Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. 

Ці історії — про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола — у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут — людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.

Мар’яна Савка «Люди на каві» — Л.: Видавництво Старого Лева, 2023, 224 ст.

Передзамовити 

Київ Дейлі публікує уривок з книжки.

Ангел поверхом нижче

«Тиха моя, світла моя, світ справедливий», — каже ангел, невпинно наближаючись до неї. Він уже зовсім близько, його очі на рівні її очей. «Ти мене впізнаєш», — несподівано ангел цілує її й так швидко віддаляється, що за мить стає просто білою цяткою на небі.

Якось так почалася ця історія. З дивного сну. Ліда прокинулася від того, що серце голосно калатало, і відразу все згадала. Ліхтар за вікном похитувався від подиху вітру, тіні в кімнаті мерехтіли на стіні, ніби ледь-ледь розгорталися крила. І Ліда довго вдивлялася, напружуючи зір, чи там, бува, справді хтось не стоїть. Але коли контур світляної плями став чітким, залишки сну відлетіли. Ліда була зовсім сама. У цій кімнаті. І в житті. Осамотіла так несподівано, що не встигла придумати, куди себе подіти на Святвечір. Батьки далеко, на іншому континенті, щорік надсилають їй на свята посилку з подарунком. Отож учора, коли по всій країні родини збиралися до святвечірнього столу, щоб у мирі спожити дванадцять страв, Ліда сиділа перед телевізором, їла маринований оселедець просто з банки, з чорним хлібом, і запивала свою гіркоту пересолодженим чаєм.

Насправді їй завжди хотілося влаштувати різдвяні свята у власному домі. Щоб тато з мамою приїхали, щоб зійшлися родичі і друзі — галасливо, весело,

яскраво. Насмажити пампушок на олії, втушкувати грибів, накрутити голубців. Зрештою, своїми руками зготувати кутю. І холодець. Нехай навіть він не буде таким досконалим, як у свекрухи. І запросити колядників до хати. Але щороку сценарій повторювався:треба було їхати до чоловікової родини, бо Мирослав дуже шанував свою маму, тож ніколи ні в чому не перечив. А що дітей у них з Лідою не було — то справді, який резон лишатися вдома? Для кого готувати тих

дванадцять страв? Скільки їм потрібно. А так поїдуть до родичів — привезуть усього в слоїчках і пластикових коробках. І куті, і пампухів, і шинок із ковбасами,

ще й тарілку холодцю та баночку бурячків з хроном. Жодного свята в себе за оті десять років не справляли. Ні Паски, ні Різдва. Дні народження — в ресторані. Зустрічі з друзями… Мирослав не любив, щоб у домі товклися люди. 

Лежала ось зараз сама на ліжку й чомусь намагалася собі в голові вкласти рецептуру правильного холодцю. «Треба взяти когутика, і обов’язково ратичку,

і свинячі шкірки», — повторювала це вголос, аж поки знову не заснула.

Розбудив її дзвінок на домашній телефон.

— Мені потрібен Мирослав, — сповістив низький чоловічий голос.

— Мирослав тут уже не живе, — відповіла стримано.

— Як це — не живе? Він дзвонив мені з цього телефону, — обурився голос.

— І вам веселого Різдва, — кинула слухавку й розревілася.

Така солона-солона хвиля накотилася, накрила, розбудила найглибші жалі та образи. На нього, на себе, на ту іншу жінку, якій віддала його без бою, без найменшого спротиву — бо якось не було сили воювати, не було певності, що варто. 

За вікном сірів ранок. Ліда визирнула у вікно: місто ще спало, загорнувшись у снігову ковдру. Лиш де-не-де світилися віконця: може, то хтось устав до дитини, яка прокинулася несподівано рано, чи, може, збирався на роботу — на ранній ефір, на заводську зміну, на чергування в лікарні. А вона… Їй нікуди поспішати й не треба кимось клопотатися. Їй навіть в офіс не треба ходити, бо всю роботу бере додому. Але ж і відчуття дому не було. Ліда знову пірнула під ковдру. Сон відлетів, і вона, підклавши подушку під спину, вмостилася на ліжку і стала роззиратися по кімнаті, що поволі наповнювалася приглушеним світлом. 

Вона ніби вперше бачила цю кімнату, яка служила їм із Мирославом спальнею всі ці десять років. Чому вона не помічала раніше, що інтер’єр кімнати не просто стандартний, а ще й страшенно нудний. Жодної яскравої плями. Бежеві шпалери, кремові штори, світлі меблі, все якесь готельне, казенне, нема в ньому життя. Нема оку за що зачепитися й серцю порадіти. Навіть картина на стіні, якась геометрична абстракція — така сама блякла, невиразного тону. «Ось такими фарбами намалювали ми собі життя», — міркувала Ліда.

Може, вона б іще раз заплакала, але в ній раптом оселився такий дивно приємний неспокій… Той неспокій віщував, вона це знала, великі зміни. І Ліда рвучко підвелася з ліжка.

…Кава! Джаз! Хрумкі тости з сиром! Нині Різдво! «Може, нормальні люди в перший день Різдва йдуть до церкви, а потім сідають за стіл. А я почну з пампухів», — сказала собі Ліда і взялася місити тісто під різдвяні мелодії з інтернет-радіо. Поки тісто підходило, вона відкрутила у ванні кран із теплою водою і влила туди з третину пляшечки кокосової піни. Потім знову пішла на кухню, знайшла в шафці сушені гриби, взялася варити юшку, смажити котлети, тушкувати капусту. Виявляється, на Різдво прокидається шалений апетит. За якийсь час на вогні вже шкварчала олія, а Ліда з таким азартом, ніби до неї має прийти в гості королівська родина, смажила пампухи. Вони швидко розбухали і ставали великими, пухкими й золотистими. І коли вийняла останній пампушок, у двері подзвонили. 

Ліда метнулася витирати руки від тіста-муки-жиру, бо дзвонили дуже наполегливо. «Колядники!» — зринула щаслива думка.

Але на порозі стояв незнайомий чоловік. Вираз його обличчя не мав нічого спільного з різдвяною радістю.

— Ви вдома? — він чомусь дуже здивувався, що йому відчинили двері.

— Вдома, а де ж іще… — розгубилася Ліда.

— Якщо ви вдома, то чому в мене зі стелі тече?

— Що?

— Що? Вода!

Ліда голосно зойкнула й побігла до ванної. Води, яка ринула з дверей у коридор, було там по котики. Пахуча кокосова піна обліпила стінки ванни, кучугурилася, як сніг. Чоловік не роздумуючи ступив у глибоченьку калюжу й закрутив крани.

Вони вдвох кинулися на ліквідацію потопу, черпаючи воду всім, що траплялося під руку. Коли на долівці залишилися лише мокрі плями, розігнули спини і глянули одне на одного.

— Тепер треба йти до мене і висушувати мою ванну, — сказав чоловік, підкочуючи мокрі холоші. 

В іншій ситуації Ліда б, напевне, просто вибачилася

й запропонувала відшкодування. Але залишитися самій на Різдво, та ще й випадково зробити таку прикрість іншій людині — це вже занадто.

— Вибачте, будь ласка, я не хотіла… — Ліда розплакалася від досади, чого чоловік взагалі не сподівався.

— Та не треба так реагувати. Хата не згоріла. Тільки трохи підмокла. Висохне. Ходіть глянете.

Вона перевзулася в сухе й подалася за ним у квартиру поверхом нижче.

 Сусідова квартира була точнісінько такою ж, як її, але здавалася чи не вдвічі меншою. Бо скрізь було наставлено величезних коробок, із яких визирали якісь речі. Схоже на те, що сусід нещодавно переїхав.

— Не звертайте уваги на безлад. Ще не встиг порозкладати речі. Переїхали сюди два тижні тому. А часу розгребти нема, — чоловік трохи знітився.

Вони зайшли до ванної. На щастя, вода пройшла між панелями перекриття — і стеля майже не намокла.

— Ну от, бачите, нічого серйозного, — підбадьорив він Ліду.

І тут прочинилися кімнатні двері і в шпарину визирнула дитяча голівка зі світлими скуйовдженими кучерями.

— Дарино, ти чого не в ліжку? — гримнув на неї. — Ти боса? Ану бігом під ковдру.

Дівчинка затупотіла босими ноженятами вглиб кімнати й заплигнула у свою розбурхану постіль.

— Та от, така мені гризота, на Різдво в садочок не поведеш, а вона ще й кашляє.

— Я взе не каслаю, — обізвалося з кімнати кучеряве диво.

Ліду ніби хтось штовхнув у спину. Не чекаючи дозволу, вона зайшли до дівчинки в кімнату і присіла скраєчку ліжка. Мала лежала, накрившись ковдрою по самі хитрі оченята. Лідина долоня потягнулася до чола й торкнула вологе золотаве волоссячко.

— Ти хто? — спитала дівчинка. — Лікарка?

— Ні, я просто Ліда, ваша сусідка.

— А в мене випав зуб, — і Даринка смішно випнула губу, щоб показати дірку в роті. — То миска забрала.

Чоловік стояв на порозі.

— То вас Лідою звати? А мене — Андрій.

— Тату, я хоцу їсти, — заявила мала. І Ліда помітила, як він знітився.

— Трошки почекай, спершу сходжу по продукти.

— Навіщо? — Ліда стрепенулася. — Не треба нікуди йти. У мене все є! Я нині всього наварила. І грибної юшки, і котлет насмажила, і пампушок! Та я сама того всього не з’їм. І мені буде так приємно мати гостей!

— Пампуски! — зраділа дівчинка. — Тату, хоцу пампуски!

І хоч батько Даринки переминався з ноги на ногу й казав, що це незручно, Ліда бачила, що він насправді дуже втішився, а погляд його потеплів. Отож він одягнув Даринку, і за пів години всі вже сиділи в Ліди на кухні за столом, накритим святковою червоною скатертиною з білим мереживом. Даринку посадили посередині на окремий стілець, підмостивши диванну подушку. Ліда виставила на стіл, здається, все, що мала в домі. Крім грибної юшки, вареної картоплі, котлеток, тушкованої капусти, подала ще квашені огірки з помідорами, салат із маринованих опеньків, пляшку вина і, звичайно, пампушки. Чотирирічна Даринка досить вправно орудувала ложкою. Андрій нахвалював страви і просив добавки. Ліда клопоталася своїми несподіваними гостями, поглядала то на маленьку кучеряву дівчинку, то на її широкоплечого неголеного тата й відчувала всередині солодкий щем. Потроху розговорилися про все. Ліда дізналася, що Андрій два роки тому овдовів, а сюди переїхав зовсім недавно, бо в цьому районі вдалося влаштувати Даринку в садочок. Ліді не хотілося розповідати своєї історії. Тож вона просто сказала, що живе тут сама.

— До речі, — промовив Андрій. — Нині Різдво. — Хоч би що там було в житті, а воно всяко буває — і добре, і хижо, але є свято, яке всіх робить рівними. І ми маємо бути вдячними Богу за те, що в нас є. Христос народився! — і підняв свій келих.

— Славімо його! — відповіла Ліда, і горло перехопило від непрошених сліз.

Тут у двері подзвонили. Цього разу — колядники. Цілий вертеп — галасливий, пістрявий. Андрій узяв Даринку на руки, бо вона боялася Ірода і Смерті, але коли побачила, що то перевдягнені хлопчики, — засміялася разом з усіма. А на кінець вертепної вистави ангел віншував:

Віншуємо вас, господарю, і вас, господине,

щоби радість не минала вашої родини.

І достатку, і добра була повна хата,

і щоб в хаті діточок теж було багато.

Ліда відчула, як гаряча сльоза котиться щокою, і крадькома її втерла. 

Коли вертеп пішов, Даринка обійняла Лідині коліна:

— Ти мене заколисаєш?

— Ну Даринко… — почав було Андрій. Але Ліда зупинила його жестом.

— Заколисаю, сонечко. Іди до мене.

Вона взяла дитину на руки, занесла до себе в кімнату і вклала у своє ліжко. Даринка, сита і стомлена враженнями, заснула миттєво.

Андрій винувато глянув на Ліду:

— Ну… Ну якщо вона у вас заснула… Може, я залишу її до завтра? Мені дуже треба заступити на нічну зміну. Не знав, з ким її лишити. А тут…

— Та звичайно. Нехай буде до ранку. Чи… скільки захоче.

Замкнула двері за Андрієм і навшпиньки повернулася до кімнати. Даринка спала, розкинувши рученята. Ліда сіла на край ліжка й підгорнула їй ковдру. Дівчинка розплющила оченята і спитала крізь сон: «А де твоя ялинка з ангелом?».

— Спи, мій янголе, — прошепотіла Ліда. — Завтра ми вберемо ялинку. Бо в нас Різдво.