Meridian Czernowitz, день перший. Ранок, ми розмовляємо с режисером Стасом Жирковим на Театральної площі Чернівців ще до офіційного відкриття 12 поетичного фестивалю — про те як театрам працювати з сучасними текстами. Й про те, чому театр може навчитися в літераторів.
Як вистава «Хлібне перемир’я» з лівого берега потрапила в Чернівці, на поетичний фестиваль?
— Менеджери фестивалю звернулися до нас пів року тому. Нам це було, навіть, зручно: серпень і вересень — час, коли театр не дуже багато заробляє, тільки починає роботу. Тому я відразу сказав «так». Плюс — Чернівці. Ми ніколи не грали в Чернівцях. Та і в принципі цікаво взяти участь в літературному фестивалі. Мені здається, що одна з проблем всього нашого мистецького кола в тому, що ми йдемо лише прямими лініями та не пересікаємося. І з отією історією, яка була у минулому, в 1920-х роках і яку радянська влада зупинила, ми теж не перетинаємось. А в 1920-х роках художники, письменники, поети, літератори, критики, театрознавці, актори, — жили якимось спільним мистецьким життям. Мені здається, що зараз це дуже важливо. Нам є чому повчитися у літератури, тому, як письменники самоорганізовуються, як вони вміють один з одним співпрацювати. Грубо кажучи, не уявляю, що Meridian Czernowitz каже Жадану: «Обирай: або Книжковий Арсенал, або ти їдеш до нас».
Але це ж не гастролі, просто — єдина вистава. Важко?
— Ні, ми звикли. У нас зараз насичений графік, в серпні з’їздили в Маріуполь. Зараз ми в Чернівцях. 8 вересня ми в Херсоні. На початку жовтня ми будемо в Дніпрі. І потім — в Берліні. Потужний гастрольно-фестивальний графік. Тут — «Хлібне перемир’я», в Херсоні та Дніпрі. Берлін — «Погані дороги» Тамари Трунової. В Одесі буде — «Корсиканка», наша потужна вистава, яку дуже там люблять.
Як йшла робота? Жадан чогось жахався?
— Сергій не втручався в роботу. Він сказав: «Робіть те, що вважаєте за потрібне, література — це література, у вас — окремий художній твір». Дуже круто, що він це розуміє. Тому що важко, коли автор хоче все контролювати. Ми, в принципі, не багато змінювали: зовсім трохи скоротили текст, додали один його вірш, який, як мені здалося, був би важливим в цьому тексті. І все. Ми випускали виставу в карантинних умовах, прем’єра переносилася й переносилася. Не скажу, що Жадан був фантастично задоволений, але йому сподобалась прем’єра: він сказав і якісь хороші слова, і що його насторожило. Але він не сказав: «Ні, ви не маєте права це грати», або «Що ви тут наробили? Я ж такого не писав». Ми дуже уважно поставилися до його думок. Він, мені здається, важливі питання підняв, особливо в другому акті, під фінал. Там нічого не треба було змінювати, треба просто зрозуміти його думку. Він намагався написати історію, як на мене, не про хороших і поганих, а про людей, які опинилися в такій ситуації. Важливо зрозуміти в цій ситуації саме людей, не політичні обставини, не те, як вони мають вчинити, а те, що в тебе немає виходу. Ти мусиш зрозуміти, ось, є дім, який тобі треба захищати, як би це дивно не звучало. І в якийсь момент ти розумієш, що треба захищати його від всіх — тобто ти сам на сам залишається з цим протистоянням, ти ані за одних, ані за інших. Ти хочеш жити в цьому домі, бо тут ти зростав, і в цьому немає нічого поганого. Кожна людина має право на таку думку.
Мені здається, зараз вистава змінилася. Так завжди: прем’єра — це якесь особливе хвилювання.
А чому саме «Хлібне перемир’я», а не, наприклад, «Інтернат»?
— У нас є шеф-драматург Павло Ар’є, це він до мене прийшов з цією пропозицією. Сказав: «Дивись, Сергій написав класний текст. Мені здається, буде правильно, якщо ми будемо театром, який його поставить». Окей, тут є якась маркетингова штука, тому що наш Театр драми та комедії — це театр, який завжди був російськомовним, але не апологетом «русского мира». Для мене було важливим те, коли ми прийшли з Тамарою Труновою — говорили про те, щоб «Сталкери» і «Погані дороги» теж гралися на цій сцені. Тому що це змінить ракурс погляду на театр і покаже нашу думку. Ми є класним українським, київським театром, який говорить українською мовою. Вона різна: суржикова, чиста і так далі. І, звісно, у Сергія багато фанатів. Він — рок-зірка української літератури. В принципі ми притягнули телеглядача, який, можливо, ніколи не пішов би в театр взагалі. Тому тут — всі ці фактори спрацювали.
Питання про навчання театру в літераторів. Чому вчитися?
— Я вже частково про це сказав раніше. По-перше, літератори в хорошому сенсі цього слова знають собі ціну, вони сміливо виказують свої думки. В українському театрі немає зараз особистостей, рівних Оксані Забужко. На жаль, ми продовжуємо жити в тій парадигмі, що десь є якийсь дуже хороший, серйозний театр. Для когось це — Москва, для когось — Пітер, для когось — Варшава, для когось — Берлін, для когось — Бродвей. І ми продовжуємо жити в тій парадигмі, що «от десь ТАМ щось є», але ми ТУТ, і ми не висовуємось. Український театр не дуже хоче дружити один з одним: «Тільки-но не чіпайте нас, будь ласка. Ми не хочемо виказувати свої думки на суспільно-політичні теми. Ми — поза простором, поза часом». Такі у нас і вистави: ні про що. Я студентам своїм кажу: «Було б класно, якби через роки я дивився запис вашої вистави: я б зрозумів, в якому році вона зроблена, а не про який рік вона. Це — є показником часу». Тобто театр має фіксувати час. І в літератури це виходить: вони дають якісь сміливі інтерв’ю, об’єднуються в фестивалі. І ці фестивалі виходять за межі фахового світу, тому що всі театральні фестивалі, які є в Україні, — в межах того маленького театрального світу. Тобто ми — «сам про своє для своїх», а літературний світ виходить за це: вони дискутують. Тому нам й треба вчитися цій дискусії та готовності до цієї дискусії з суспільством. Мені дуже сподобалася фраза одного колишнього бразильського футболіста: «Якщо футбол не зміниться, то ми перетворимося на ті стадіони з гладіаторами, які думали також, що це ніколи не закінчиться. А зараз вони стоять порожні. І наші стадіони також колись будуть стояти порожніми, а ми будемо тими гладіаторами, яких вже ніхто не знає і не пам’ятає». Мені здається, що зараз для українського театру, на жаль, саме такий час. У нас був підйом перед пандемією, а зараз всі зрозуміли, що звичка може втрачатися. Два роки пандемії показали, що необов’язково виходити з дому, щоб щось отримати, подивитися. Є британський театр в кіно, Megogo, Netflix, OLL.TV, Disney+.… І театр зараз втрачає позиції, особливо в таких регіонах, як Чернівці. Я подивився репертуар — «Ніч на полонині», «Наталка-Полтавка». Тобто я розумію, що це театр, який не дискутує з містом. І навіть місто від цього виглядає інакшим. Коли ти приїжджаєш в Івано-Франківськ, де театр в постійній дискусії з містом, із владою, Україною, зі світом, то бачиш, як місто живе іншим життям. Тому нам треба щось з цим робити й включатися в якийсь інший дискурс, але, на жаль, мало є театрів, які хочуть це робити. Не хочу нікого звинувачувати, але нам цього треба повчитися в літературів.
Це важко технічно зробити, театру треба ще декілька кроків до глядача.
— Але нас вже є більше, механізм налаштований. Теоретично ми готові до цього, але тут вже питання: чи хочемо ми цього. Здебільшого я бачу, що не хочемо. Тобто є театр, є — директор театру. Йому так зручно. Навіщо йому робити щось більше? Він отримує свою зарплатню, працівники отримують свою зарплатню.
Ви бачили вже програму «Меридіану»? Буде у вас час щось послухати?
— Я випускаю 25-26 вересня прем’єру вистави «Батько» в нашому Театрі драми та комедії, тому, на жаль, не буде часу подивитися. Тим більше у нас в театрі сьогодні розпочинається фестиваль пам’яті Едуарда Митницького «Простір Майстра». Тому все отак. Я завтра вертаюся з Чернівців і відразу їду в театр, там дискусія: «Митницький: простір, театр, час». Потім — вистава. Наступного дня у нас вечір пам’яті. А ще наступного дня ми їдемо в Херсон. Тобто все один за одним йде, але я щасливий від того, що пандемія нам дозволяє зараз це робити.
Технічне питання: цифровий театр заважає звичайному?
— Не думаю, що заважає. Це абсолютно не мій формат. Тобто я нормально ставлюся до цифрового театру. Але я розумію, що театр також проходив еволюцію. Давньогрецький театр і театр зараз — це зовсім різні театри. Чого я боюся? Я боюся того моменту, коли буде інший крок еволюції, та ми не зрозуміємо. Цього наступного кроку мені б не хотілося. Принаймні… давайте після мене, тому що я не дуже люблю займатися цифровим театром. Я зробив декілька вистав, причому спеціально (напівкіно — напівтеатр). Декілька днів ми знімали «Тату, ти мене любив» в «Золотих воротах», але це не те, чим би я хотів займатися. Бо театр цікавий тим, що у ньому є оцей драйв: ти кожного разу програєш виставу. От навіть гастролі тут — як якийсь виклик. Приїхати на незнайому сцену, за 7 годин зробити цей простір абсолютно своїм. А ще крутіше, коли ти їдеш кудись за кордон, де є субтитри, але глядач хоче тебе розуміти. Тобто оце все з дитинства, як піратство: захопити якусь нову територію.
Тамара Трунова зробила виставу «Говорить Софія» у смартфоні, а потім влаштувала виставу «Говорить Софія: 2.0» наживо, «на глядача». Питання від мене як від глядача: можливо це повторювати на сцені Театру драми та комедії?
— Я Тамарі Вікторівні Труновій сказав: «Як директор і художній керівник я готовий до цього» (я жартую). Ми проговорювали це питання. Мені теж дуже сподобалася ця вистава. Тамара Трунова може зробити в театрі драми та комедії все, що завгодно. Тому що ми керуємо театром вдвох, і в мене є якісь свої думки, і в неї. У нас вони сходяться здебільшого, але вона має повну свободу. Тобто далі вже питання до того, як це влаштувати, як це зробити. Я вже закидаю такий момент: можливо, не зараз, а трохи треба почекати. Тобто зараз я багато чую гарних відгуків про цю історію. Можливо, треба почекати… Як закон маркетингу: раз, а потім знову.
Її вистава «Дім» — теж частина на шляху феміністичних тем?
— Мені здається, що в Тамари феміністичні теми були ще задовго до цього дискурсу, який піднявся в нашому суспільстві зараз. Вона завжди дуже ретельно ставилася до цієї теми у своїх виставах. Просто зараз в неї, можливо, з’явилося бажання більш прямо про це говорити. Мені здається, що і Лівий берег з цими виставами змінився. Це була трохи езопова мова, коли ми начебто говоримо і не говоримо, ми такий класичний і некласичний театр. А просто зараз ми дозволили собі говорити про це прямо, тому що ми живемо в суспільстві, і час змінився.
Який театр вам цікавий, який ви створюєте?
— Різний. Ми створюємо таку платформу, як український театральний Нетфлікс, де можуть поставити як зірки (навіть Скорсезе), так і якийсь починаючий режисер, мультиплікатор (як «Роботи»). Тому мені хочеться зробити так, щоб глядачі, обираючи виставу, просто думали про те, що їм хочеться сьогодні подивитись. Включаєш Нетфлікс і обираєш. Тому в наших планах — за якийсь час створити такий сучасний театральний центр, який міг би працювати з будь-яким режисером, з будь-якою країною світу на будь-яку тему. От зараз ми ведемо перемовини з режисером, який є в першому ешелоні німецького театру. Німецький театр найсильніший у світі, і ми розуміємо, що до нас може приїхати потенційна зірка. Це не Томас Остермайер, не Міло Рау, трохи іншій. Але це людина, яка ставила в дуже серйозних берлінських театрах. Сподіваємося, що у 2023 році він до нас приїде. Тому — хочемо розширювати географію.Мені сподобалося, що Тамара Трунова якось в одному інтерв’ю сказала: «Ми будуємо емпатичний театр». Мені хочеться будувати театр, в якому глядач буде емпатично ставитися до вистав, до акторів.
Ваша біг-ідея: як виглядає театр на Лівому березі у 2050 році?
— Я думаю, що мене там вже не буде років через 30. Я не ставлю собі за мету засиджуватися так довго, але й коротко теж не буду (це я попереджаю всіх одразу щодо майбутніх конкурсів). Мені хотілося б, щоб, по-перше, ми добудували театр. Тобто позаду театру є величезна недобудована територія. В 1990-му році, коли театр заїхав в приміщення, їм сказали: «Це лише перша черга». Там мали добудувати 6 поверхів, величезну будівлю, з підземним паркуванням, залами, кафе, ресторанами. По-друге, мені хочеться, щоб в цьому театрі поставили на той час всі європейські театральні зірки. Щоб Київ з’явився на театральній мапі й щоб це було нормально. Я впевнений, що наш театр — це той театр, який може це зробити. Хай це буде такий театр, який в дискурсі з Європою, в якому є запрошені театральні режисерські зірки, який гастролює і їздить на фестивалі Європи, для якого Авіньйон — це буденність. Мені здається, що ми рухаємося в цьому напрямку.
Текст: Віка Федоріна
