У королівстві дзеркал рано чи пізно в усьому починаєш бачити своє відображення, тож і фестиваль «Дзеркало» вдався до заплутування слухачів на другій своїй події. Назву якій дав процес кристалізації – зміна стану речовини, яка в мистецтві набула значення формування майстерності. І хоча програма не ставила під сумнів сформованість стилю митців, або ж віртуозність виконання, викристалізовувався спільний образ концерту. 

Місію обʼєднати творіння Дворжака на піку слави, написане у роки війни тріо Лятошинського та глибоко філософську пʼєсу нашого сучасника Євгена Станковича взяли на себе ансамбль «Vivere» в складі: Анна Бура, скрипка та Дмитро Ніколаєв, віолончель, разом з якими виступив також піаніст Максим Сасько. Ще очікуванішим виконання стало після представлення музикантів. Адже 14-річна діяльність «Vivere» означена вагомими досягненнями – це і пройдений курс ансамблевої гри в місті Тромсе Норвегії та стенфордському університеті США, і широка географія виступів та навіть концерти в Лінкольн-центрі, де грою музикантів захоплювалась понад 20-тисячна аудиторія! А піаніста Максима Саська публіка добре знає з концертів як в Дзеркальній залі, так і багатьох українських майданчиків класичної музики.

Для першого враження, а саме воно народжується між тихих силуетів публіки в глядацькій залі на перших хвилинах твору, музиканти обрали Тріо для скрипки, віолончелі та фортепіано № 4, тв. 90 «Думки» славетного чеського композитора Антоніна Дворжака. Притаманні для Дворжака поєднання слов’янського та європейського, експресивного та стриманого, делікатного та відкритого є каталізаторами майстерності. Та блискучі сольні епізоди Анни, Дмитра та Максима стали правдивим відображенням слів модераторки Аліни Плахтієнко про високий рівень й значущі досягнення музикантів. А майстер тихої динаміки Максим Сасько неодноразово змусив слухачів затамували подих та вслухатись в найтонше піанісимо, щоб потім занурити в хорал акордів. Вкотре фокусований склад тріо став нагодою ніби під збільшеним склом почути кожного з виконавців, насолодитись ювелірними деталями музики Дворжака. 

Увагу привернула і схожість «Думок» Дворжака до нашої традиційної «Думи». Коріння подібності можна було б шукати в листуваннях композитора, мандрах його колеги Ференца Ліста та зіставленні музичних тем. Однак фестиваль на те і має назву «Дзеркало», щоб відшукувати нові відображення.

Продовжило вечір Тріо для скрипки, віолончелі та фортепіано № 2, тв. 41 Бориса Лятошинського. Виконання української музики є одним з головних напрямків діяльності музикантів. Торік «Vivere» у Сан-Франциско на лейблі PhenotypicRecordings записали реліз української музики, також ними були записані твори Івана Карабиця та Бориса Лятошинського, а влітку 2022 на сцені Дзеркальної зали колектив представляв серію концертів «Vox Ukraine», в якій поєднав музику романтика Василя Барвінського до творчості авангардиста Івана Карабиця та сучасного композитора Золтана Алмаші. 

Тріо тв. 41 було написане в 1942, під час вимушеної еміграції в Саратов, де у цілковитій невідомості композитор шукав внутрішні сили в українських мелодіях. Саме в ці роки кристалізувався стиль Лятошинського у камерній музиці, були написані його найвідоміші цикли фортепіанних прелюдій, камерні твори, назви яких мерехтять прикметником «український». 

У Тріо Лятошинський дуже вдало музикою створює образи, з яких уважному слухачу може відкритись цілий сюжет твору. Наскільки це про композитора? Певно більше про тих хто чує. Для багатьох музика Лятошинського була лише авангардовою саме до 2022 –  моменту, коли зображені композитором стани стали віддзеркалювати нас. 

На завершення «Vivere» лишили «Епілоги» Євгена Станковича, найближчий хронологічно до сучасності твір, написаний у 2007 році. Станкович є серед українських композиторів відомих далеко за межами країни. Композитором, твори якого замовляють також провідні європейські, канадські та американські колективи. Тріо «Епілоги» було написаним для одного з найтитулованіших інструментальних ансамблів світу – канадського тріо «Грифон». 

«Епілоги» Станковича – це наскрізний твір, в якому композитор втілює шлях від ліричного до трагічного. Так митець бачить перехід від романтичної молодості до незворотної зрілості. Станкович ставить музикантам особливе завдання – зростати разом з музикою, проживати, а не виконувати. Виконання «Vivere» стало кращим доказом словам модераторки, які передували твору про якість камерної музики Станковича, музикантам вдалось передати як складні технічно рішення, так і філософський шлях закладений композитором. 

Крізь час та простір на четвертій події фестивалю слухачів проводили музиканти ансамблю «NotaBene Chamber Group». 

У першу неділю фестивалю на слухачів чекав не менш як дзеркальний калейдоскоп, бо ж гості фестивалю поєднали в одній програмі зразкового класика Моцарта, сучасного експериментатора Павела Шиманського та провідного модерніста – Бориса Лятошинського.

Ансамбль «NotaBene Chamber Group» є прикладом колективу, що утворився з вже відомих солістів-музикантів, ціллю стало виконання та популяризація української камерної музики. Зараз «NotaBene» є одним з кращих європейських інструментальних ансамблів. Їхній концертний графік розписаний між сценами світу, що не заважає колективу регулярно виконувати та записувати українську музику, а також приєднуватися до музичних фестивалів. На «Дзеркалі» «NotaBene» вдруге, на цей раз в складі камерної групи: Андрій Павлов, скрипка, Максим Грінченко, скрипка, Ігор Завгородній, альт, Артем Полуденний, віолончель, Юрій Немировський, кларнет, Роман Лопатинський, фортепіано.

Розпочав концерт Квартет № 13 ре мінор Вольфганга Амадея Моцарта і попри те що музика цього Маестро не знає років забуття та не потребує додаткових пояснень, вона вимагає найвищої віртуозності. Кажуть, що Моцарта здатні належно виконувати або генії, або діти. Квартет у виконанні Андрія Павлова, Максима Грінченка, Ігоря Завгороднього та Артема Полуденного звучав по-моцартівськи легко та грайливо. Органічно доповнював твір і інтерʼєр Дзеркальної Зали. Тож перший твір став відображенням класичного, за стереотипними уявленнями концерту інструментальної музики: краси в красі. Та це був лише початок концерту.

Наступний твір справді здійснив подорож крізь час та простір. Чи були ви колись у коридорах консерваторії? Так от, якщо ні, то твір польського композитора Павела Шиманського міг би вас ними провести. Кожен крок – це нова палітра звуків: ось кларнетист вправляється в гамах, ще за мить його звучання перебиває струнний квартет, що старанно штудіює кожен свою партію. І хоча твори, які виконують музиканти нагадують щось дуже знайоме та ніколи музична тема не дістається свого завершення. Перш ніж дійсно складеться враження, що шановний Павел Шиманський описав своє навчання в університеті імені Фридерика Шопена варто пригадати, що композитор пише в сюрконвенціоналізмі й поєднання знайомого матеріалу з новим, опрацювання його в сучасній манері є рисами стилю Шиманського.

«Recalling a Serenade» для кларнета та струнного квартету композитор написав в 1996 році, в період, коли вперше став батьком. У ній утверджену романтиками серенаду віддзеркалює ХХ століття, немов відповідаючи на питання “Куди поділось відчуття мелодії минулих епох?”. Воно все ще є, просто в переродженому варіанті, змінилось так само природно, як з роками змінюються і наші віддзеркалення.

Як і «Vivere» «NotaBene Chamber Group» завершували вечір виконанням твору Бориса Лятошинського, в четвертий вечір прозвучав «Український квінтет», тв. 42 написаний також в роки Другої світової. Крізь час та простір програма таки повернула додому, подібно до того, як незважаючи на небезпеку, часом відсутність електроенергії та загрозу обстрілів музиканти повертаються з програмами в Україну. 

Текст: Марія Левкович

Фото: Віталій Грабар