Відома німецька авторка, лауреат численних літературних премій Нора Ґомрінґер про свою вишиванку, поезію та стосунки з фестивалем Meridian Czernowitz.
Як вам це вдається – брати старі тексти — Гете, Шиллера, старі балади, класти їх на музику або перетворювати на реп?
— Насправді те, що я роблю – дуже цікава ідея. Але все робиться в олаборації з музикантами, це більше їхня заслуга, робиться це цікава річ. Яка виглядає як реп.
Питання про батька — ваш тато — відомий поет. Чи можете назвати своїм вчителем?
— Не можу (посміхається). Але — важливу роль грає те, що ти живеш в сім’ї вчителя, але він не є твоїм вчителем. Можете побачити у мене зараз на руці тату, це є одна з татових поем. Але все одно, ключову роль в моїй творчості грає мама. Це — голосні літери.
Чому вас навчила мама?
— Моя мама була читачкою і є читачкою тому і є таке поєднання читача і вчителя.
Виконавиця та музикант всередині вас доповнює чи заважає поету?
— Доповнює!
І все ж таки – поет чи поетка?
— Все ж таки поет.
Коли ви пишете, завжди відчуваєте, як це буде звучати?
— Так, я все уявляю театральною виставою і коли пишу, то говорю між собою, це такий перформанс відбувається всередині, майже вистава.
Чім слем-поезія відрізняється від просто читання віршів зі сцени?
— Різниця в тому, що у слемі глядачі оцінюють, хто кращий, а тут зазвичай така дружня аудиторія, яка підтримує, не буде критикувати.
Що вам більш подобається – брати участь у поетрі-слемі або просто читання?
— Я не брала участь в поетрі-слемі вже більше 15 років, тому я…. більше такий, спокійний поет. Організовую дружні зустрічі, вечірні, на годину, півтори. З дружньою атмосферою, без критики.
Але «спокійний поет» – це ж не про вас?
— Це все ж таки про мене, бо я так намагаюсь читати їх, щоб проникнути в кожного слухача.
Розкажіть про свої стосунки з фестивалем Meridian Czernowitz.
— Це мій третій Фестиваль, й це дуже вражаюче, насправді. Буквально зараз я повернулась з екскурсії з центрального єврейського кладовища — будучи там я написала багато нових творів. Зараз я відчуваю зв’язок з українцями незалежно від того, у якому вони місті живуть – в Чернівцях чи в Києві. І моя мама два роки жила у Львові.
На вас дуже красива вишиванка. Це свідомо?
— Я розумію, що найкраще, що я можу зробити — це підтримати Україну своїми власними коштами. Побачила, як жінка вишиває сорочку й вирішила це купити. Буду носити її дома, це буде важливою частиною мого гардеробу, ще я напишу про це в свій фешн-блог.
Яка головна тема фестивалю цього року, що вас вразило?
— Цьогорічний фестиваль це взагалі диво, що Євгенії Лопаті вдалося організувати все, брати у ньому участь є велика честь для мене.
На цьому фестивалі прийнято розмовляти про Поля Целана, але… ми розмовляємо на вулиці Кобилянської – що ви про неї знаєте?
— Нічого. Це цікаво і дуже важливо. Я нічого про неї не знаю. я ходила, гуляла, бачила багато пам’яток, і в більшості були саме чоловіки, не жінки.
Давайте домовимось про те, що наступного року зустрінемось тут и порозмовляємо з вами про Ольгу Кобилянську, ії роман та про український нарратив взагалі.
— Вже! Вже домовилися.
Текст: Віка Федоріна
Фото: Юлія Вебер
