Так, це — розмова, яка відбулася на Meridian Czernowitz. Але вона ж… разом. Зараз побачите. «Разом» — це цикл статей Kyiv Daily. Герої й героїні цієї рубрики не підписували одне з одним трудових угод, їх мало цікавить корпоративна етика і комерційна вигода — їх об’єднує інше. Нова історія присвячена подружжю митців, наразі герої — режисерка Ірина Цілик та письменник Артем Чех.

Коли і як ви познайомилися?

Ірина: П’ятнадцять з половиною років тому Чех написав мені листа. За рік до цього він бачив мене на одному літературному фестивалі, але не наважився підійти і познайомитися. Йому знадобився рік, щоб наважитися. Він мені написав доволі нахабного веселого листа: «Іро, вітаю! Давно захоплююся вашою творчістю і вами зокрема». Чомусь всередині йокнуло, і я йому відповіла. Почали листуватися. І те, як він писав… якось мене це на гачок зачепило.

Артем: Зрештою я запропонував їй поїхати до Львова, щоб познайомитися. Вперше ми зустрілися на вокзалі. Сіли на потяг. Приїхали до Львова і провели цілий день разом. Звідтоді ми разом.

Іро, спочатку це були вірші, не кіно?

Ірина: Так. 

Іра писала вірші. А ви?

Артем: Я теж писав вірші, але погані, чого не скажеш про неї.

Тобто ви — книжкові люди. На яких книжках росли ви, Ірино, а на яких ви, Артеме?

Ірина: Я переважно росла на класичній російській літературі, зокрема літературі «срібної доби». Тобто в 15-16 років я була фанаткою Цвєтаєвої. Я прочитала все, що змогла, вздовж і впоперек. Але водночас, у підлітковому віці, я відкрила для себе існування сучасної української поезії, тому що мені трапилися вірші Сергія Жадана і Галини Крук, потім інших поетів. Мені ніби прочинилися двері в якийсь паралельний вимір, про який я нічого не знала. Те, що ми вчили в школі, — це було щось одне, а те, що писали сучасні поети, — це була абсолютно інша література, яка мене вразила. І з’явилась якась така дитяча нахабна амбіція: «Я теж так хочу». Я почала пробувати писати українською. Бо загалом я виросла в російськомовній родині й говорила російською до моменту, поки не вирішила перейти на українську остаточно.

Артем: У мене майже ідентична ситуація: мама — викладачка російської мови та літератури. Відповідно, вдома я мав бібліотеку, наповнену переважно класичною російською літературою. Власне, я з цього й починав. Уже пізніше з’явилася проза ХХ сторіччя, до якої я дійшов якимось чином: починаючи від Буніна і закінчуючи Довлатовим і Сашою Соколовим. Це те, до чого я мав доступ, але не мав жодного поняття про сучасну літературу України. Коли мені було 17-18, можливо 20 років, я почав знайомитися з українською літературою. І зрозумів, що вона настільки цікава, що я теж так хочу. Відтоді я пишу і розмовляю українською.

15 років тому ще не було війни в Україні, не було Майдану. Ви ще не знімали кіно?

Ірина: Тоді я якраз закінчила кінофакультет і отримала спеціальність «Режисер телебачення», але ніколи на телебаченні не працювала, тому що спочатку мене понесло в рекламу, а потім, коли почалося кіно в Україні, я вже знала, що хочу знімати кіно. Але коли я закінчувала навчання (2004 – 2005) — то був період стагнації, такого певного летаргійного сну в українській кіноіндустрії, що не було шансів десь отримувати практику. Тому спочатку я повчилася трохи професії в рекламі, а коли кіно потроху почало з’являтися, я вже була тут як тут і чекала на якийсь шанс.

Коли Ірина працювали з «Блакитною землею», що робили ви, Артеме?

Артем: Я повернувся з війни і почав писати останню книжку «Хто ти такий?». А ще –  працювати художником в моделмейкінг департаменті: ми там створюємо різний специфічний реквізит для кіно і реклами. 

Артем, я слухала ваше інтерв’ю Померанцеву про те, як ви пішли воювати. Була необхідність довести щось Ірині?

Артем: Зокрема. Насправді там було все: і борг як патріота України, і необхідність моя як чоловіка йти захищати свою країну. Знову ж таки, у мене є дружина, і я не міг відсиджуватися вдома. Тобто було багато чинників, які об’єдналися в це бажання.

Чи обговорювали ви разом «Я і Фелікс» і «Хто ти такий?»?

Ірина: Насправді, це була моя ідея — екранізувати цей роман. Усе сталося доволі швидко. Коли я повернулася з «Санденсу», відчула, що перебуваю в якомусь новому статусі. Мені сильно пощастило з цією нагородою, вона сильно змінила моє професійне життя. Я стала відразу потрібною, зокрема топовим українським продюсерам. Тобто прочинилися якісь нові двері. І один з найкращих українських продюсерів Володимир Яценко сказав: «Іра, давай разом робити кіно. Але в нас дуже мало часу до наступних пітчингів. Який сценарій ми могли би подати зараз?». Я подумала про цей матеріал, бо він мені здався кінематографічним, ще коли Чех писав роман.

Тобто сценарій в основному писала я, Чех підключився вже потім, екранізувати цю книжку — була моя ідея. Але, великою мірою, цей фільм я роблю передовсім про себе. Як би це дивно не звучало, але ми все робимо про пошуки свого Я, зокрема в період підліткового становлення. Ми з Чехом навіть жартуємо: що завдяки цьому фільму з’явилася можливість погратися і створити певний простір, в якому зустрілися ми, підлітки, хоча ми ще не були знайомі в той час. Насправді дуже схожими є травми і відповідні тригери, світлі спогади, тому що 90-ті для мене — суміш таких контрастних досвідів. З одного боку, ми всі були травмовані бідністю і тим, що наші батьки зривалися на дітях, бо вони самі не знали, як їм втриматися в ті часи. З другого боку, то був час юності, дитинства. В мене є дуже багато кольорових снів про цей час.

Артеме, «Хто ти такий?» — це питання внутрішнє? До вас?

Артем: У першу чергу.

І це майже спін-оф ваших книжок?

Артем: Можливо. Деякою мірою це до другої книжки «Район «Д»».

Це насправді цікаво — внутрішня міфологема Чеха.

Артем: Я не заглиблювався в це питання. Хоч питання «Хто ти такий?» у книжці промовляє Фелікс, але передусім це — питання головного героя, хлопчика Тимофія. Він ставить сам собі це питання: «Хто ти такий для Фелікса?». І власне Феліксу: «А хто ти такий для мене, для нас?». Тому що його сімейність, або рідність, ніяк не пов’язана з ним. Це дуже важливі питання для цього хлопчика, який мав фактично бабусю, маму, але не мав такого батька, який був би поруч. Тобто він був фактично, але деінде, і його ніколи не було вдома.

Ірино, було важко, коли чоловік був на війні?

Ірина: Зима 2013-2014 років перевернула все з ніг на голову. Вже сім з половиною років є відчуття певної сюрреальності всього, що з нами відбувається. Все розділилося на до і після, і того, що було до, вже ніколи не буде, тому що ці досвіди змінили нас дуже сильно. Ми пройшли різні стадії: від якоїсь патетики, романтизації того, що відбувалося на початку, до вигорання — тобто це безкінечні гойдалки. Але коли Чех пішов на війну, то важко було усвідомити, що я, жінка XXI століття, чекаю мого чоловіка, що, як в часи Першої світової, сидить в окопах, землянках, тим часом як я продовжую їздити на фестивалі, жити нібито звичним (хоча насправді зовсім іншим) життям. І наш син тоді ріс, формувався, у нього виникали нові й нові питання. Зараз у нього, до речі, інший період: складається враження, що він викреслив спогади про Майдан, початок війни; це якесь внутрішнє заперечення, він ніби нічого не пам’ятає і не хоче про це говорити. Я думаю, що це травма, хоча мені знадобився час на те, щоб це усвідомити.

Про це все ще доведеться з ним проговорити.

Ірина: Тут ще такий момент: невідомо, як ця війна завершиться для нас всіх, між тим як уже зараз всі страшенно висушені, пройшовши через різні випробування. Але, мабуть, будуть якісь нові й нові витки, і нас знову кидатиме з жару у холод. Я не знаю, що буде завтра. Ми живемо у світі, де щось говорити про наше завтра немає ніякого сенсу. Навіть пандемія останніх років показала нам всім, що ми є дуже незахищеними. 

Але в західних дітей є казка, у наших — інший вимір. Рима Тимофій і Фелікс — це справжній конструкт. Як це вам вдалося?

Артем: Не знаю. Але знаю точно, що я не був готовий до цієї книжки, поки не потрапив на війну. Хоча я ще в 15 років задумав написати книжку про Фелікса, тому що така людина була поруч зі мною. Я в принципі не розумів його. Це була незвична людина: людина, що пройшла упродовж восьми років Афганістан.

Тобто — афганець?

Артем: Він був не тільки афганцем, а й солдатом ГРУ. А це контррозвідка, постійні відрядження в гарячі точки в радянську добу, постійні виклики в Москву. Тобто це була дуже серйозна людина, яка відповідально ставилася до своїх професійних обов’язків. Він завжди говорив: «Як дивно, що мене взагалі не спалили в крематорії». І тут раптом ця дивна поламана людина потрапляє в спокійну родину, де є хлопчик, мама якого любить поезію, бабуся працює на макаронній фабриці, а тато – стабільно відсутній. Звичайна родина. І тут – афганець з жорстким ПТСР…

А хлопчик читає хороші книжки.

Артем: Хлопчик читає хороші книжки, а поруч – реальна людина, схожа на дуже дивного персонажа. І хлопчик не бачить таких чоловіків поруч зі своїми однолітками, Фелікс – інший, ні на кого не схожий. Коли мені виповнилося 15-16, я зрозумів, що це якоюсь мірою для мене унікальна історія. Але я не міг зрозуміти тоді його травм, що Фелікс відчуває — для мене це була забавка, це було смішно. Здоровий мужик, в тельняшці, що пройшов війну, плаче. Це дивно. Вже пізніше я зрозумів, чому він плакав. Я не мав такого страшного досвіду, як він, але я бачив тих людей, які його мали, поруч з собою упродовж довгого періоду часу. Я відслужив 14 місяців. Поруч зі мною служили хлопці, які пройшли перші місяці війни, де була дійсно справжня війна. М’ясорубка. Я бачив, що з ними відбувається після першої чарки. І я нарешті зміг відчути Фелікса, а ще зрозумів, як писати і про що писати.

А ви обговорювали разом книжку (деякі епізоди)?

Артем: Щось я розповідав під час написання.

Ірина: Я всі ці історії знаю 15 років, і сім’я Чеха, його родинні історії – це вже моя сім’я також. Для мене цей фільм не тільки про Фелікса, а й загалом про можливість пробачити тих наших дорослих, які нас травмували (але вони робили це часто не зі зла). Тобто ми самі тепер дорослі та зовсім по-іншому все це бачимо. Тепер я мама, і вічно себе з’їдаю за те, що щось роблю неправильно. Для мене вся ця історія – книжка, а потім фільм – вийшла багатошаровою: вона про розгублених і надломлених дорослих, з якими наші діти ростуть поруч, і найперше – про ветеранів. Маленький Чех ненавидів усе, пов’язане зі світом військових, тому що достатньо надивився, і ніколи не міг би подумати, що сам може бути військовою людиною.

Пам’ятаєте головне гасло Другої світової — «Ніколи знову»? І де воно? Вірші фронтових поетів Першої світової війни зараз дуже по-сучасному звучать. Не хотілося ніколи їх використовувати там, в романі?

Артем: Певно, ні. Війна в цьому романі присутня швидше як постфактум (тобто та війна, яку людина принесла з собою додому довгим, неприємним шлейфом). А самої — немає. І, власне, то трохи різні війни: бувають визвольні війни, а бувають такі, як загарбницька в Афганістані. Воїни-інтернаціоналісти, які поїхали будувати школи, ну да.

Ірина: Це зовсім різні травми. Одна справа, коли ти на своїй землі відстоюєш своє, і зовсім інша — коли ти приходиш до когось, в чийсь дім, і фактично воюєш невідомо за що. Навіщо тобі це потрібно? Мені здається, що тоді афганці були цілим поколінням зламаних внутрішньо людей. 

Артем: Так, Фелікс говорив колись фразу «Нам нечем гордиться», і це зрозуміло.

І це відрізняє новий досвід, так?

Ірина: Глобально — так, але всі ці нові ветерани, всі ті, хто нас оточують, — це люди, яким себе також дуже важко знайти в мирному житті. І часто вони почуваються непотрібними, загубленими і недостатньо оціненими. Та мотивація, що їх (особливо добровольців) туди вела, в багатьох із них перегоріла. Мені чомусь важко сформулювати це так, як потрібно. Можливо, я сама ще шукаю відповіді на деякі питання.

А коли буде прем’єра?

Ірина: Я ще точно не знаю, тому не готова анонсувати. Зараз ми завершуємо постпродакшен, якісь фінальні штрихи, і шукаємо фестиваль для світової прем’єри. Все основне (фестивальна історія, прокатна) буде наступного року.

Книжку презентували. І вона потрапить до книгарень?

Ірина: Так.

І будуть відбуватися якісь зустрічі в Києві, інших місцях?

Артем: Це зараз, на щастя, планується.

Не про творчі плани, а про наступну працю. Обговорюєте? Ви ж не стоїте на місці?

Ірина: Мені хочеться знову писати і прозу, і сценарії. І документальне кіно я хотіла би знімати  — є певні ідеї. Конкретно ще не готова нічого анонсувати, але є над чим працювати.

Артем: Я відійшов абсолютно від цієї психологічно-соціальної тематики і зараз пишу історично-пригодницький роман про Америку періоду громадянської війни. Головним героєм є українець.

Ого! Як він там опинився?

Артем: Він пішов у солдати, щоб позбутися кріпацтва. Пішов на Кримську війну — потрапив у полон, на британський корабель «Вікторія», поплавав з ними. А потім випадково вони заїхали в Балтимор. Йому дуже сподобалась Америка, і він там залишився.

Це ж треба багато-багато читати?

Артем: Ні, це все передісторія, яка веде до основної канви і взагалі до основного сюжету. А далі вже він воює на боці Півночі.

Ірина: Малося на увазі читати, щоб дослідити.

Артем: Так, дуже багато роботи в архівах, з картами.

Чи буде якийсь бета-рідер?

Артем: Так, я планую, щоб мої книжки прочитали українські американці й фахово зі свого боку подивилися. Слава богу, що є доступ до Бібліотеки Конгресу США онлайн.

Дика ідея вашої родини на найближчі десять років?

Артем: Проїхати від східного до західного узбережжя США.

Ірина: Я насправді перестала мріяти і щось планувати, тому що потім буває боляче, коли все розсипається як картковий будиночок. З іншого боку, це навчило мене значно більше цінувати те, що зі мною відбувається зараз. Я дуже полюбила своє тут і тепер. Хоча мріяти варто, тому що деякі мрії потім здійснюються один в один, і навіть цікаво озиратися назад і аналізувати. Так чи так, я хочу робити те, що я люблю, поруч з тими, кого я люблю. Насправді я виросла, і почуваюся достатньо вільною, щоб жити саме так. В останні роки я собі дозволила робити тільки те, що я люблю. А моя сім’я — те, що мене справді тримає на плаву.