14 листопада Міську Барбарі виповнилося б 50. Артиста не стало 11 жовтня.
Вирішив трохи поговорити з Ольгою Гончаренко, яка 24 роки вела програму «Український рок-н-рол» на радіо «Промінь». Просувала молоді вітчизняні гурти. Саме з її ефірів першої половини 1990-х вперше почув «Мертвий півень».
Своє знайомство з Барбарою пам’ятаєте?
— Моя родина з Києва. Старша сестра Оксана вступила на журналістику до Львівського університету. Усю школу я приїздила до неї в гуртожиток на літні та зимові канікули. Мені було дуже цікаво, бо коло спілкування відрізнялось від столичного. Я вчилася у фізико-математичній школі, потім поступила на механіко-математичний факультет. Старостою групи Оксани був Віталій Бардецький, тоді (і зараз) серйозний меломан. Продюсував «Скрябін» та «Океан Ельзи». Він мені ставив записи різних виконавців. Казав, на кого треба звернути увагу. Хто тільки починає, але стане знаменитим. Я постійно була в мистецьких тусовках. Тоді зароджувалась нова українська музика. Крім «Півнів» мене познайомили з «Плачем Єремії», «Піккардійською терцією». Музиканти завжди бідкалися, що дуже важко потрапити на радіо. І я подумала: «Якби я була ведучою, я би їм допомагала».
Потім таки потрапила на радіо. Спочатку редактором, допомагала робити «Український рок-н-рол». Потім ведучою. Мені подобалось, що я можу собі дозволити ставити в ефір гурти, які ніде більше не беруть. Бо, якщо всюди стукають, а їм не відчиняють, вони зневірюються. Зовсім припиняють діяльність. Я давала можливість молодим виконавцям знайти свого слухача. Це для них перший крок. Якщо мають запал та талант, то далі вже піде.
Але найперше інтерв’ю у «Півнів» брала моя Оксана ще студенткою. І для неї це теж було вперше. Я більше спілкувалася не скільки з самим музикантами, як з їх менеджерами.
Романа Климовського називали татом. Він також опікувався «Піккардійською терцією». Теперішній генпродюсер ІСTV Сашко Богуцький просував «Плач Єремії». Знала про усі проблеми цих груп. Коли відбулося близьке знайомство саме з «Мертвим півнем» не пригадаю, це було так розтягнуто в часі і так органічно. В гурті кожен був і є особистістю, не можна сказати, що хтось перетягував ковдру уваги на себе. В першу чергу познайомилась з групою і самим Михайлом відповідно.
1994-го у Львові проходив фестиваль «Альтернатива». На той час в наших музикантів ще не було людських записів, придатних для ефіру. Та, якщо вже запрошувати гурт в студію, треба ж продемонструвати їх творчість. Домовилися з Богуцьким, що виступи на «Альтернативі» буде записувати Національна телерадіокомпанія. З оцих великих бабінних рулонів і стартувала програма «Український рок-н-рол».
На усю Україну «Мертвий півень» напевно вперше голосно про себе заявили 1991-го, на другому фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі.
— Тоді, хто б не з’явився, були свіжі і ні на що не підібні — крім «Півнів» ще яскраво виступили «Жаба в дирижаблі». Очевидно, в світовому контексті їх можна було з кимось порівняти, але в українській музиці вони були піонерами.
Але ж я дівчинка і у виступі «Півнів» в Запоріжжі мені найбільше запам’яталася плісирована спідничка вокалісти Ярини Якуб`як. Ну й артистичність Барбари.
Після смерті Михайла написала пост, що в якійсь мірі відчуваю провину перед ним.
Зараз багато хто каже про його геніальність, хоча в той час, коли треба було розкручувати «Мертвий півень», по суті ніхто їм і не давав «зеленого світла». Так і залишилися в андеграунді. Навіть мені на радіо, а я їх крутила, де тільки могла, докоряли колеги, що ставлю якийсь смурняк. У мене були дні, як і практично у всіх музичних редакторів, коли оформлювала добу мовлення. Зробила все, що могла на «Промені». Навіть часто силою витягала їх в ефір. Й ці програми з авторськими коментарями пісень, напевно, були найцікавішими. Готові були спілкуватися годинами.
«Півні» завжди приходили усією кампанією, практично кожен своє щось додавав. Були засновниками цього формату на нашому радіо, бо коли просила інших виконавців щось таке зробити, то казали, музика повинна говорити сама за себе, не будемо розповідати про пісні.
Чому тоді собі докоряєте?
— Так склалося, що мій відхід від радіо був непростим. Це був перетин інтересів моїх та тих, хто прийшов керувати «Променем» 2018-го. Їм було вигідно сказати, що до них радіостанція була гівном. Нібито тепер в ефірі різноманітність виконавців. У моїй присутності хизувалися, що приходять «Без обмежень», «Фіолет», Kozak System, «Тартак». Але вони роками були гостями на «Українському рок-н-ролі». Не вчора ці гурти заснували, їм більше 10 років.
Мене не скорочували. Я сама пішла в довгу відпустку. Знала, що як повернусь, напишу заяву про звільнення. Але мене не стали чекати і закрили програму.
Хочу я цього визнавати чи ні, але це достатньо серйозна травма, тому що змушено залишила те, чому присвятила більшість життя і те, що дуже любила. Досі я практично не слухаю радіо. Інколи Михайло Барбара присилав пісні свого нового проєкту. Мені теж було важко їх
послухати. Не пишу фактично нічого на музичні теми, бо хтось буде ображатися, що тих згадали, а нас ні. Мені просто треба відійти від цього, щоб зосередитися на чомусь іншому. Відчуваю провину, що отримала лист і не відразу прослухала і очевидно Місько розраховував, що я згадаю його у Фейсбуці, якось рекламуватиму «Радіо Афродита».
Яким залишився в пам’яті Місько Барбара?
— «Мертвий півень» вже зайняв свою неповторну нішу в історії української музики. Гурт дуже цікаво розвивався від абсолютно акустичних «посиденьок» перших записів, до рокешника на альбомі «Підземне зоо» і складніших авангардних музичних форм наступних платівок.
Через їхню творчість можна було знайомитися із сучасною поезією. Сьогоднішнім
дітям це навряд цікаво, бо слухають однолітків. А от в час, коли «Мертвий півень» утворився, їх альбоми треба було роздавати в школах, щоб підлітки розуміли – літератори не є занудами, можуть бути цікавими і близькими.
Перший акустичний альбом чудово ставав у нагоді для «Пласту».
В поході під гітару можна кожну пісню грати. «Півні» вміли епатажувати, це теж було в їхньому єстві. Пригадується історія, коли в пісні «Вона» захотіли передати скретч платівок, як із модного хіп-хопу. Техніки відповідної не було. Довелося імітувати звук блискавкою на штанях. Застібаючи і розстібаючи її біля мікрофону.
Артистизму Барбари треба було реалізовуватися, почав багато часу в проводити в Харкові, в театрі “Арабески”, одружився з режисеркою Світланою Олешко. Гітарист Роман Чайка переїхав до Києва працювати на телебачення. Басист Олег Джон Сук залишився у Львові, як і Юрко Чопик.
«Мертвий півень» припинив існування як гурт.
Барбара завжди був у хорошому сенсі не від цього світу. Весь час шукав себе і тому в його житті і з’явився театр. Там зміг себе спробувати в різних іпостасях. Михайлові одного життя було замало, міг пережити багато доль в своїх ролях.
З першого погляду може здатися, що східний Харків і галичанин Барбара- це дивне поєднання. Але індустріальний монстр ніяк не змінив Михайла. Це його особистість скоріше впливала на атмосферу міста.
Я проти створення прижиттєвих і посмертних пам’ятників. Єдине хочеться сказати, що, на жаль, кожен такий відхід нас нічому не вчить.
Наші музиканти досі залишають дуже недооціненими.
Михайло Барбара залишився в піснях і ролях, а для мене особисто ще і спогадом, що після усіх дуркувань на сцені у Міська завжди наприкінці був дуже сумний погляд.
Текст: Іван Столярчук
