пам’ять не існувала. По-перше, вони безбожно фальсифікували історію і будь-яка пам’ять заважала цьому. По-друге, люди боялися записувати свої думки та спогади, бо вони могли би бути доказами вини при обшуках. Тексти, написані їдишем, були «націоналістичними», як і тексти, написані українською. Коли страх трохи відійшов, ми записали за декілька років близько 200 таких спогадів (вони є у нашому архіві). А затим прийшов Фонд Спілберга з великою програмою, де вони готували записи таких спогадів по всьому світові. Було записано понад 66 тисяч спогадів людей, які пережили Голокост. Зокрема 3,500 ми записали в Україні (в Білорусії — 1000, в Ізраїлі — 1000). Це надзвичайно інформативні матеріали. На підставі цих матеріалів Сергій Буковський створив блискучий фільм «Назви своє ім’я». Презентація фільму відбулася в Києві за участю Стівена Спілберга та керівників української держави. До фільму було чимало претензій з боку замовників, проте, коли Стівен Спілберг сказав: «Я не думав, що документальний фільм може бути такої сили», — всі учасники з ним погодилися. Я був радий, що зміг допомогти Сергію Буковському у якості наукового консультанта цього фільму.

Коли приїхав до нас Майкл Бернбаум (один із засновників Музею Голокосту у Вашингтоні), який організовував збір спогадів Спілберга, то я звернувся до нього. Він запитав: «Чим я можу вам віддячити? Ви чудово зробили таку велику роботу». Я сказав: «Я хотів би перекласти з англійської та видати українською вашу книгу «Філософи та теологи про Голокост» (ми її назвали «Поза межами розуміння»). Вона мені здається однією з найсильніших книжок про події того часу. В книзі два упорядника, Джон К. Рот та Майкл Беренбаум. Майкл Баренбаум мені відповів: «Пане Леоніде, вам краще видати більш популярну книжку про Голокост». Я ж кажу: «Ні, ми хочемо видати цю». Він погодився. Майкл Баренбаум сприяв тому, щоб ми отримали права на цю книгу. Він сам заплатив за копірайт (у ті часи це були для нас фантастичні гроші). І ми видали цю книгу в українській і в російській версіях. Потім декілька разів для різних проектів її перевидавали. Я дуже її ціную і люблю. Тому, коли хтось зараз починає працювати з цієї темою, я рекомендую її першою до прочитання. Попри те, що ми видали близько 30 книжок про історію Голокосту, я і сьогодні вважаю цю книжку найкращою.

Хочу розповісти ще про декілька книг. Це — наші мистецькі альбоми, присвячені феномену «Культур-Ліги». На початках нашого пошуку джерел з єврейської історії та культури, до нас приїхав Гілель Казовський (свого часу єврейський дисидент, затим громадянин Ізраїлю). Він один з найкращих дослідників єврейської мистецької історії ХХ століття. У нього вийшла книжка (досить скромно видана), де розповідалося про «Культур-Лігу». «Культур-Ліга» — це по суті Міністерство у єврейських справах, яке існувало в Києві у часи Української Народної Республіки. Затим вони продовжували існувати до тих пір, поки більшовики у 1923-му році  не припинили діяльність огранізації, силами єврейських комуністичних ідеологів.

Про ті роки йдеться в книжці Дмитра Горбачова «Лицарі голодного ренесансу» (художники того часу). Це теж були «лицарі голодного ренесансу», але, так чи інакше, пов’язані з єврейською культурою і мовою ідиш. Об’єднання «Культур-Ліги» опікувалося бібліотеками, шкільництвом, зокрема й мистецькими справами. Все у них, як і в українців, поляків, було у ті часи, окрім одного: у художню секцію входили художники, які з часом стали всесвітньо відомими. Але на той час вони жили і працювали в Києві. Це був період, коли багато хто з інтелектуалів тікав від більшовиків та різних банд. Певний час Київ був однією із культурних столиць їдишської культури. Культур-Лізі вдалося тоді видати близько 150 книжок. З них, мабуть, декілька десятків — з ілюстраціями Марка Шагала, Ель Лисицького, Марка Епштейна та інших художників, які працювали в цьому об’єднанні (там були і Сара Шор, і Соломон Нікрітін, і Роберт Фальк). Про цей феномен нам розповів Гілель Казовський. Тоді ми звернулися до керівництва Національного художнього музею з пропозицією зробити виставку. У певний час ми почали збирати матеріали (картини, фотографії, тексти). Це був такий період, який зараз навіть важко уявити. Я взяв у Національному художньому музеї номери телефонів інших музеїв, які були в Україні, але всі вони були застарілими. Зв’язків, по суті, між ними не було. Ми позбирали роботи з різних музеїв України. Так чи інакше, ми з’ясували, що в Донецькому музеї є фантастичний живопис Роберта Фалька, в Національному художньому музеї є роботи Абрама Маневича та Марка Епштейна. До експозиції увійшли і книги з ілюстраціями хуложників Культур-Ліги. Ці книжки, які стали раритетами, якоюсь мірою мені вдалося купити на блошиному ринку, бо, окрім мене, ніхто не знав, що ця книжка — з ілюстраціями Шагала. До речі, у «Фонді Пінчука» цього року відкривається виставка, де демонструється книга Давида Гофштейна «Троєр» з ілюстраціями Марка Шагала. Словом, ми зібрали ці книжки. Частина з них є в бібліотеці імені Вернадського. 

До організації виставки приєдналося декілька колекціонерів з різних країн. Вони оплатили перевезення та страхування своїх робіт. Запитую у Казовського: «Які їх мотиви?». Він каже: «Після того як ми видамо альбом, а виставка пройде у Національному художньому музеї, вартість їх робіт буде набагато більшою». Так ми отримали ілюстрації Соломона Нікрітіна та Іссахар-Бер Рибака. Словом, ми провели цю виставку і видали чудовий альбом (дизайнер – Павло (Пінхас) Фішель), який текстово підготував Гілель Казовський і покійна Ірина Сергєєва. 

На відкриття виставки прийшло близько сотні людей. Я пам’ятаю, що ми ходили по цій виставці з Мирославом Поповичем. Він мені каже: «Леоніде, я написав історію української культури. Я нічого про це не знав». Я кажу: «Мирославе, про це не знав ніхто». І з того часу феномен Культур-Ліги став відомим і в Україні. Маштабні виставки Культур-Ліги були тільки в Парижі і в Києві. Ми з часом видали другий арт-альбом графічних робіт художників Культур-Ліги. Обидва альбоми є знаковими, вони відкрили дуже цікаву і важливу сторінку української культури. Я сподіваюсь, що зараз, коли, так чи інакше, з’являються інституції, які намагаються розповідати про українську культуру в світі, частиною цих розповідей буде розповідь про Культур-Лігу.

При виборі книг, які збираємося друкувати, ми стаємо перед вибором, що видавати, які пріоритети у тієї чи іншої книги, які є можливості для цього. У багатьох культурах європейських народів не було таких розривів, як в українській чи єврейській у ХХ столітті. Бо радянський період умовно можна назвати «періодом розвитку культури»: єврейські книжки взагалі не виходили декілька поколінь, книжки українською теж нещадно цензурувалися, не кажучи вже про вбивства письменників та інші форми репресій проти них. Знаючи те, що у нас є обмежені ресурси, нам треба зробити правильний вибір. Ми не можемо знайти грошей на 10 книжок. Ми можемо знайти грошей на одну книжку. Наші спеціалісти можуть підготувати набагато менше, ніж треба було б для суспільства. Сьогодні, правда, змінилося на краще, але все одно цей вибір залишається. На якомусь етапі створювалися ті чи інші наукові заклади, де почалося навчання єврейської історії і культури (магістеріум з юдаїки у Києво-Могилянській академії, юдаїка у Католицькому університеті). Шукаємо книги, які могли б стати універсальними, антології, збірки праць чи найкращі середи інших… Я часто звертаюся до своїх друзів, колег в Україні та закордоном: «Порекомендуйте!». Так ми вийшли на те, що хочемо видати оксфордський підручник з юдаїки. А це — близько 1000 сторінок блискучих текстів, які охоплюють всю єврейську історію, філософію, юдаїзм від початків біблійського періоду до сьогодення. Науковими редакторами цього видання виступили ми з Маргаритою Єгорченко. Ми працювали з цим виданням декілька років. Коли книга вийшла, це була подія. Я думаю, що «Єврейська цивілізація» стала базовою книгою не тільки для тих, хто вивчає юдаїку в університетах, а й для багатьох інтелігентів. Для всіх нас там було чимало відкриттів. Мене абсолютно вразила співпраця арабських і юдейських поетів і літераторів в часи Середньовіччя: як воно перепліталося, як були взаємовпливи. І взагалі, рівень їх текстів зовсім не порівнюється з тим, що було в наступні століття. У радянські часи були висвітлені історії, де більш акцентували на протистояннях різних народів та країн, а про позитивні процеси співпраці ми майже нічого не знали. Так само глибоко висвітлено й 20 інших тем, які ввійшли до цього підручника. Декілька років тому ми видали ще додатковий наклад, бо попередній розійшовся. 

Що мене ще вразило в цьому підручнику? Кожна глава, що розповідає чи про створення Ізраїлю, чи про Середньовіччя, писалася групою дослідників і закінчувалася пропозицією для колег і для студентів, як можна далі розвивати цю тему, які питання ще потребують відповідей від науковців. В наших підручниках такого практично немає.

В Україні, починаючи з періоду незалежності, працює низка єврейських шкіл. На перших етапах було чимало учнів, зараз — менше — старіє громада. У цих школах начебто вивчають історію євреїв, духовну спадщину народу. Але як вивчають — сумно говорити. На якомусь етапі у нас були такі програми, коли наші дослідники приходили до школи і розповідали то про музику, то про театр, то про кіно. Але тривало це недовго, декілька років. Колись я був у такій школі. І запитав: «Яких єврейських письменників ви знаєте?». Хтось сказав про Шолом-Алейхема, інших не назвав ніхто. На якомусь етапі прийшла викладачка історії в одній з таких шкіл. Вона принесла підручник, написаний російською мовою, «История Евреев Восточной Европы» та запропонувала зробити його українською і видати. Я продивився цей підручник. Перша половина була про історію євреїв біблійного періоду (як ви розумієте, «це відбувалося в Європі»). Друга половина була так поділена: в основному про події в Польщі, а про Україну — тільки погроми та Голокост. Я сказав: «Ні, ми такого видавати не будемо». Тоді ми з колегами вирішили, що наші напрацювання за останні 25 років дозволяють самим укласти такий підручник. І ми це зробили. Над ним працювали пані Наталя Риндюк(на жаль, вона пішла з життя передчасно) та Тетяна Бородіна. Якоюсь мірою ми всі їм допомагали. Ми створили підручник з єврейської історії України, який презентували на різних форумах і передали в єврейські школи. Міністерство його рекомендувало й для українських гімназій. Аналогічно ми зробили такий посібник з історії єврейського мистецтва, де розповіли і про традиційне та новітнє мистецтво (здебільшого про «Культур-Лігу»), і про митців 60-х років (але деякі художники працюють і сьогодні, для них єврейська тема є провідною у творчості). Це теж надзвичайно цікаво і актуально. Над цією книгою працювали Наталя Бакуліна, Анна Уманська. По суті, ми наших сучасників зробили більш відомими. Але ж вони того варті! Ми організовували виставки майже кожного з них, і спільні виставки. Була виставка «Нісайон» (Український дім, 1993), потім — «Київська колекція» (Національний музей Тараса Шевченка, 2015). Ми виставляли їх роботи не тільки в Україні, а й у Німеччині і в Польщі, коли була така нагода. Словом, маємо два шкільних посібники. Наскільки я знаю, інші країни, що нас оточують, цього не зробили.

Декілька років тому я був у гостях у Дмитра Стуса в Музеї Шевченка, де дарували їм чергові наші видання. Я побачив, що у них в бібліотеці є переклад «Кобзаря» Тараса Шевченка їдишем. Він був виданий напередодні Другої світової війни в перекладі Давида Гофштейна. Захотілося зробити білінгву «Кобзар», де  вірші будуть представлені українською та їдишем. Тим більше що певний час тому ми видали «Кобзар» з ілюстраціями Седляра, факсимільно відтворивши той, який був свого часу знищений більшовиками. Я попросив наших колег, а у нас вже є співробітники, які добре володіють їдишем, перевірити тексти: звірити з тим, що було,коли видавався цей переклад, і що є зараз.  Ми почали працювати над цим проектом. На якомусь етапі пані, яка була упорядником, каже: «Леоніде Кушелевичу, що робити з тим, що у деяких випадках у Гофштейна є деякі строфи, яких у Шевченка немає?». Я кажу: «Відповідно до традицій, що Рабінович мав право доспівати те, чого не доспівав Карузо». Так було й тут. Ми видали цю книжку і вона стала знаковою, адже представляє період, коли ще не всіх знищили, не всіх убили, коли досить багато текстів перекладалося з їдишу українською і навпаки, з української їдишем. 

Тепер я вам розповім про двотомник «Тегілім. Псалми». Видання його ініціював мій хороший друг Олексій Сігов (старший) і дуже уважний читач. Він сказав, що дуже хотів би посприяти виданню коментарів німецького рабина Шимшона Рафаеля Гірша початку ХХ століття до Псалмів Давидових. Книга містить, окрім коментаря до кожного псалма в цілому, ще й коментар до кожної фрази, кожного псалма. Такого немає більше в інших ані в єврейських, ані в християнських виданнях. Ми декілька років шукали, хто міг би допомогти зробити переклад, знаючи і іврит, і давньонімецьку мову. Ми знайшли таких людей в Ізраїлі. Декілька років вони працювали над ним: спочатку — перекладач (Дзвінка Матіяш), потім — дуже ретельний редактор (Гедалія Спинадель). Нарешті ми видали і українську, і російську версію Тегілім. Ці книжки будуть читати не тільки наші онуки, а й онуки наших онуків. Такі видання входять в культуру назавжди. Двотомник правда блискучий. Коли я звернувся до отця Бориса Гудзяка, одного з найавторитетніших лідерів греко-католицького світу, з проханням написати передмову, він сказав: «Залюбки». І написав. А перед тим ми зробили посібник, який дозволяє ідентифікувати єврейські і християнські терміни у книзі. 

Це вже я поступово перейшов до наших книжок останніх років. Тут мені хотілося б розповідати про кожну з них. Я тільки означу. На якомусь етапі мені стало зрозуміло, що багато хороших книжок про українську культуру та історію вже вийшли. Мова йде про книги Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Івана Лисяка-Рудницького, Ярослава Дашкевича та інших. Проте, кожна культура потребує не тільки знання подій та історії, а й персоналій, які так чи інакше пов’язані з тими часами. Я зрозумів, що є потреба в знанні біографій тих людей, які були суб’єктами подій. Це є в кожній культурі — французькій, польській, російській… Ми задумали серію книг «Постаті культури» та вибрали культуру, оминаючи у цій серії біографій політиків, військових, спортсменів. Все-таки, культура нам більш близька, і ми почали працювати над складанням списків, пошуком авторів, фінансуванням. На сьогодні ми вже маємо 16 книжок цієї серії. Якщо спочатку видавали 2 — 3 книги на рік, то сьогодні ми вже виходимо на 5 — 6. Звичайно, цього мало. Мав ідею, що якісь інші видавництва долучаться до проекту. Виявилося утопією. З одного боку, тому, що у кожного видавництва є свої плани, з другого боку, планка, яку ми підняли, досить висока, знижувати її не хотілося б. Тому ми тримаємо це все у своїх руках і визначаємо, що ми хочемо та можемо видавати, не довірячи цього іншим. Це не тільки наш досвід. Коли я 10 років тому запитав у професора Петра Рихла, перекладача й дослідника творчості Пауля Целана, над чим він працює, він сказав, що збирається видати переклади 10 книжок поезій Пауля Целана (всі, які поет видав за життя). Я його запитав: «Ти збираєш групу перекладачів для цього?». «Ні, — каже, — я буду сам перекладати. Я нікому це не довірю». На сьогодні ми маємо видані ці книги. Як на мене, це подвиг дослідника і перекладача. 

Отже, повертаємось до серії «Постаті культури». Ми формуємо її разом з Олексієм Сінченко і це є один з наших пріоритетних проектів. Чимало книг цієї серії отримали нагороди різних форумів, фестивалей.

Хотів би ще назвати книгу «Дисиденти. Антологія текстів». Для мене персонально і, я думаю, для багатьох людей дисидентський досвід дуже важливий. Тут формувалися ті цінності, які потім стали цінностями Майдану, людей незалежної України, які відстоюють людську гідність і моральність в нашому житті. Я розумів, що мої діти і їх однолітки не будуть читати ті десятки, може, сотні книжок, які прочитали ми: спогади тих людей, їхні історії. Мені захотілося видати антологію текстів про дисидентів. Я звернувся до Олексія Сінченка і Дмитра Стуса. Їм теж сподобалася ця ідея, і ми почали працювати. Спочатку мені здавалося, що я знаю більшість тих текстів, але швидко зрозумів, що самому не впоратись, зважаючи на мою зайнятівсть. Така робота потребує фаховості і часу. Ми декілька місяців ходили і обмінювалися ідеями. Потім Олексій Сінченко, на підставі цього, сформував основний корпус текстів  антології. На мою думку, нам вдалося представити досить об’ємно феномен українського дисидентського руху. Хотілося зробити книгу меншою, але вона вийшла досить великою — 600 сторінок. Але ж ми представили цей рух від початків, коли він зовсім не був ще опозиційним політично. Це була поезія, яку не приймала влада.  Затим влада почала репресії проти цих людей і вони ставали дисидентами. Далі були їх промови на судах. З часом, тексти, що вони писали у тюрмах та таборах і надсилали у найрізноманітніший спосіб за кордон, які так чи інакше їх голоси слухали на «Голосі Америки», «Радіо Свободі», а тексти передруковували у США, Франції, Канаді тощо. Сьогодні тримаємо в руках ще і англійську версію цієї книги (видавництво «ibidem Press») і це прорив, бо не так багато книжок з України перекладають у світі. 

Я думаю, що це початок нашої розмови і я готовий її продовжити, розповідаючи про долі інших книг, що ми підготували і видали, а українці їх читають. 

Текст: Віка Федорина