Класик українського абстрактного живопису та фігуративної скульптури – про образ жінки з дитиною в час війни, поезію і прозу у живописі й новий колір у роботах. 24 листопада в «Барвах» відкриється його виставка, організатор — Алік Журавльов.
Як війна змінила вашу оптику – теми, з якими ви працюєте?
— Думаю, що ніяк. Безпосередньо я не можу реагувати, мій досвід якось має пройти через свідомість і вже там механічно себе проявити. Я навіть не контролюю, що змінюється.
Те, з чим ви працюєте, можна назвати «щоденниками війни»: ви ж усе одно живете, спостерігаючи за новинами?
— Працюю несвідомо над щоденниками. Я не контролюю це (цей процес – ред.) і не можу навіть оцінити, як я все це сприймаю, – я сам не знаю. Я продовжував працювати, коли довкола Києва були бомбардування. Напевно, я сам думав: «Якось на мене все це впливає підсвідомо».
Не було такого, що ось почалася війна, ви читаєте новини і не можете працювати?
— Ні, не було.
З чим ви працювали? Не було ніяких крапок, ком? Ви просто допрацьовували теми, які розпочали раніше?
— Так, я їх продовжував. Я почав ще перед війною серію на теми картин Рафаеля, на яких зображено Божу Матір. Оцей образ жінки з дитиною, мабуть, міг накладатися на втечі, на війну. Там є навіть назва «Збереження дітей».
Що вам допомагало кожного дня в роботі?
— Наталка (сміється).
Дружина.
Річ у тім, що мене нічого не цікавить, тільки живопис або скульптура.
Наталя: Ти ходив окопи рити!
— А, трішки копнули тут.
Що з окопами? Розкажіть!
— Я працюю вдень, а наприкінці дня йду вниз набирати воду. Сусіди почали копати бліндаж. Я прийшов, взяв лопату. Ось тут є бліндажик – зробили його. Він в ста метрах від хати.
Вибухи, втеча дітей і захист дітей — як це впливало на всесвіт Миколи Кривенка?
— Все цебуло в контексті вже й до того. Мене зацікавила ця тема. Я почав з однієї «Мадонни» Рафаеля, а потім згадав, що в мене вже є малюнки – мене зацікавили малюнки Рафаеля. Його деталізація неприйнятна для мене. Я таки захоплююсь, як воно все вивірено, як великий пальчик дитини підігнутий на нозі. Але малюнки – на ці ж теми, –більш сучасні для нас. Там, де вона сидить, у мене вона починає рух і йде з дитиною. І тоді ж до мене випадково зайшов сусід — в нього, філолога, була одна справа. Я кажу: «Оце в мене — «Мадонна» Рафаеля». А він запитує: «А ви бачили ту фотографію?». Тоді з’явилася фотографія, на якій постала якась молода жінка з дитиною, у жінки було лице посічене.
Мені здається, з думкою про війну неможливо творити. Коли підходиш до полотна, то треба, щоб ззовні нічого не впливало.
Які питання залишаються до полотна: технічні, кольорові, якісь інші?
— Цього я не знаю. Це Тиберій (Сільваші – прим ред.), мабуть, має знати. Ну, техніками я володію нічогенько так.
Ви підходите до полотна і вже знаєте, що це буде? Чи рішення приходять послідовно?
— У мене все поступово: нашарування і нашарування. Наприклад: є бажання зафарбувати все зеленим або коричневим. Я зафарбовую. Далі я чекаю. Потім – наступний крок. Воно щось підказує. Гавриленко казав, що кличе його. Якась там дитина стоїть. Потім вона його покликала. І я переписую ті роботи.
Це тому, що покликання?
— Тому що вони знову кличуть.
Деякі ваші роботи, навіть не переписані, нагадують оповідання – це така розлога розповідь митця. Це схоже на книгу?
— Я хотів би писати не прозу, а тільки поезію.
Римовану чи білий вірш?
— Білий вірш, так. Воно ж видно, як це виходить. Ще в школі, коли був Драч молодим, мені дуже подобалися його вірші, але у мене не було книжки. У 10-му чи 11-му класі, у 1968 році, з однокласниками їздили до Москви. Там була книгарня «Українська книга». Я сподівався, що куплю там Драча, бо там він нікому не потрібен (сміється).
І як?
— Я роздратував московську продавчиню тим Іваном Драчем. Вона повернулась і сказала своїм колегам: «Чего захотел! Драча!» (сміється).
Чому Божа Матір вас покликала? І чому саме цей образ?
— Цього я не знаю. Там таке єднання дитини і матері, вони зливаються.
Це образ божественної дитини чи це сімейний портрет?
— Я не дуже на тому божественному розуміюся. Ну, я знаю, або думаю, що я знаю, що таке Божа Матір.
А що це, на ваш погляд?
— Я просто мав розмову з частиною Духа (Фантома) Божої Матері й абсолютно вірив Йому. Вони дуже сильні енергетично, тому не можуть навіть духовно з’являтися цілком.
Щоби не зруйнувати нас?
— Так.
Показують лише якусь одну сторону, як і Кривенко на картинах: якусь сторону показує, а решту ховає.
— Вони досить різноманітні у мене. Наприклад, у Акіма Левича одна в одну картини; Тиберій вже стільки років працює монохромно. У нього зараз з’являються на папері роботи, які відрізняються. Ну, можна і фото, які він робить, додати – вони у нього бувають досить цікаві. А так, то я навіть не уявляю, як бути стільки років у такій монохромності. І потім, це – живопис і скульптура в дереві, скульптура в бронзі.
А вам важливий діалог з глядачем?
— Ну, цікаво. Я, звичайно, публікую це. Щось пишу зрідка. Якщо хтось реагує, то це так, ніби хтось і звернув увагу.
А в роботах є знак чи поклик для глядача, щось таке поважне, секретне?
— Можливо, але воно малозрозуміле комусь.
А що має бути зрозумілим?
— Те, що словами не можна сказати.
Це, як в іконі: ми розуміємо, як воно влаштоване, як працюють кольори, тобто символи всім дуже зрозумілі. Що потрібно знати, яка є абетка, що дає змогу розуміти ваші твори?
— Якось я написав одній знайомій ще з інституту, показав свої роботи. Вона написала мені: «Я їх щось не зрозуміла». Я їй відповів: «Треба розслабитись» (сміється). Дуже мало хто мистецтво розуміє.
Коли Тетяна Яблонська побачила мої картини 1990 року на експозиції, вона повернулася і пішла. Вона вийшла прямо на мої, а далі були Животкова.
Животкову не пощастило. Було б цікаво, щоб вона сказала.
— Я думаю, що вона могла б і зрозуміти, якби, наприклад, я був її студентом і те все відбувалося поступово. Він там щось писав, позував їй. Навіть тоді, коли вона побачила мої картини, він ще не був абстрактним, він ще боровся з тим фігуративом. В ті часи його виставка була на Володимирській – я з Животковим ходив і дивився.
Старшим?
— З Олександром Животковим.
Їх двоє було. У «Заповіднику живописному» вони були обидва.
— Ні, Сергій не був. Ну, він близький був до чогось. А на тій виставці далі був Сергій Животков.
Скажіть, вам в абстракції не було жодного разу затісно?
— Та мені здається, що в абстракції не тісно.
Тобто ви цінуєте абстракцію за свободу?
— Так.
А вас не бісить, коли глядачі намагаються щось таке знайоме в абстракції побачити, дуже спрощене?
— Нехай. Якщо нагадує, то нехай.
Терапевтичне мистецтво. Ви виконуєте фрески свідомо?
— Так. Для мене одним з ідеалів живопису є старі фрески, ті, що в нас, і, може, в Італії ще. У нас якісь елементи збереглися в Києві, але їх мало: ангел змотує небо, потім – ще з подряпинами, з якимись написами.
Назви картин – для вас це важливо?
— Напевне, важливо. Я міг би і не давати, але якось потрібно давати. Іноді вони виникають самі.
Для вас принципово, щоб назва ніколи не змінювалася навіть у перемальованій картині?
— Умене змінюється. Коли я переписую, мені важко дотриматися тієї схеми – і воно виходить таким.
А ви пам’ятаєте, коли бачите нову картину з іншою назвою, ту, що була спочатку?
— Я ж підписав деякі. Там є різні, буває і по три назви.
Ви говорите зі своїми роботами?
—- Ні. Мабуть, це є якимось діалогом, але я не думав про це. Але коли я дивлюся на полотно, я бачу його зміненим. Я думаю, що вона – та ситуація, яка склалася вже, – мені підказує якийсь наступний хід.
Із початку війни було таке, що вас дивували теми, які до вас приходять?
— У мене теми – тільки кольорові, або тональні, або без значення, крім оцих. Ну, репліки ці роблю на Рафаеля, на Джорджоне, на Ботічеллі. Чи вплинула війна? Я думаю, ні. Я не помітив цього.
А новий ваш колір, фіолетовий?
— Так, є новий, фіолетовий. Можливо. Але я не можу контролювати це.
Є максими, які ви ніколи не порушуєте?
— У мене є якісь правила, але я не можу їх сформулювати. Скажімо, деякі роботи деяких художників мені видаються дуже строкатими. На початку 1980-х один із моїх друзів привів Зою Лерман. Я їй показував один натюрморт – там були червоний, жовтий, синій, чорний кольори. Вони подивилася і сказала: «От звідси треба було все це… А ось те все треба викинуть». Я тоді подумав: «Звідки вона знає?». Тепер у мене таке ж.
Тобто ви стаєте ближчим до скульптури, все, що не потрібно, відкидаєте?
— Так. І десь борюся з деталізацією.
Чому? Заважає?
— Мені здається, що чим менше деталей, тим тотальніший вплив вона має.
Це як символізм працює зі значно більшою аудиторією, аніж реалізм?
— Є ж люди, які не сприймають реалізм абсолютно?
Є!
— Коли я забирав скульптуру, мені ливарник показав, яку роботу йому запропонували зробити наступною. Скульптор десь мого віку. Величезна, натурального розміру, постать мужчини в костюмі – ну, фото в об’ємі.
Може для кладовища?
— Мабуть. Я у нього запитав: «Це на могилу?».
Образився?
— Ні, це ж не скульптор, він сказав: «Я не знаю». Спочатку, коли я йому приніс невеличкі такі свої роботи (вони у Вільнюсі зараз), він запитав: «Що це?». І перший раз він відлив їх і каже: «Тепер у мене запитають, що це. Я сказав – обійми». Так і залишилась та назва – «Обійми». А другу назву дав Животков. Він сказав: «Поцілунок», а Стелла була з ним. Вона: «Де, де поцілунок?». Так це і закріпилося.
І все ж таки, війна вас змінила? Ті ж фіолетові картини – такого кольору не було точно. Той червоний ви, напевне, спеціально знищили…
— Річ у тім, що та картина (червона, переписана) — вражаюча, але вона була для мене занадто простою.
Чому проста – це погано?
— Тому що життя важке. У картині стільки вимірів, що вона не може бути спрощеною.
Миколо, як можна все ж таки описати ваші головні теми?
— Всесвіт.
Якби ми думали про назву виставки в «Барвах», що це могло бути?
— Можна взяти назву однієї з картин.
Що ви зробите найперше, коли війна закінчиться?
— Думаю, відчую полегкість.
Спілкувалася Віка Федоріна
- Що: виставка 13тий вимір Миколи Кривенка
- Де: BARVY, Мечнікова, 3
- Коли: 24 листопада, о 16:15