Самий кінець зими. На подвір’ї бетонної восьмиповерхівки пара старих грають в шахи, шестирічний малий щойно закінчив бавитися в м’яча і зупинився послухати теревені дідугана Младена, чому важливо бути лисим. Приходить мама, забирає малого їсти і дорогою додому просить не набридати вуйку, бо той слабує.
Такі в цьому творі є зовнішні події: один нудний день із безкінечних днів безжурного дитинства. Зовнішні події в цьому творі хибні – ілюзія як вона є.
Ще один сюжет проступає в балачках старого. Він розповідає про гени і спадок, через які став лисим, – і то добра новина. Бо жінки люблять голомозих. І кров люблять. А добрий генетичний спадок і чистота раси цінні і поза жіночих слабкостей. Він розповідає про війну, перемішуючи хорватські слівця і італійські та зіґуючи: він – усташ, фашист і нацист. А малий перед ним – напівкровка з пишною гривою кучеряшок. Младлен там згадає африканців і його, малого, дурну спадковість, хоча бабуся була «з наших». Після війни старий заробляв тим, що забивав свиней. Жінки люблять кров. І голомозих.
Ця історія інакша, правда? І вона глибша, але все ще неповна.
Остаточно все прояснюють і пояснюють деталі і миті, що виринають зі сприйняття хлопчика. Зрештою, ми бачимо світ його очима, він тут головний герой. І це важливо: головні герої у Поґачара нечасто є розповідачами: вони мовчать, слухають, дивляться.
Ця дитина мовчить, бо в фіналі ми уже побачимо, як він говорить до мами мовою жестів. Але це його історія, і вона теж про війну, тільки не про ту в 40-х, а про цю в 90-х. Старий розповідає про ту війну, вигукуючи щось італійською. Малий бачить, як «вітер котить бляшанки з-під кока-коли». Це уже інформація про цю війну і втручання в неї НАТО. Старий закидає: «Ти не маєш добрих генів!», і постають мани тих геноцидів. Малий дивиться на нерівну калюжку «від напою з дикої айви, хоча це могла бути і сеча». Айва – символ Хорватії, це уже ремарка про ці злочини проти людяності. Старий згадає бабцю-фашистку малого, дитина побачить, як північний вітер ворушить мертві листя подорожника. На півночі – Угорщина і пакт, відповідно до якого Угорщина мала б захищати Хорватію, а натомість тривали серії громадянських війн, перших на цій землі. Подорожник до тієї рани уже не прикладеш, та і померла рослинка давно – зима.
Це різні війни – та і ця: тому малий на мить думає, чи може м’яч навіки замерзнути в калабані, як Волт Дісней в кріокамері. Ми ще пам’ятаємо, що Білосніжка була улюбленим мультом Гітлера? Ні, не може м’яч замерзнути, це різні війни. Але коли «дитина закотила рукав зимової курточки синього кольору і порахувала цифри на своєму зап’ястку», то спершу подумаємо про номер в’язня концтабору, а уже потім – про циферблат години. І завершить цю історію мати, яка стримано повідомить сину, що вуйко Младен старенький і не тямить, що говорить, пропустить повз вуха зауваження фашиста «Як ми, бувало, колись до війни… А тепер, глянь…» і, промовляючи весь час про себе: «Свиня!», запросить малого їсти сарму. Це сербська страва. Боюся, що глухота хлопця набута, вона є результатом поранення.
І біснуються весь час світляки. Їхнє світло – самозахист. І вони мали б спати, до речі, як і неупокоєнні душі, котрі символізують.
Це оповідання про малого і старого чоловіка і ціле життя між ними. Це оповідання про дві війни, які намагаються помирити і забути чи правильно запам’ятати, і ціле життя між ними. Це оповідання про міжсезоння, коли от-от закінчиться зима і почнеться весна – і ціле життя між ними. Це оповідання про надвечірок, коли закінчується день і почнеться ніч – і ціле життя між ним. Так, це оповідання про цілі життя, які ми проживаємо в проміжку між доленосними подіями. І було б хтось пильний був поруч і помітив ті цілі життя.
І це тільки перше коротеньке оповідання збірника – «Я убивав». Шість з половиною сторінок!
В першій прозовій книжці хорвата Марко Поґачара українською «Бог не допоможе» є ще десять творів, не менш потужних (а то і більш). «Бог не допоможе» – перша і наразі остання прозова книжка автора, відомого поезіями. Саме так він і пише: через недомовки, лакуни, еліпси, через контраст кількох складних історій всередині однієї позірно простої, де все залежить від того, хто на світ дивиться і хто про світ розповідає. А це – принципово різні людини тут: глядач і промовець.
Уявіть контраст між світом чоловіка, який любить чавити равликів, і равлика? Світ усташа і четника теж настільки відмінний? А от є ще один хлоп, який любить пташок, завів їх силу-силенну, засмітив всю хату. Жінка не витримала і пішла, він тих пташок одна за одною убив і поховав просто в хаті. Жінка чомусь зве його «брате», він з того біситься. Історія ж не про пташок, це очевидно? Гойка Шушка – хорватський політик, націоналіст, їде з Канади, де він переховувався з часів Тіто. Хтось голосить за ним відчайдушно. Особливо бракуватиме коментарів Гойки щодо тутешнього хокею. Кумедно і смішно, поки не зрозумієш, хто ж говорить (на це раз обійдуся без спойлерів), і куди той їде. Він повертається в Хорватію, щоб на початках 90-х стати міністром оборони.
Оповідки Поґаче треба розплутувати і розшифровувати, аж поки вийдеш на фразу, що стане ключем до сюжету. Тільки у Поґача цих фраз на сторінку – штук по сім, стільки ж варіантів читання його творів. «Бог не допоможе» отож не одна книжка, а кількадесять штук книжок під однією обкладинкою. Слід (!) їх всі уважно прочитати, тож хай бог все ж помагає.
«На під’їзній доріжці з мопеда зліз поштар, на одному з вищих поверхів блиснули білі балконні двері.
– Не було всяких водичок, препаратів. Я мав чотирьох братів.
Ціпок з гумовим наконечником націлився у бік столів, поверхню яких вкривав різьблений візерунок шахівниці. Коліна під ним виказували неприродний неспокій (або природний, коли смерть недалеко).
– Один ще живий, si, señor. Він добре грає в шахи, та шо там казати, шахіст він знаменитий. І всі четверо були, як я. Наш старий міг грати з нами в бочче, si. І всі пішли до наших. До нашого фюрера.
За столами, намагаючись випередити рух стрілок секундоміра (хлопчик міг бачити, як вони фатально відбивають секунда за секундою) двоє сімдесятирічних робили переважно неправильні ходи».
Текст: Ганна Улюра
