Діана Акерман пише документальний роман на основі біографій двох польських Праведників Світу – Яна і Антоніни Жабінськіх. Під час війни подружжя переховувало євреїв із гетто на своїй віллі, розташованій на території Варшавського зоопарку, і в вольєрах та хатинках для тварин, які пустували після бомбардування Варшави в перші дні війни. Ян і Антоніна врятували більше трьохсот життів. 

Обидва герої «Дружини доглядача зоопарку» залишили по собі книжки. Антоніна була після війни дитячою письменницею, Ян багато писав есе про природу. Антоніна створила ще й детальні щоденники про своє життя в Варшаві під час Другої світової – «Люди і звірі». А Ян згодом надав розлоге свідчення про діяльність підпілля із порятунку євреїв у Польщі. На момент роботи над романом були живі діти Жабінськіх, старший Риш в 1940-х був молодшим підлітком і мав можливість доповнити зафіксовані спогади батьків власними. Отже, матеріалу у Акерман для роботи було більш ніж достатньо. До того ж в тих фрагментах, коли їй бракує фактажу, американська репортерка підсилює історію Жабінські сюжетами про такі визначні постаті як Януш Корчак чи Ірена Сендлер. Ці двоє не-літературних героїв втілюють тут ідею про самопожертву і порятунок. 

Але якраз поінформованості авторці і бракує. Вона знає, на якій руці носив годинник Ян і якому принту на сукнях віддавала перевагу Антоніна. Але чомусь не помічає, як Антоніна очікує доносів від своєї польської прислуги і регулярно її звільняє. І обминає увагою, наприклад, через які саме привілеї Яну дозволили відкрити в зоопарку свиноферму (в голодні годи війни). І про сварки батьків, які Риш ледь згадає, Акерман тут же замовкає. І чомусь береться переповідати польські забобони і звичаї, які в сюжеті ні до чого. Книжці дуже бракує посилань на джерела. Не ясно, чи переповідає Акерман щоденники, чи реконструює події зі слів сина, чи бере інформацію з репортажів Ганни Кралль (неодноразово, до речі, це робить)  – для документальної прози це важливий момент.  

Втім, власне про життя Яна і Антоніни ми дізнаємося небагато: лише те, що відбувалося з ними від 1939-го до 1945-го. Вони приходять в простір роману з війною, і йдуть з нею. Побіжна згадка: Антоніна народилася в Росії і не знала своїх батьків. Побіжна згадка: Ян був блискучим студентом. І це все. Та й як про людей ми про них мало що знатимемо. У Яна був, схоже, дуже складний характер. Він звик, щоб йому підпорядковувалися численні підлеглі. Так же поводився і з родиною. Шлюб їхніх безхмарними не був. Антоніна добре піклувалася про тварин, легко знаходила контакт із людьми, і щиро вірила, так здається, що має гіпнотично-телепатичні здібності. Ми так і не почуємо, коли і як  померли ті двоє, як саме і чим саме вони жили після війни. Хіба що Ян більше не був директором Варшавського зоопарку і працював як дослідник-зоолог. Глибше ці характері в книжці не розкривають. Зрештою, це не белетризована біографія одного подружжя, а історія їхнього подвигу.

Ян мав змогу вільно відвідувати гетто як офіційний наглядач парків. Він виводив із гетто цілі родини, вони і жили в зоопарку – тимчасово, поки не знайдуться документи чи нове місце для схованки. Гостей за ім’ям не називали із міркувань безпеки, давали прізвиська – Лис, наприклад.

В літературі про Голокост зароджується новий спосіб міркувати про Катастрофу, який надалі розповсюдиться, напевне, на всю літературу травми. Шоа – тотальний граничний незрозумілий  шокуючий випадок порушення гармонії у всесвіті. Акерман же міркує якраз про гармонію. Вона пише книжку про екологію – так, про природознавство теж, але ширше – про спосіб гармонічного співжиття інших із іншими. В цій книжці насправді нема «тотожних», тут тільки «інші» серед «інших». Подружні, родинні, любовні зв’язки між людьми, які мусять зберігати таємниці від найрідніших. Це тотожне чи інше? А от маля, яке затоваришувало з поросям в голодні воєнні годи, і свідоме, що дружить з обідом. Це інакшість чи тотожність? А от тобі щодня повідомляють, що знищення цілої групи людей, убивство твоїх друзів – це акція по очищенню біологічного фонду людини, це штучний відбір для покращення виду; і тобі – біологу – що тут може бути незрозумілим. Це інше? Інакше? Чуже? 

Герої Акерман живуть, усвідомлюючи пливкість і крихкість своєї екосистеми. Це робить роман дуже тривожним (яким ще бути роману про Шоа?) і часом щемливим. Середи тих, хто переховувалися в зоопарку, була скульпторка, яка створювала фігурки звірят і птахів. Після повернення до Варшави вона намагалася відновити техніку ліпки. За модель взяла каченя. Поки ліпила, довелося змінити наміри – каченя підросло. Зате з’явилася скульптурка качки. Наміри можна  і треба міняти, коли того потребує природне життя живої істоти. 

Один із американських рецензентів назвав Антоніну за версією Акерман альфа-самицею у чудернацькому звіринці. Це прямо протилежне тому, що писала Акерман. І навіть не звертаючи увагу, як часто Антоніна зве себе в щоденниках смиренною домогосподаркою і покірною дружиною, бо не тим, не тим вона не була. Альфи в світі «Дружини доглядача зоопарку» гинуть. Чим помітніша постать, тим більше вірогідність її винищення. Саме Антоніна дала назву роману, її щоденники стали його основою. І в цій книжці практично відсутня її пряма мов. Антоніна от попросту тут не говорить!  Між іншим, книжки для дітей, які писала Антоніна після війни, завжди були писані від імені якоїсь тваринки. Ніколи не людини, довіри до якої у жінки, що порятувала більше трьохсот душ, либонь, не залишилося.

«Роками польські науковці мріяли про великий столичний зоопарк, що складе конкуренцію будь-якому звіринцеві в Європі, особливо німецьким, чия велич відома на весь світ. Польським дітям також був потрібен зоопарк. Європа насолоджувалася старими казками, в яких тварини розмовляли (деякі з них реалістичні, інші – чудова вигадка), що розпалювали дитячу фантазію, а дорослих повертали до чарівного світу дитинства. Антоніна вірила, що її зоопарк – це місце, де живуть міфічні істоти, оживають сторінки книжок,  а люди можуть запросто спілкуватися з дикими тваринами. Мало хто може на власні очі спостерігати, як пінгвіни ковзають сніговими схилами до моря або чіпкохвостого дикобраза у Скелястих горах Канади, який заплутався так, що став схожим на гігантську соснову шишку – Антоніна вірила, що можливість побачити їх у зоопарку дасть змогу розширити погляд відвідувачів на живу природу, втілити її, надати їй форм і назв. Тут жила незаймана природа, з прекрасними монстрами, закритими у клітки і безпечними».

Текст: Ганна Улюра

Діана Акерман. Дружина доглядача зоопарку /Переклад Катерини Дем’янчук і Ольги Бершадська. Київ: BookChef, 2019. 336 с.