Зовсім скоро у «Видавництві Старого Лева» вийде з друку книжка есеїв українського філософа Володимира Єрмоленка, що досліджує вплив античної та середньовічної історії про кохання на культуру Європи доби Ренесансу, бароко, рококо та постромантизму.
Книжка Володимира Єрмоленка побудована як цикл лекцій — із переліком рекомендованої літератури до кожного розділу. Проте вже від перших сторінок читач збагне, що це чистісінька омана, адже твір сприйматиметься не як академічний текст, а радше як захопливий роман.
Ви зустрінетеся з французькими, німецькими, італійськими, британськими, австрійськими, єврейськими та українськими текстами. Українські теми тут тісно сплетені з європейськими: автор не лише намагається поглянути на українських авторок та авторів (Марко Вовчок, Леся Українка, Володимир Винниченко, Юрій Косач) крізь загальноєвропейські теми, а також торкається європейських сюжетів (образ Мазепи в європейській літературі; творчість Захер-Мазоха), які безпосередньо зачіпають український ґрунт.
Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Протокол № 2 від 20 березня 2023 року).
Наукові рецензенти: Кебуладзе Вахтанг Іванович, доктор філософських наук, доцент, професор кафедри теоретичної і практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Менжулін Вадим Ігорович, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Володимир Єрмоленко. Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі, — Л.: Виавництво Старого Лева, 2023, 496 ст. Передзамовити тут.
Kyiv Daily публікує уривок з книжки, наданий «Видавництвом Старого Лева»
Мазох і зваба жорстокості
Є велика історична несправедливість у тому, що ім’я Леопольда фон Захер-Мазоха* й ім’я маркіза де Сада об’єднують в одному понятті «садомазохізм». Ці двоє надто різні, надто несхожі; їхня естетика, політика та еротика мають мало спільного. Історія несправедлива, а історія культурної рецепції тим більше: пам’ять виносить на поверхню щось одне, але змушує щось інше вічно лежати непоміченим на дні океану. Тож завдання тих, хто пише про минуле, в тому, щоб цю несправедливість виправити, хоча би трохи.
Поняття «садомазохізм» походить із Відня епохи fin de siècle, від доктора Ріхарда фон Краффт-Ебінґа. Ім’я Краффт-Ебінґа нині знають менше, ніж ім’я його молодшого сучасника Зіґмунда Фройда. Часто кажуть, що якби не було першого, не було би і другого, — хоча, як на мене, між Ріхардом і Зіґмундом надто велика різниця, щоб говорити про абсолютний вплив.
Краффт-Ебінґ досліджував сексуальну патологію. Він написав об’ємну і класичну нині книжку Psychopathia Sexualis і, як це звично для епохи, шукав літературних прообразів тих хвороб, з якими стикався у своїй практиці. Як назвати тих, хто прагне завдавати болю в ліжку? Їх можна назвати на честь макабричного маркіза часів Французької революції, що його твори в ХІХ і частково ХХ столітті були заборонені, — але про які знали і які таємно читали (Сент-Бев, респектабельний класик французької літературної критики ХІХ століття, говоритиме про «два ключі» сучасної для нього літератури, — і цими ключами будуть Байрон і «підпільний» де Сад).
А от як назвати тих, хто хоче відчувати біль у ліжку? З цим було трохи складніше, хоча ХІХ століття дуже добре знало культ болю і культ страждання.
Леопольд фон Захер-Мазох зовсім не був «мазохістичним» аналогом де Сада. Термін «мазохізм», який вигадав Краффт-Ебінґ, — випадковий: під рукою просто не було ніякого прямого «аналога» де Сада. А Захер-Мазох був знаменитий і відомий, передусім в Австрії, де Краффт-Ебінґ розбудовував кар’єру. Він був, можливо, найзнаменитішим австрійським письменником своєї епохи, його ім’я могло резонувати, — і тому термін легше запам’ятовувався. На відміну від де Сада, він зовсім не був забороненим чи табуйованим: він був визнаний новеліст і, без сумніву, доволі респектабельний. І аж ніяк не порнограф.
Тому історія Мазоха — це не про «мазохізм». Принаймні не про сексуальний мазохізм у вузькому значенні цього слова. Вона про те, чому в Європі певної епохи виникає культ влади, домінування й насильства, чому влада і насильство сексуалізуються, стають еротично привабливими, і чому цей культ асоціюється з конкретним регіоном: Східною Європою, а точніше — з Російською імперією.
Мазох — це не так про еротику, як про ерополітику.
* * *
Леопольд фон Захер-Мазох народився у Львові, знаному тоді передусім під німецькою назвою Лемберґ: столиці австрійської Галичини, важливої, хоч і віддаленої частини Австрійської монархії (а згодом імперії), яка дісталася їй унаслідок поділів Польщі наприкінці XVIII століття. Мазох був сином керівника поліції Галичини, тому його дитинство минуло, як він казав, у «поліцейському домі», Polizeihaus. Родинні зв’язки пов’язували його безпосередньо з «репресивним апаратом»; насильство, примус і культ сили були для нього радше чимось буденним, аніж незвичним.
Його годувальниця радше за все була українка — він тепло про неї згадує, пише, що з дитинства знав чимало «малоруських» (kleinrussische) пісень.
Описує він її з великою теплотою: «Це була велика вродлива жінка». Багато-багато років потому, продовжує Мазох, він віднайшов цей образ у Флоренції, в Рафаелевій Madonna della Sedia. На цій картині Марія тримає на руках Ісуса-немовля (на вигляд йому роки три); поруч — Іван Хреститель такого самого віку, склав руки в молитві. З відстані здається, що Ісус дивиться кудись убік, повз вас; хоч, якщо розглядатимете картину зблизька, побачите, що зіниці божественного хлопчика все-таки націлені на глядача. У Мадонни вродливе, але просте обличчя, трохи округле і справді нагадує слов’янське: воно не є «типовим» ані для Рафаеля, ані для італійського Ренесансу загалом. Її одяг вишитий візерунками, які чимось нагадують українські; в неї великі руки, товсті пальці, широкі долоні. У цій жінці Мазох справді міг упізнати свою годувальницю.
«Вона розповідала мені всі ті прекрасні історії й чудесні казки, які живуть на вустах нашого сповненого фантазій малоруського (kleinrussischen) народу». «Нашим» народом Мазох регулярно називає українців-русинів і явно хоче переконати читача, що до нього якоюсь мірою належить. У транскрипції імен та понять він досить приблизний: Довбуш для нього — це «Добош» (Dobosch); Богдан Хмельницький — Богден, до того ж з польською фонетикою (Bogden Chmielnizki), а колядки — Kolendi (тут це логічніше, з огляду на те, що «колядки» могли піти від римського Calendae: свят перших чисел місяця).
Своє уявне коріння Мазох розкидує по всій Європі. Він вважає, що один із його предків, Матіас Захер, був іспанцем з арабськими коріннями, воював на боці Карла V проти німецьких протестантів, а після поранення опинився в Богемії. Натомість Леопольд вірить, що родина Мазоха походить «із давнього слов’янського роду». Українок він порівнює з іспанками: «малоруська [жінка] — іспанка Сходу»; вона «має спокійну гідність іспанки».
Цей географічний шпагат між двома протилежними кінцями Європи, Іспанією та Галичиною, — а може іспанською та слов’янською Ґаліціями — відгукується в його першому гучному творі: «Дон Жуані з Коломиї». Історія про Дон Жуана — або радше Дон Хуана — іспанська; вкорінена вона в іспанському бароко початку XVII століття: з цією історією та її українськими інтерпретаціями ми ще зустрінемося. Натомість галицька Коломия для Мазоха — це немов трохи інший, східний — кордон Європи: назву цього міста Мазох виводить із Colonia, вважаючи, що містечко було побудоване на основі давнього римського поселення. Розкидуючи свій рід по двох протилежних краях Європи, Захер-Мазох немов створює собі ідентичність подвійного прикордонника, подвійного пограниччя, що формується внаслідок зустрічі Європи з його мусульманським (в Іспанії) та православним і єврейським (у Галичині) Іншим. Дон Жуан із Коломиї був луною Дон Хуана іспанського, крізь континент: дзеркально відображеним образом того, хто ходить межею, по лезу кордону, постійно ризикуючи звалитися в потойбіччя.
* * *
Коли в 1870-х роках Віктор Тіссо, швейцарсько-французький письменник і творець травелоґів, пише велику подорожню книжку про Відень для франкомовної, — а отже, європейської — публіки, то єдиний австрійський письменник, до якого він приїжджав, був Леопольд фон Захер-Мазох. Завдяки своїм публікаціям у топових французьких журналах тієї доби на кшталт La revue de deux mondes Мазох стає the writer Східної Європи.
Топоси його текстів, його герої та сюжети постійно прив’язані до Східної Європи; вони кружляють навколо неї й навіть коли «розв’язуються» й летять деінде — однак до неї повертаються.
У цьому сенсі Мазох і справді був «культурним амбасадором» наших земель для Західної Європи, — і за це йому можна лише дякувати. От тільки той образ, отой вірус, ту тему, яку він уклав до вух західних європейців у їхньому уявленні Східної Європи, був вірусом неоднозначним.
Бо Мазох натякав і нашіптував: Східна Європа — це географія насильства, примусу, влади і вертикалі, індивідуальної харизми і магнетизму, яким ви нічого не зможете протиставити. І насильство, яке він так талановито змальовує, не відштовхує, а приваблює.
* * *
Тема насильства дуже гостро зазвучала в епоху європейського романтизму початку ХІХ століття. Як помислити межу людяності і що дає людині наближення до цієї межі? — запитувала та епоха. Як ставитися до простору, де «м’які звичаї» європейського Просвітництва не діють? Де людей не можна вмовляти, де їх слід тільки змушувати, де з них треба знущатися, де їх потрібно нищити?
Герої романтичної літератури початку ХІХ століття постійно стикаються з цим антипростором, із цією межею людяності; вони крізь неї проходять, у цьому переході виживають, — і це робить їх іще сильнішими.
Але якщо романтичну епоху цей образ страждання й насильства водночас і захоплює, й відлякує, то епоха постромантизму другої половини ХІХ століття додає відтінків у ставленні до жорстокості.
Насильство перестає бути об’єктом етичної й політичної тривоги — яким воно ще є у Байрона та його сучасників, — і перетворюється на естетичний об’єкт. Що більше західноєвропейські суспільства втрачають пам’ять про те, якими безжальними можуть бути революції чи війни зовсім поруч, у їхніх рідних містах; що більше, наприклад, для французів віддаляється образ революційної гільйотини (ще в Гюґо вона викликала суміш жаху й захоплення), то більше насильство, кров, жорстокість стає знахідкою для естетики. У суспільстві відносного миру насильство є не небезпекою, а естетичним прийомом; не загрозою власному існуванню, а способом самовираження.
«Саламбо» Флобера була провісницею чогось нового: роман, у якому багато крові, багато незвичних сцен насильства, багато фізіологічних деталей — і який попри це залишається естетичним шедевром.
Але Схід, зокрема й східноєвропейський схід, відіграє у цьому повороті західноєвропейської естетики важливу роль. Саме у стосунках зі Сходом народжується західний політичний — більше, ніж еротичний — «мазохізм».
