Олександр Бойченко  про Голокост і тоталітаризм як абсолютне, концентроване зло. 

В 2014 році ви переклали збірку оповідань Боровського «У нас, в Аушвіці…», а в цьому — книжку польського психолога, письменника Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц». Чому ви повертаєтеся знов і знов до цієї теми?

— Так, повертаюся – це правильне слово. Бо щоб кудись повертатися, треба час від часу звідти втікати. Я вже якось говорив, перефразовуючи відомо кого, що не можна постійно вдивлятися в Аушвіц, інакше він почне вдивлятися в тебе. Тому я роблю паузи, але щоразу повертаюся: і як читач, і як перекладач, і як редактор, і в дослівному сенсі, тобто їжджу в музей «Аушвіц-Біркенау», вже тричі там побував. А чому… В Аушвіці перетинаються кілька важливих для мене тем. З одного боку, Аушвіц є для євреїв символом Голокосту. Мені здається, було б дивно жити в Чернівцях – місті Целана, Ауслендер, Ґонґа – і не цікавитися єврейською культурою, історією і, зокрема, найбільшою в цій історії катастрофою. З іншого боку, Аушвіц можна розглядати як екстремальну модель тоталітаризму загалом, не лише нацистського. Недарма Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський називав сталінський і гітлерівський режими тоталітарними близнюками, а Варлам Шаламов згадував колимські табори як «білий крематорій». Мабуть, я повертаюся до цього концентрованого зла в надії зрозуміти його природу. А оскільки до кінця це ніколи не вдається, то доводиться повертатися знову і знову.

Коли ви зацікавилися цією темою?

— Спочатку, в часи горбачовської перебудови, це все-таки було зацікавлення злочинами радянського комунізму, література про які раніше була недоступною. Солженіцин, «Діти Арбату» Рибакова, а найулюбленіші – Шаламов і Домбровський. Сьогодні мені ясно, що й про нацизм я тоді по суті майже нічого не знав, але принаймні зі школи було відомо, що «німецькі фашисти» погані. А тут виявилося, що й наші комуністи не ліпші. До слова, не просто читати, а й працювати з темою тоталітаризму я починав не як перекладач, а як редактор. Мій приятель Олесь Герасим переклав із польської «Бесіди з катом» Казімєжа Мочарського й «Інший світ» Герлінґа-Ґрудзінського. Перша книжка – про групенфюрера СС Юрґена Штроопа, який керував знищенням Варшавського ґетто, друга – про радянський табір, де сидів автор. От їх я і редагував. Потім були й інші. Наприклад, «Акварелі» Лідії Осталовської у перекладі Андрія Любки. Це про так званий «циганський табір» у Біркенау. Або перекладений моєю дружиною колимський «Зекамерон-ХХ» чернівчанина Вернона Кресса. А до творчості Боровського мене привів за руку теперішній голова польського ПЕН-клубу Адам Поморський, який у 2008 році був моїм тутором на стипендії Gaude Polonia. Я тоді вже трохи перекладав сучасну польську літературу, але Адам мені сказав: «Слухай, наших живих авторів у вас і без тебе добре знають, вони часто виступають в Україні, мають гарну рекламу. А ти б краще почитав щось письменників 40-50-60-х років». І дав мені Боровського, від якого я пережив шок. Ніби ми знаємо, що був Голокост, були концтабори, газові камери. Але, як виявилося, я дуже погано уявляв собі, як виглядало щоденне концтабірне життя і якою ціною там виживали ті, кому щастило вижити. Я прочитав ті оповідання, дуже захотів їх перекласти, але розумів, що мушу ще дуже багато всього засвоїти – і на рівні реалій, і на рівні лексики. Тоді я і поїхав на першу екскурсію в Аушвіц і в тамтешній книгарні накупив інших книжок на цю тему. Звичайно, я і далі знаю далеко не все, але тепер мені – і як перекладачеві, і як редактору – набагато легше працювати з цим матеріалом, з уже вивченим табірним жаргоном. Певно, це ще одна, суто професійна причина моїх повернень до такої літератури. Хоча не можна виключати і чогось на зразок наркотичної залежності. Коли занурюєшся в тексти про концтабори, решта літератури здається несуттєвою, висмоктаною з пальця. 

 Як література і документальна журналістика реагували на Голокост, по-різному?

— Станом на сьогодні це безмежний океан, я б не ризикнув узагальнено говорити про всю голокостівську літературу і всю журналістику. Трохи впевненіше можу відповісти про польську. Одним із перших, а принаймні першим широко відомим був написаний 1943 року вірш Чеслава Мілоша «Бідний християнин дивиться на ґетто». Вірш складний, модерністський, стилістично близький до Целанової «Фуги смерті». Були й інші тексти, написані ще під час війни. Скажімо, документально-художня книжка «З безодні» Зоф’ї Коссак-Щуцької. Авторка на кілька місяців потрапила в Аушвіц, потім її перевели до варшавської в’язниці. Зрештою, вона була в добрій фізичній формі і не була єврейкою, газова камера їй на той момент не загрожувала. Польське підпілля якось витягнуло її з в’язниці, і Коссак-Щуцька відразу написала свою книжку. Мені вона не сподобалася. Я розумію, що слова «сподобалася, не сподобалася» звучать трохи дивно, коли йдеться про такі теми. Та й сама авторка теж була підпільницею, активно допомагала євреям. Але нічого не вдієш: хороші люди не завжди пишуть хороші книжки. Надто багато морального пафосу й релігійної дидактики в третій особі, надто мало табірної конкретики. Тадеуш Боровський гостро за це Коссак-Щуцьку розкритикував, чим викликав у повоєнній Польщі страшний скандал, а тоді – в 1946 році – власними оповіданнями показав, як, на його думку, треба писати про Аушвіц: лише від «я», лише про те, що пережив або бачив на власні очі, без моральних оцінок і спроб показати себе з кращого боку. І саме цим Боровський мене як читача приголомшив, приблизно так, як давніше приголомшив Шаламов. Втім, треба згадати ще одну Зоф’ю – Налковську. Вона не сиділа в концтаборах, але після війни працювала в комісії, яка вивчала злочини гітлеризму. І написала дуже сильну збірку оповідань «Медальйони», в якій також обійшлася без пафосу. Не процитую точно, але в Альбера Камю є думка, що трагічна роль тим краще вдається актору, чим менше він використовує зовнішніх ефектів. Абсолютно з ним погоджуюсь…

Як свідчення тоталітаризму, Голокосту впливають на будь-яку національну мову? Як мова реагує на те, що відбувалося?

— Мабуть, це залежить і від самих мов. Не знаю напевне, але припускаю, що свідчення про Голокост інакше впливають на іврит, ніж на німецьку, а ще інакше – на японську чи китайську мову. Якщо говорити про українську, то ми все ще перебуваємо на етапі елементарного засвоєння лексики. Я читав кілька важливих книжок в українських перекладах, перекладачі яких, на мій погляд, не впоралися з цим завданням, бо намагалися знаходити українські слова для опису, скажімо, специфічних концтабірних реалій. А таких слів іноді просто немає. Зрештою, це стосується й інших галузей. Ми більше не перекладаємо гамбургер як булку з котлетою, ми пишемо гамбургер. Я особисто, працюючи з аушвіцьким жаргоном, яким щедро користується Боровський, зазвичай залишав його в оригіналі, але давав примітки. В Аушвіці сформувалося своєрідне есперанто, зліплене з різних мов. Теоретично ті слова можна б і перекладати, але тоді вони втрачають своє специфічне значення або й взагалі будь-яке значення. Якщо я напишу «єврейська залізнична платформа», то хто і як це зрозуміє? Тому я залишаю «юденрампу» і пояснюю в примітці, що це місце вивантаження з вагонів привезених в Аушвіц євреїв. І так далі: «капо», «форарбайтер», «флегер», «зондер», «мусульман», «букса» — там сотні таких слів, яких раніше або не було в польській мові, або вони мали інше значення. Я вважаю, що їх просто треба вивчити і використовувати, коли йдеться про нацистські табори, так, як ми вивчили лексику радянських в’язниць і таборів, усіх тих «вертухаїв», «сук» і «доходяг».

Книжки про Голокост написані через тривалий час, і часто не тими, хто його пережив, тобто тут підключається декілька оптик — часу та особистості. Це заважає чи навпаки?

— Буває по-різному. Я вже згадував кілька книжок, написаних «по гарячих слідах». Той-таки Боровський перші оповідання написав ще в Мюнхені, там був такий табір для звільнених, які чекали на вирішення своєї подальшої долі. Разом із Кристином Ольшевським і Янушем Седлецьким вони видали спільну книжку на трьох «Ми були в Освєнцимі». І вже тоді Боровський говорив, що невдовзі довкола Аушвіца виникнуть легенди і міфи, яким колишні в’язні повинні протиставити правду і нічого, крім правди. Звучить переконливо, але проблема в тому, що й той, хто сам був учасником чи очевидцем жахливих подій, не обов’язково розкаже про них правду. Він також може породжувати легенди і міфи. Не тому, що навмисно хоче збрехати, а тому, що часто саме таким є вплив важкої травми на його свідомість: травма викривлює реальну картину пережитого, відтак травмований ніби й говорить правдиво, тільки не про те, як усе було, а про те, як воно закарбувалося в його пам’яті. Натомість письменники наступних поколінь не раз вдаються до свідомих вигадок. Відомий приклад Юзефа Левінкопфа, який малим пережив війну в Польщі, потім виїхав до США, де прославився як письменник під ім’ям Єжи Косінський. Його книжка «Розмальований птах» про польські поневіряння єврейського хлопчика довго сприймалася як автобіографічна оповідь, а коли спливли докази, що нічого такого з автором у Польщі не відбувалося, він визнав, що це роман, художня проза з притаманним їй художнім вимислом. Згодом цей вимисел дорого автору коштував: Косінський наклав на себе руки. Але гаразд, він, хоч і вигадуючи персонально про себе, залишався у межах загальної правди про Голокост. Тим часом зовсім скандальну річ зробила бельгійська письменниця Міша Дефонсека (справжнє ім’я Монік де Валь), яка наприкінці 90-х написала книжку про себе як єврейську дівчинку, що мандрує з вовками і так рятується під час війни. Мало того, що це, так би мовити, спроба видати казочку про Мауглі за правду, то авторка ще й виявилася не єврейкою. Я говорив, що не хочу узагальнювати, але, здається, у писанні про Голокост можна простежити такі зміни: під час війни євреї часто, щоби врятуватися, приховували свої імена; відразу після неї не хотіли чи не могли писати навіть ті з них, хто пережив і бачив дуже багато; а тепер трапляється, що не євреї видають себе за євреїв, щоб заробити на небилицях. Через це і виник цинічний, але у випадку Дефонсеки справедливий термін: шоа-бізнес.

Як впливає знання і читання книжок про Голокост на подолання травми?

— У контексті травми найдоречніше перейти до книжок Міколая Ґринберґа, це його центральна тема. Спочатку він написав, а точніше, уклав книжку розмов «Уцілілі в ХХ столітті». Це були розмови з тими, хто пережив Голокост. Відтак зрозумів, що мусить записати розмови з дітьми вцілілих, які народилися після війни і безпосереднього досвіду Голокосту не мають, але все одно носять у собі його травми, в різний спосіб передані батьками. Так постала збірка «Я звинувачую Аушвіц». Як психолог за освітою, Міколай хотів допомогти своїм співрозмовникам виговорити травми і так їх полегшити. Водночас – як єврей – він хоче, щоб ці розмови вийшли за межі вузького кола обізнаних, зокрема – щоб проблеми другого покоління Голокосту стали зрозумілими в будь-яких куточках світу. Я захотів йому в цьому посприяти і переклав «Я звинувачую Аушвіц». При цьому я також ставив перед собою подвійну мету: ще трохи наблизити єврейську трагедію до українського читача і підштовхнути його, тобто нас, українських читачів, до роздумів про власні травми. Мільйони українців уже в третьому чи четвертому поколінні носять у собі травму Голодомору. Тепер ми живемо в часи хоч і не Другої світової, але війни, з якої теж повертається багато травмованих людей, їм буває важко знову пристосуватися до мирного життя, вони страждають і не раз травмують своїх близьких, до цього треба бути готовими і навчитися собі давати з усім цим раду. Я, звісно, прийняв тезу Міколая, що травму не подолаєш, якщо не почнеш про неї говорити. Однак з’ясовується, що не тільки в замовчуванні, а й у проговорюванні також є свої небезпеки. Якщо мовчання не дозволяє травмі вийти на поверхню, то постійне і надто настирливе проговорювання може призводити до ретравматизації. У «Я звинувачую Аушвіц» читач, думаю, розпізнає як тих, хто постраждав від мовчання, так і тих, кому зашкодив надмір розмов. Отже, треба шукати якусь золоту середину.

Ви могли б назвати три книги про Голокост, які вас змінили?

— Змінили передусім оповідання Тадеуша Боровського, це було перше читання такої польськомовної літератури. Власне, наслідком цього стало те, що я почав читати інші польські, а потім і не польські праці про концтабори, загалом про Голокост, і врешті переклав Боровського. Окрім художніх творів це були, з одного боку, дуже конкретні документальні розвідки, наприклад, про музику в Аушвіці, про спорт і різні розваги в концтаборах, які, уявіть собі, там були, як і в сталінських таборах була всіляка художня самодіяльність. З другого – важливі праці більш загального характеру, як-от «Чи це людина?» Прімо Леві, хоча, правду кажучи, після війни він був досить типовим для Італії і більшості країн Заходу корисним лівацьким ідіотом, що й продемонстрував своєю маразматичною критикою оповідань Шаламова. З погляду психології дуже цінною для мене залишається «Людина в пошуках сенсу» Віктора Франкла. А з погляду пояснення механіки Голокосту – «Банальність зла» Ханни Арендт. Не думаю, що вона пояснює природу такого зла, як Гітлер, але на прикладі Адольфа Айхмана переконливо доводить, що такому злу, як Гітлер, для організації масових злочинів зовсім не треба мати у своєму розпорядженні багато заряджених ненавистю чорних, демонічних натур. Йому лише треба мати достатньо сіреньких виконавців, банально слухняних коліщаток і гвинтиків, які хочуть зберегти свої місця в державному механізмі. Якщо сам механізм тоталітарний, то й діяльність коліщаток і гвинтиків буде відповідною. До речі, Гіммлер стежив, щоб його виконавці не були схильними до садизму психопатами, бо «остаточне вирішення єврейського питання» мало здійснюватися руками «нормальних» людей. У зв’язку з чим пригадую ще одну книжку, яка мене колись вразила: «Приватне життя есесівців в Аушвіці». Це збірка свідчень польських жінок, які в юному віці працювали в будинках аушвіцьких есесівців, прибирали, варили їсти, доглядали дітей. Майже всі вони говорять про своїх роботодавців як про цілком нормальних, часто приємних голів сімейств. Після «роботи», де протягом дня ці чоловіки висилали до газу тисячі євреїв, а декотрих убивали особисто, вони приходили додому, читали, слухали класичну музику, бавилися з дітьми і дарували своїм служницям якісь дрібнички, шоколадки, кілька марок. Навіть служниця зразкового аушвіцького ката Палітца згадує його добрими словами…

Ви б віддали перевагу документальним книжкам чи художнім творам про Голокост?

— Сьогодні я все-таки надаю перевагу документальним, бо якщо вони й виявляються інколи погано написаними, то в кожному разі містять якусь важливу інформацію. Але продовжую читати й художні. Нещодавно прочитав роман Анджея Барта «Фабрика мухоловок». Його героєм є одна з найконтроверсійніших постатей Голокосту – керівник лодзького ґетто Хаїм Румковський, якого самі євреї називали «Хаїм Грозний». Щоб рятувати одних євреїв, він жорсткою рукою висилав на смерть інших, виконував замість німців багато їхньої роботи, але в підсумку також поїхав, хоч і з комфортом, в Аушвіц і там загинув. Сильний роман, а головне – що автор не вдає, ніби це щось інше. Ні, це роман, а отже, читач не очікує від нього документально підтвердженої стовідсоткової правди. Чого не скажеш про містифікації на цю тему, коли автори намагаються продати свої художні або й псевдохудожні вигадки як правду. Такі книжки завдають великої шкоди. На світі є чимало ревізіоністів Голокосту. Кожна така містифікація рано чи пізно розвінчується, і тоді ревізіоністи здіймають галас: «А бачите, це все брехня, значить, і все інше – також брехня, не було ніякого Голокосту». Виходить, що автори фальшивок, незалежно від того, шляхетною була їхня мета чи суто комерційною, лише допомагають ревізіоністам заперечувати сам факт Голокосту. Не бачу жодного виправдання для такої писанини.

Спілкувалася Віка Федоріна