Вільне мистецтво, вільна культура, вільна Україна.
Преамбула
Нині українці все більше усвідомлюють та переосмислюють свої культурні цінності. Хтось відвідує концерти фольклорних гуртів, займається традиційними танцями, а комусь до вподоби затишна спокійна атмосфера культурних центрів та музеїв… Завдяки знайомству з «істинним обличчям» народних традицій укріплюються цінності, просвітлюється свідомість, ідентифікується саме поняття «українського».
Фокус нашої уваги зосереджено на діяльності Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український Дім».
Кияни та гості столиці знають: доброю традицією «Українського Дому» є проведення тематичних виставок, що презентують українську культуру в усьому її розмаїтті. Згадаємо, приміром, експозицію, присвячену творчості Марії Приймаченко – талановитої представниці українського «наївного мистецтва». Спостерігаючи за інтернет простором, складно було не звернути увагу на велику кількість анонсів щодо виставки, що відбувалася в період з 12 грудня минулого року по 2 лютого нинішнього – «Український Дім» презентував «Наїв Вільний». В експозиції було представлено понад триста унікальних творів українського наївного мистецтва з колекції Фонду Миколи Бабака.
Розказати про задум цієї культурної події та його реалізацію допомагає Олексій Ананов – журналіст, театральний продюсер, автор документальних фільмів.
Наскільки великим є інтерес до експозиції?
— Після завершення виставки ми обов’язково оприлюднимо точну кількість відвідувачів. Поки що спостерігаємо, що «НАЇВ ВІЛЬНИЙ» користується неабиякою популярністю: бували дні, коли кількість відвідувачів перевищувала тисячу – це дуже високий показник для нас. Тому вже можна сказати, що цей захід входить в ряд найбільш популярних з організованих в «Українському Домі».
НАЇВ
«Наївне мистецтво», якщо коротко – оригінальний художній напрям XVIII–XXI століть, близький до примітивізму народного мистецтва. У творчості митців характеризується площинністю, декоративністю, наявністю фантастичних елементів, підкресленими «неточностями» в анатомії людини та перспективі, лаконічністю чи деталізацією без ідеальної структури. Емоційне за суттю, наївне мистецтво поєднує іронію, гумор, ліричність і, як вважають фахівці, відображає дитяче світосприйняття. Митці, що його представляють, переважно самоуки (детальніше тут).
Як виникла ідея такої оригінальної тематики – «Наїв вільний»?
— Можна навіть ширше сказати – про саму тему наїву, яка виникає у виставковій програмі «Українського дому» не вперше. Це швидше інтуїтивно, але фактично виходить так, що наївне мистецтво має дуже важливе місце в історії української культури. Така собі ланка в нашій ідентифікації між народною традицією в чистому її вигляді і культурою ХХ–ХХІ століть. Наїв, що виростає з традиції, але в чомусь повторює канонізовані форми, а в чомусь шукає вільних способів самовираження, виявляється дуже важливим, потрібним, яскравим, зрозумілим великій кількості глядачів. Тому ці виставки мають такий успіх: експозиція творів Марії Приймаченко, виставка, присвячена знищеному хвилею підірваного росіянами Каховського водосховища будинку Поліни Райко, «Наїв Вільний» складають цілу лінію наївного мистецтва в залах «Українського Дому».
На виставці демонструвалося понад 300 унікальних творів українського наївного мистецтва з колекції Фонду Миколи Бабака (створений 2017 року, загальна кількість артефактів – близько 15 тисяч колекційних робіт: ікони, народні картини, сільські фотографії, вишиті полотна, вжиткові речі Середньої Наддніпрянщини). Фонд проводить мистецькі виставки та інші культурні заходи, наукові дослідження, спрямовані на популяризацію культурної спадщини та сучасного мистецтва України – як-от ця виставка, яку хотілося і вдалося відвідати не один раз.
Розкажіть, будь ласка, за якими критеріями відбираються експонати для таких експозицій, як відбувається подібна співпраця?
— Колекцію Миколи Бабака мої колеги з «Українського Дому» знають вже тривалий час. Раніше перетиналися, співпрацювали з художником-колекціонером, були бажання та ідея попрацювати з великим масивом творів, які він зібрав у себе. Колекція багатюща, хоча має доволі виражену локалізацію – переважно центрально-українське мистецтво, здобутки Черкащини. Колекція дійсно дуже велика і жанрово різноманітна: сільська фотографія межі XIX–ХХ століть, народна картина, іконопис наївний (починаючи з XVIII століття) – це дуже виразні пласти. Такої великої кількості народного живопису і саме картин в інших колекціях немає. Репрезентація того, як формувалися сюжети, як вони розвивалися, у якій кількості зразків представлені, у яких техніках… це все викликало інтерес, і власне, на цьому робився акцент. Крім того, важливо, що такі колекції поступово опрацьовують, описують, вони дедалі більше входять у «загальний вжиток», репрезентацію музейного плану. У Фонду Миколи Бабака немає музею, але дуже сподіваюся, що врешті-решт це станеться, і ми матимемо змогу постійно бачити колекцію, а не в рамках окремих виставок. А «Наїв Вільний» – бо це дуже цікавий вид мистецтва: з одного боку, в ньому явно є зрозумілий канон, що виростає з традиції, доволі фіксовані сюжети, а з іншого – кожен майстер працює абсолютно вільно, здебільшого навіть не залишаючи свого імені. З одного боку, художники самовиражаються, а з іншого – народні майстри працюють для споживача. Народні картини просто продавалися на ярмарках і базарах, тобто мали подобатися покупцям. А це значить, що вони виражали якийсь універсальний естетичний орієнтир, ідеал свого часу. Цікаво, що Олександр Найден, автор досліджень, присвячених народній картині, акцентує увагу на тому, що в повоєнний час, коли була величезна скрута і дуже багато обмежень та податків, коли намагалися відбудовувати промисловість і зовсім було не до покращення життя селян… ці самі селяни прикрашали своє життя такими картинками прекрасного, «райського» існування, як вони собі це уявляли.
Так і народжувалися ці роботи – русалки, Оленка із оленем (фото 10), квітчані краєвиди… Коли розумієш, якою важкою була історія, цей історичний період, ти ще з більшою любов’ю і теплом ними переймаєшся.
У фойє на першому поверсі відвідувачів зустрічала композиція, зроблена із дощок, що імітувала християнську каплицю. До цього своєрідного витвору мистецтва були прикріплені колекційні фотографії та ікони: у верхній частині висіли зображення святих ікони, а нижче – портрети сільських людей… Така собі прелюдія, підготовка до того, що очікувати надалі. Інтрига, зацікавленість, таємничість.
Експозиція розташовувалася на другому та третьому поверхах і була розділена на чотири окремі зали (представлені далі у підзаголовках). Аби передати сенс виставки, скористуємося найважливішими думки з прес-релізу, а для тих, кому не пощастило відвідати виставку й насолодитися атмосферою народної творчості, проведемо коротку «екскурсію».
І. «Небесна хроніка» (перша зала, іконні зображення святих та сільські плівкові знімки).
Проєкт Миколи Бабака «Українська ретроспектива» поєднує рустикальні світлини та народні ікони Центральної України, демонструючи глибокий звʼязок між сакральним і побутовим. Художник використовує гіперболізацію фотографій, збільшуючи їх до розмірів ікон, що підкреслює історичний контекст і сліди часу. Проєкт показує, як фотографія й ікона, попри протиставлення «сакральне» – «побутове», є формами творчого вираження українців. У серії «Небесна хроніка» глядачі взаємодіють з простором, де святі постають поруч із людьми, а минуле і сучасне переплітаються, відкриваючи глибину культурної памʼяті народу.
Композиційно у першій залі панувала основна ідея: «людина серед святих». Лики на сільських іконах писали подібними до себе, іконописцями нерідко виступали самі жителі села. Ікона «Богородиця з дитям» – серед ікон фото молодиці з дитиною, «Вечеря святих» – фото великої сільської родини…
ІІ. «Тут була хата Тараса Шевченка» (друга зала)
Фотограф Григорій Шевченко, внучатий небіж Тараса Шевченка, зберіг на світлинах автентичну атмосферу українського села кінця XIX – початку XX століття. Його роботи зображають сільські пейзажі, побут, свята, традиційне вбрання й обличчя жителів давньої Кирилівки, передаючи дух часу через живі й детальні образи. Григорій також створив фоторепродукції портретів Тараса Шевченка й видавав листівки з пам’ятками Кирилівки та Канева. Хоча з творчого доробку фотографа збереглося небагато, його роботи мають значну художньо-історичну цінність і належать до колекції Фонду Миколи Бабака.
Відскановані фотографії, листівки сімʼї Тараса Шевченка, старі знімки (селянський побут, природа Черкащини в різні пори року, автопортрет Т. Шевченка) – все у стриманому мінімалістичному стилі. Посеред зали – експонат з композиції фотоапаратів та триноги, що належали місцевим сільським фотографам (М. Богдан, О. Бондаренко, М. Макаренко, В. Васильєв та ін.) та фотографкам (О. Максименко, Т. Жало).
ІІІ. Між поверхами двох світів
Сільська фотографія поєднує історичну і фольклорну іпостасі української культури, будучи одночасно документом реальності та символом духовного зв’язку. У традиційних хатах світлини обрамляли рушниками, що зближувало їх із іконами, хоча вони відображали змінну дійсність. Через фотографії простежується еволюція селянського образу – від сакральної монументальності до реалістичного самовідчуття, а також історичні випробування, як-от війни та голодомори. Сільська фотографія має буттєву та історичну цінність, оскільки зберігає релікти родинної єдності та космології українського духу, нагадуючи про незмінність української присутності у світі.
Між другим і третім поверхами «Українського Дому» – композиція зі старовинних фотопортретів, що демонструють красу української людини – обличчя, одяг, прикраси, зачіски, аксесуари, автентичний спокій у погляді, що пронизує кожного, хто зупиняється хоча б на мить… Піднявшись і опинившись між поверхами – немов між світами – відвідувач міг охопити всю панораму фотоекспонатів, уявити себе поруч з великою дружньою родиною…
«Сутність народної картини, зокрема ідеалістичних вечірніх краєвидів – у невмирущості потаємного людського прагнення, частиною якого стало передчуття перманентної есхатологічної конечності. Наївність таких краєвидів, їх безхитрісна простота, довірлива відвертість намірів і результатів має в основі вияв самої буттєвості як первинної істини людської сутності» (Олександр Найден).
Експозиція, розташована на третьому поверсі, приваблювала насамперед живою атмосферою. Споглядання експонатів супроводжувалося звучанням музики (записи ліричної пісні «Я птичка невеличка» та весільної «Як ішли ми горою та низом» у виконанні фольклорного гурту «Божичі»), а також кадрами документального фільму, у якому також звучить багато музики.
Безпрецедентне враження залишило зібрання народних картин – різних за сюжетами (святкові та побутові сцени, гумористичні, романтичні, ліричні, сповненні веселощами зображення, міфологічні та історичні батальні сцени, краєвиди українського села), стилем, композицією (найпопулярніші – з оленями та лебедями або буйні квіткові композиції). Окрему увагу приваблювали зразки народного живопису та вишивки в жанрі бурлеску – пародії на побутові сцени, іронічне висміювання соціальних стереотипів тощо.
IV. Сільський портрет
Сільський портрет в українському мистецтві є важливим елементом культурної самоідентифікації, що поєднує елітарні художні практики з народною творчістю. Особливе місце тут займають роботи Панаса Ярмоленка, майстра народної картини першої половини ХХ століття. Уродженець Переяславщини, Ярмоленко створював портрети односельців із щирістю, увагою до деталей і символічним змістом. Його роботи, виконані за фотографіями, підкреслювали гідність героїв через акцент на їхніх очах та ретельно відтворені деталі одягу, вишивки й пейзажів. Ці портрети ставали сімейними реліквіями, зберігаючи пам’ять про духовну силу й традиції села.
V. Сад божественних пісень
Асамбляжі Миколи Бабака вирізняються багатошаровою семантикою, де предмети стають носіями людської субстанції, втрачаючи прикладне значення, але зберігаючи пам’ять про своє походження. Роботи художника поєднують сакральне і профанне, використовують елементи кітчу і «тривіального мистецтва», створюючи композиції, що нагадують ікони. У його роботах предмети відображають дух часу, історичні звичаї та смаки, формуючи матеріалізовані моделі світосприйняття минулого. Чіткість композиції, стриманість інтонації та символізм рам підкреслюють гармонію між реальним і абстрактним, роблячи асамбляжі спогадом про втрачену гармонію життя.
В експозиції «Сад божественних пісень» найбільше вразили портрети солдатів Першої світової війни, Другої світової війни та Російсько-української («Третьої Світової», за М. Бабаком).
Виразна складова мистецького заходу – документальний фільм Галини Ключковської «Наїв Вільний», у якому народний художник Микола Бабак розповідає про створення власного мистецького фонду, демонструються давні ікони, картини, сільські фото з його колекції. Фільм насичений коментарями доктора мистецтвознавства, художника Олександра Найдена (науковий консультант виставки) та живописця й музеєзнавця Петра Гончара (генеральний директор НЦНК «Музей Івана Гончара»). Окрім матеріалів з приватного архіву Миколи Бабака, у фільмі використані кадри відеозйомки з виставки «Україна і Українці, ідентифікація, або Світ, створений з любові» Музею Івана Гончара.
Експозиція народних картин, ікон, сільської фотографії – центральна подія мистецького заходу. Але в його контексті відбувається також демонстрація документального фільму про виставку… Як зародилась така ідея?
— В команді «Українського Дому» працює прекрасна відеографка і режисерка документальних фільмів Галина Ключковська. Вона спеціально створила вже не один фільм, що супроводжує експозиції. Мені здається, що фільм, присвячений наїву, виявився чи не найбільш вдалим і проникливим. Тут особливий талант Галини і особлива включеність героїв: ці люди (Микола Бабак, Петро Гончар, Олександр Найден) присвятили життя збереженню і вивченню скарбів народного мистецтва, вони не можуть залишити байдужим, не зарядити любов’ю до того, що збирали, трактували, намагалися зберегти і передати нам. Фільм в рамках експозиції дійсно захоплював глядачів, а тепер його можна подивитися на Ютуб-сторінці «Українського Дому».
Особливу атмосферу монументальності й «безсмертя» народної культури створила фонова музика фільму: народні пісні у виконанні гурту «Вільце» та гурту «Древо», Токата і фуга для органа Й. С. Баха (Ольга Бондаренко, костел Св. Миколая, Київ). Ідея авторів прочитувалася моментально: народна пісня вільна і вічна, а поліфонічні твори барокового Майстра втілюють духовне і Божественне. Основна концепція фільму – розкриття основної мети діяльності М. Бабака, історія його життєтворчості, сутність якої – збереження автентичної спадщини, що творилася століттями. Найсуттєвішим є те, що історія повторюється у своїх трагічних іпостасях, але «наївна», справжня народна культура знов і знов відроджується – після тривалого замовчування, приховування, цензури. Очі начебто відкриваються у Вічність – як у людей на портретах, що пережили війни й голодомори, як народна пісня, що тепер звучить у виконанні молоді. Ми маємо майбутнє, тому що ми українці, а ще – «які ж ми красиві» (Петро Гончар).
Приємно відзначити, що у ваших заходах фігурує музична складова… Музика відіграє помітну роль у фільмі, 2 лютого, під час закриття виставки, відбувся виступ гурту «Вільце». Участь музикантів у подібних культурних подіях – також традиція?
— В експозиції «Наїв Вільний» музика з’являлася не лише як тимчасова «інтервенція». Ми спробували знайти максимально відповідні зразки, коли сюжети народних картин напряму відповідають текстам певних пісень. Романтичні сюжети можна ілюструвати певними піснями любовного циклу; один із найбільш вражаючих сюжетів – «Оленка і олень» (фактично, тотемічний шлюб) – проілюстрували весільною піснею, де героїню також звуть Оленка («А вже Оленка та ї на одіході»)… Описую своє суб’єктивне враження, але коли я в дитинстві бачив у знайомих, дідуся, бабусі подібні речі, мені це не завжди здавалося красивим, скоріше чимось кітчевим. Навіть те, що було в народному вжитку в 70–80-ті роки, нібито не мало зв’язку з народною традицією. Але якщо придивитися глибше, цей зв’язок абсолютно безпосередній. Пісні, що тоді побутували, побутують і зараз, їх збирають в експедиціях… Мода могла змінитися, фарби, кольори місцями могли трішки змінитися, але сюжет, значення символів, пісня – залишилися незмінними. Може додаватися наспів, звучання верхнього чи середнього голосу, але врешті-решт пісня апелює до архаїчних пластів, має давнє походження, і для мене ці пісні, ці канти, що опинились в експозиції, надавали відчуття шляхетності української культури, української традиції, адже наїв – теж частина української традиції. Дуже хочеться, щоб це сприймалося і глядачами: дуже аристократична прикраса, українська краса.
Як сприймається публікою виступ народних колективів у вашому культурному просторі?
— Мені здається, що в останні кілька років, у часи повномасштабного вторгнення українська народна культура, традиція в суспільному розумінні, в суспільній свідомості знайшла абсолютно чітке, дуже правильне і ємке місце. Перестала бути декоративною, розважальною, екзотизованою, якою вона сприймалась певною мірою в попередні роки, навпаки – стала інтегральною частиною української ідентифікації. Інтерес до різних культурних проєктів у великої кількості людей – це інтерес до себе, бажання зрозуміти себе: хто ми такі, чим ми особливі, що нас об’єднує? Це дійсно пошук себе, розуміння меж своєї ідентичності, з втратами та відмовою для багатьох – вимушеною відмовою від пострадянської ідентичності, колись спільно-радянської. Зв’язок зі своєю культурою, з народною культурою виявився надзвичайно міцним і важливим. Народна культура сприймається зараз абсолютно невіддільно від академічної, від усіх варіантів розвитку візуального, музичного мистецтва… Мені здається, що велика кількість проєктів, де в одному просторі представлено і виконання народної музики, і станкові твори живописні, і якийсь «поп» – це дуже важливо і правильно. Сьогодні маємо важкі випробування, але водночас, дуже плідний момент для нового поштовху, імпульсу, який дає саме народна культура для розвитку України. Тому дуже природньо, що ми знову хочемо почути «Вільце» в «Українському Домі». Тим більше, що дівчата запропонували саме весняний репертуар у той момент, коли вже дуже сильно хочеться, аби настала весна. Зима не закінчилася, але дівчата нам допоможуть покликати Весну…
На церемонії закриття виставки, що припала на Стрітення (зустріч зими з весною, початок нового життя) відбувся виступ дівочого фольклорного гурту «Вільце» (вільце – деревце, прикрашене стрічками, цукерками та квітами під час весільного обряду, символ родючості, достатку, постійного оновлення життя). Прозвучали веснянки з різних регіонів України та ліричні пісні про кохання.
Фольклорний дівочий гурт виконує традиційну музику без «інтерпретації», вивчаючи для досягнення автентичного звучання народні зразки за записами, здійсненими власноруч у фольклорних експедиціях, переймаючи манеру співу та знання традицій у їх носіїв. Учасниці гурту – професійні фольклористки, дослідниці, для яких метою є популяризація традиційної української культури, демонстрація її краси, багатства й особливо – актуальності в сучасному світі.
Виступ гурту відбувся біля інсталяції каплиці у фойє й символізував архаїчність обряду заклику тепла і весни. Виконавиці спочатку розосередилися попарно, співаючи закличні веснянки з різних українських регіонів (Київщина, Чернігівщина, Кіровоградщина), а далі зійшлися й наступні твори виконували повним складом (Дарина Салій, Юлія Нагребельна, Тетяна Чухно, Василина Ткачук, Надія Ханіс, Марія Бєлкова).
У другому блоці програми дівчата співали веснянки, присвячені природним стихіям, пташкам, коханню: «Шо й на водзє, водзє хвіля бʼє», «Весняночка, паняночка», «Була в бабі конопель плашка» та ін. Завершували концерт ліричні народні пісні «Циганка-варожка» (Полтавщина) та «Ой відтиль гора» (Дніпропетровщина).
Традиційне питання про плани на майбутнє… Можливо, є якийсь анонс?
— Наступна виставка буде присвячена українській гривні, і для неї ми теж будуємо широкий мистецький естетичний історичний контекст. Приходьте, буде цікаво!
Намагаючись передати відчуття після відвідування виставки та безпосередньої участі у мистецькому заході «Наїв вільний», хочеться нагадати, що є для нас найціннішим – свобода! Ідея, втілена організаторами виставки, транслює насамперед цінність свободи в усіх її проявах – у житті, мистецтві, культурі загалом. Наївне мистецтво, з його щирістю та безпосередністю, здатне передати силу людського духу та ідею свободи, таку важливу для України. Кожна робота, представлена на виставці – це голос вільної душі, який надихає, пробуджує гордість за нашу культурну спадщину й водночас кличе до творчості без меж. «Наїв Вільний» – це не лише про мистецтво, а й про Україну, яка зберігає свою свободу та силу духу навіть у найскладніші часи.
Вільне мистецтво, вільна культура, вільна Україна!
Марія Бєлкова
