Они по-нашему разговаривают

Як рубали вишневий сад

Начебто відомий факт не раз повторюваний дослідниками. Але коли знову його чуєш, то бентежишся, як вперше. П’єса Чехова «Вишневий сад» змінила акцентологічну норму в російській мові, а можна тільки уявити, яких треба колективних зусиль, щоби посунути наголос із узвичаєного місця. 

До того нормою було слово «вИшневый», після того стало «вишнЁвый». І начебто очевидно, що ідеться про вплив української мови і про садки, що над ними хрущі гудуть (і то не на якійсь середній Волзі гудуть, і то таки свідомий Чеховський омаж Шевченку), і буцімто ж проголошено, що та п’єса – здобуток і коштовність російського психологічного театру, але таки неспокійно від того. Перед нам через буквально один акцент розгортається колосальна історія втрат і набуття. В новій книжці Оксани Забужко піде мова про Чехова, зокрема, і це буде таки «вишнЁвый» Чехов, одночасно і втрачений, і набутий. 

Книжка починається з двох повідомлень: одне – про народження, друге – про смерть. І між ними, як те довге тире на пам’ятниках, – історія життя. 29 січня сповнилося 160 років від дня народження Антона Павловича Чехова. 5 квітня в Нью-Йорку на 101-му році життя померла Оксана Міяковська-Радиш. Нам щойно представили двох героїв «Як рубали вишневий сад», есеї короткому, але гранично насиченому (так, як уміє Забужко), що воно скеровує на розуміння глибинних причинно-наслідкових зв’язків між явищами на перший погляд не пов’язаними (так, як уміє Забужко). Це таки детективна історія, де злочинець відомий уже з назви (Бад-емс на нього прозоро натякне), але мотиви злочину ще треба зрозуміти… Кличте Коломбо, скоро!

Напрямок руху – свій до свого по своє. 

Антон Чехов вирощує в Ялті бамбук, курсує між Кримом і Москвою, віддає данину «театру корифеїв» своїми першими ластівками «російського драматичного театру», часом, кажуть, згадує про мірю одружитися з панянкою Линтварьовою і жити собі в маєтку на Сумщині та їздити разом із коханою Наталею щороку на могилу Шевченка. 

Оксана Радиш, донька того самого Володимира Міяковського, жінка з кола Косачів, потрапила в хвилю повоєнної еміграції, в черговий розгром українських еліт(!). Все життя опікувалася архівом-музеєм Української вільної академії наук. 

Оксана Радиш належала до тієї київської культури, яку ми наживо не застали, такі книжки, як есе Забужко, вдало відтворюють «інсайдерський смак нашого 19-го століття». Антон Чехов належав до тієї частини української культури, яку ми за вкоріненою звичкою уже й українською не звемо, такі книжки, як есе Забужко, подають відсторонений і упереджений погляд (ідеальне ж насправді поєднати) на «своє» в тому числі і  чеховське 19-е століття. 

А як же цим двом іще переткнутися на полі української культури? Один «не наший», друга «не наша», іще і уже «не наші». Забужко знайде для своїх героїв не просто біографічні перегуки і перетини, на кшталт фото сестер Линтварьових, що висіло в вітальні Оксани Радиш, вона синхронізує їхні зустрічні рухи, втілить несправджене.

Вектор руху – служіння, радикальне включення в культурні процеси. 

Від початку в есе прозвучало: немає біографічних людей без історичних обставин, що їх формували; і далі на безліч фактичних цікавинок нанизуються історії життя трьох (уже трьох, саме так) героїв, місія яких полягає у протистоянні колективному забуванню. Набуток стає спадщиною – і це природно. Випадок, про який пише Забужко, неприродний за суттю, хоча й не винятковий: спадщина стає набутком. Так буває, кому нема кому і як зберігати один-на-всіх спогад, що його для зручності звемо культурним кодом. Наслідком сформованого колоніального комплексу меншовартості стає, зокрема, і спосіб, в який ми говоримо про земляків, котрі здобули слави в інших культурах. Мовляв, дівчина-хлопець вийшли з села, але не забувають, молодці, свого коріння. А мусить же звучати інакше: якщо українець здобуває славу світового масштабу, то певно що культура, з якої він вийшов, має в собі щось нове, новаційне, ціннісно значуще. Так формуються культурні впливи: донор впливає на акцептора. 

А якби Чехов писав українською?

А якби Міяковські не мусили рятуватися втечею і залишилися в Україні? 

Оксана Забужко цитує та інтерпретує відомий анекдот про Чехова (в значенні: історія з мораллю). Байку переповіла Ольга Кніпер – вона в Забужкінському сюжеті стає персонажем  глибоким і дражливим: зачарований природним трагізмом акторки Марії Заньковецької Чехов-драматург писав «під неї» більшість своїх жіночих персонажів; очевидно, чому українська акторка не могла стати Раневською з «Вишневого саду» (не в такому амплуа воліла імперія бачити малоросок), нею довелося стати Кніпер, «адаптованій» під російських психологічний театр української версії трагічної жіночності. Проте. Ольга і Антон подорожували пароплавом, на палубі Чехов прислуховувався до розмови двох пані, а потім прокоментував почуте: «А ведь они по-нашему разговаривают». Фраза-пароль, ключ до культурного коду, за якою можна безпомильно в натовпі впізнати своїх, порадіти за те, що хтось говорить українською в публічному просторі і не боїться, пожаліти себе, що ти на таке не спроможний, бо побоявся. Прикметно: Чехов підслуховує розмову саме жінок. Це уже труїзм: жінки відтворюють націю. А от ця коротка сцена таки доводить аксіому (даруйте)… Кніпер перепитує, що це значить, адже Чехов – руський. Він викрикує у відповідь: «Я – хохол!».      

Точка відліку для культурної травми – Ємський указ. Не тільки Чехов, тисячі хлопчичків-дівчат не мали шансів вирости в українських письменників. Тільки чому я пишу в минулому часі? «Як рубали вишневий сад…» міркує якраз, що наслідки Ємського указу мають потужну силу щодо формування нашого, актуального культурного поля. Це діагноз, – наполягає Оксана Забужко, – так з ним і треба працювати, як з успадкованою хворобою. Чарівний курортний Бад-Емс, де був підписаний Указ, звісно що не винний, не більше винний, ніж вишневий сад, котрий зрубали.  

«Час заспокоїти стурбованих: в українську літературу Чехов не перейшов би. І не тільки з банально-практичних міркувань (у російській він натоді заробляв по 200 рублів за аркуш, з чого й купував маєтки, українською мусив би займатись «у години дозвілля»). Про те, щоб такого не сталося щоб український хлопчик із нижчих класів, народжений у Таганрозі в 1860 році, не мав жодного шансу вирости українським письменником, Росія подбала, окремим циркуляром, ще як хлопчик мав три рочки. А 30 травня 1876 року в Бад-Емсі Олександр ІІ закріпив тему рідної мови хлопчика вже за поліцейським відомством («украйнофильство» криміналізувалось як антидержавна діяльність) і тим визначив долю і його, і ще десятків мільйонів хлопчиків і дівчаток на століття наперед: аж до нас із вами включно».

Оксана Забужко. Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса. Київ: Комора, 2021. 96 с.

Текст: Ганна Улюра

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.