Максим Бородін. Книга війни та вини. Поезії. Дніпро. Герда. 2026.
не мовчи
немов чим би це не закінчилося
чим би це не закінчилося
не мовчи
це ще не закінчилося
чи
Олег Коцарев свого часу назвав Максима Бородіна одним з найпомітніших авторів тоді ще Дніпропетровська (зараз – Дніпро), головна фірмова ознака котрого (цитую) «побутовий абсурд із похмурим (псевдо)соціальним гумором. Хоча вистачає і повітряно-абстрактних побудов, метафор». Це було у 2012 році, коли пострадянський простір був ще більш-менш однорідний – і саме в Вікіпедії на поезії Максима Бородіна того часу багато уважних відгуків російськомовної поетичної спільноти. Потім все змінилося. Війна змінила і світогляд, і мову і, як на мене, поетику, а чергова технологічна революція змінила інструментарій. Деякі вірші книги перекладені на інші мови за допомогою нейромережі, тобто власне нейромережею, без втручання редакторів та автора. Це для нас новий досвід, який відкриває саме для літераторів нові можливості, через діалог з ШІ і очудненням власних текстів. Нагадаю, що видавець, поет Станіслав Бельський сам активно співпрацює з ШІ, що взагалі вже дозволяє якось говорити про «нову дніпровську поетичну школу». Обидва поета не належать до нової генерації, але йдеться саме про поетику, яка на очах змінюється. До речі в міру Бородін – кандидат технічних наук, Бельский – програміст, то тут все, здається, зрозуміло. Якщо там, де йдеться про поезію, щось дійсно може бути зрозуміло.
288 поезій про війну – це великий масив. Я би сказала, дуже великий. То вже можна робити на цієї підставі певні спостереження і навіть висновки.
«Книга Війни та Вини» має англійську версію назви – «The Book of Wars and Scars», що відповідає сонорної симетрії, але, погодьтеся, трошки інша справа. Власне на такій осциляції вибудовані і оригінальні тексти. Я вже писала тут, що мова поезії під час війни радикально змінюється, бо сам об’єкт висловлювання лежить, як на мене, поза межами людського розуміння; війна взагалі нелюдська, сучасна війна тим більш. Власне Максим Бородін й проговорив одним з перших неможливість до-воєнного поетичного висловлювання: «я забуваю /як писати вірші / допоможи мені Боже / як зможеш / вграй по потилиці / чи то закохай в якусь хвойду…» (Максим Бородін. Курс поводження з вибухонебезпечними предметами. Київ, «Каіала», 2023).
Є, однак, кілька ознак сучасної поетичної мови, яка здатна опрацьовувати новий історичний досвід. І головна з них – те, що поетична мова часів війни спирається на фігуру умовчання і вибудовується навколо пауз, як семантичних, так і структурних. Власне автор в першому ж вірші, що відкриває збірку, каже про «диктатуру замовчування», в одному з наступних – про те, що «в мовчанні коріння», причому постійно відмовляє собі саме в «поетичності» висловлювання («Я не поет»). Бо саме «поетичне висловлювання» виявилося в наших умовах дискредитованим, якщо не позбавленим смаку, вульгарним. До речі, якщо йдеться про інструментарій, то рима і консонанси теж ховаються, хоча і є в наявності, «поетичне» відмовляється маніфестувати себе.
Іноді мені здається що і звернення до ШІ як до допоміжника – це ще один засіб тотального очуднення травматичного досвіду, інша його ступінь, коли прибирається не тільки власна реакція оповідача, але й сама особистість оповідача. Це, до речі, притаманно не тільки Бородіну або Бельскому, в матеріалі, на який я тут посилаюся, є і інші приклади. Власне і сам Бородін про це пише – якщо вам потрібен підручник для вивчення поезії війни, вам сюди («запитав сьогодні Chat GPT / хто з дніпровських поетів пише вірші / за допомогою штучного інтелекту / Шакіров / Чурков / Лукін / Стаменова / Бородін…»)
Що до фігури умовчання, то на ній вибудовано багато воєнних текстів. І не тільки Бородіна. Власне, вона для поезії війни важлива не тільки тому, що через пустотність вона дозволяє читачу самому добудовувати і розширяти сенси. Вона окрім всього дозволяє уникати буквалізму, який неминуче приводить до профанації теми.
Іноді достатньо просто топонімів, щоб зрозуміти, про що йдеться («село Затишне / село Спокійне / село Веселе / село Бажане / село Благодатне / село Ягідне / можна навіть не пояснювати / можна навіть / не пояснювати / можна / навіть / не пояснювати»). До речі, ствердження через заперечування – це теж типово для фігур замовчування. Це працює навіть сильніше, ніж те, що проговорено відкритим текстом у одному з наступних віршів («не вгадаєш / куди прилетить наступного разу / вулиця Яблунева / вулиця Вишнева / вулиця Садова…»).
Іноді таке послання розгортається через подвійну, біфокальну оптику («мої друзі квіти / журавельник (1986 р.н.) / тирлич (1978 р.н.) / горицвіт (1980 р.н.) / стокротка (1990 р.н.) / жовтець (1970 р.н.) / зозулін цвіт (1975 р.н.) / довгунець (1989 р.н.) / скільки їх зараз у полях / скільки їх зараз у полях / скільки їх зараз у полях / перекопаних / цвіте / відцвітає / сяє»).
Саме в останньому випадку виникають асоціації з акцією в іншої галузі мистецтва – з історико-меморіальним проєктом «Повітря пам’яті» анонімного військовослужбовця ЗСУ, презентація якого відбулася в Одеському музеї західного і східного мистецтва в липні 2023 року – 100 червоних полотен,на кожному з яких білою фарбою лаконічно виведені лише дві дати — дата народження та дата загибелі; і який емоціонально вражав саме через фігуру замовчування.
Але тут є певна особливість. Умовчання завжди спирається на контекст, який має бути спільним у читача та автора. Наприклад, згадки про лівий берег, які з’являються в кількох текстах Бородіна. Справа в тому, що саме по лівобережжю міст, які розташовані на Дніпрі, приходяться численні удари російської балістики – там зазвичай розташовані промзони, заводи, склади, тощо.
Не дуже люблю слово «травма», бо воно затерте, але всі ми так або інакше травмовані. Взагалі життя – біль, а нетравмовані люди не пишуть вірші. Але травма війни – це особлива річ, і саме її дослідження – це те, чим займаються сучасні поети України. Дослідження, однак, це такий процес, який вимагає від дослідника відокремитися від об’єкту. То така matter-of fact модальність, така ніби трошки емоційна гальмуватість взагалі типова для віршів війни. В першому матеріалі, про який я вже згадувала, я назвала такий засіб письма документальним. Це не зовсім те, може влучніше буде це назвати «Poetry of statement». Але не будемо забувати й феномен, який має назву «скорботна бездушність», реакцію на занадто сильний травматичний подразник. То було б дивно, якщо б автор не відрефлексував його майже відкритим текстом («світ тисне / тисне / наче хоче знайти ту кнопку / чи вимикач / вмикач / щоби щось запрацювало / всередині кожного з нас / але він не знає / що технології вже змінилися / і це так не працює…»; або «коли ти нічого не відчуваєш / хтось це відчуває / і телефонує тобі з іншого кінця світу / каже / привіт / і ти плачеш…»).
Ця «скорботна бездушність» дозволяє, окрім всього, спостерігати не тільки за навколишнім середовищем, а й за власними реакціями («так і живемо / наче піддослідні в лабораторії»). Не тільки дослідження, а ще й само-дослідження, фіксація власного психічного і емоціонального стану. Коли нічого не відчуваєш. Коли тридцять шахедів.
Типова реакція на стрес, це, серед іншого, спрощення особистості, повернення до патернів поведінки дитинства («перечекати життя / як чекає дитина в дитячому садочку / коли її заберуть батьки… коли закінчиться все це <рисова каша з яблуками , та морквяні котлети> / і ракети / і ракети / і ракети»). Навіть мовлення перетворюється на таку собі інфантильну глосолалію, на те, що психологи звуть «пустотливістю» («..сьогодні вночі / я спав / я спам / я сам / я пампарапам»).
Ще одне повернення до базових фізіологічних та психічних реакцій – це підвищений еротизм. Хоча взагалі еротика завжди була одним з сенсів та інструментів поезії, тут вона теж механічна, така трошки відморожена («сьогодні вночі після сексу / коли ліхтарі за вікном вже на другому подиху / видивляються ранок / вона сказала / навіть не сказала / прошепотіла в темряву / владу треба проріджувати…»). Ну, насправді-то ні. Ото «вона сказала…» в віршах де-ніде трапляється, і каже вона після або перед кожного разу різне. Наприклад «усіх вбити». Або щось про національних лідерів. Або «я токсична стерва». Або «договорняки / суцільні договоряки». Або «я буду балістичною ракетою середньої дальності». Або «кохання замало». Або «якщо сьогодні вночі знову будуть літати шахеди і ракети / я тобі зроблю мінет / і нажарю картоплю з грибами». Або «не кажи Богу моє ім’я». Або «кому нахер потрібні твої вірші». Або «може ще раз»… Взагалі оті нервові діалоги перед сексом, після сексу, замість сексу – це один з контрапунктів книги.
Секс, або любов, як бажаєте, це єдиний засіб відчувати себе живим, бо, як зауважив автор, «хто ж під час війни планує таку безвідповідальність / як секс у наступний вівторок / чи закоханість в п’ятницю»? Відкладати не можна. Бо це єдине, через ще можна відчувати себе живим. І взагалі, коли читаєш новини «крім сексу хочеться ще любові».
Треба тут зауважити, що для Бородіна війна почалася з Майдану – в одному з текстів згадуються водомети, в іншому – каденція Януковича. То це стара історія, і мабуть, тексти писалися починаючи з 2014, хоча і не датовані.
Ще одна стала тема, або лінія, неочікувана у цьому контексту, який на перший погляд позбавлений метафізики, це нав’язливе, я би казала, звертання до Бога. Автор знаходиться в позиції Йова, просто на очах якого розпалася концепція справедливої кари і справедливої відплати («а може Бог просто знімає рілси / і ніякого сенсу немає в тому / що відбувається / крім того / що ми усі помремо / коли у нього закінчиться / чи то впевненість / чи то уява / чи то бажання цікавиться тим / що відбувається з нами»; «мабуть Бог теж тусується з ними / сильними / та впевненими в своїй правоті / диктаторами та вбивцями / забуваючи про нас / пересічних / невидимих / звичайних…»; «…Кім Чен Ин перформер/ мертвий путін перформер / імперський футурист Саша перформер / і навіть Бог / іноді здається що він теж перформер / а іноді / що його не існує…»; «у Бога є план: / війна / мир / війна / мир / війна / мир / війна / мир/ а де ми»; «на вершині харчового ланцюга / волоцюга / Бог…»; «Бог робить вигляд / що не помічає війни / не помічає вбитих / поранених / зниклих безвісті… любити усіх разом важко / потрібно відокремлювати подонків / маніяків і пілотів бомбардувальної авіації / тому простіше робити вигляд / що не помічаєш як плаче дитина / і помирає на прив’язі собака / залишена в напівзруйнованому селі / яке покинули усі мешканці крім Бога / якого немає / і ніколи не було» ). Власне, з’ясуванню відносин з Богом присвячена як би не третина віршів книги.
Що до Бога, якого тут не було, то я не втримаюся і згадаю свій улюблений анекдот, він про Аушвіц (замініть його на будь який механізм відкладеної загибелі і тотального нелюдського). Кілька загиблих в Аушвіцу євреїв потрапляють у рай, зустрічаються, обіймаються, починаються розмови, згадки… А ти пам’ятаєш, як такий-то… А, так! Сміються. А як отой-то? А, так. Знов сміються. Бог слухає, слухає, потім здивовано питає – чому ви смієтесь? А, відповідають вони, ти не зрозумієш. Тебе там не було.
Бога можна благати накрити світ антідроновими сітками, але це насправді марне благання. При всіх зверненнях до Бога, це вірші про його відсутність. («Бога немає / якщо б він існував / я був би вже dead»).
А ще про кінець світу. Принаймні того світу, до якого ми всі звикли («Осінь не найкращій винахід людства / механізм крутиться зі скрипом / наче хоче зупинитися / не дочекавшись / чим закінчиться / вся ця історія з кінцем світу»). Механізм – тут, вважаю, головне слово. Механістичне проговорення, механістична фіксація того-сього, якщо звернутися до інструментарію, то це паралельні конструкції, повтори… Кінець світу ось-ось відбудеться, а може вже відбувся, і тобі постійно це хтось розповідає, телефонуючи з невідомих номерів, то який сенс хвилюватися? Але тут ми, здається, повертаємося до початку цього матеріалу, тобто виходимо на певне коло, тому на цьому можна і закінчить. Бо все так і єБо всі ми чули, «як свістить доля».
Марія Галіна
