27 августа в киевском ресторане Barvy откроется выставка скульптур, абстракций и акварелей Миколы Кривенко. Мы — организатор выставки Александр Журавлев, поэт и журналист, ведущий «Радио Свобода» Игорь Померанцев и ваш Kyiv Daly — приехали в мастерскую художника большой компанией. Журавлев — отбирать работы для выставки. Игорь — знакомиться.
Микола встречает нас и по дороге в мастерскую показывает скульптуры: «Сосна, акація, шовковиця, груша, знов сосна… З різними матеріалами різні речі можна зробити. То — абрикос». Проходим, в корзинах собран красивый (идеальный) виноград — «Який сорт?», — спрашивает автор книги о вине «Поздний сбор» Игорь Померанцев
— «Наталія».
— На честь жінки?
— Так.
— Виростили самі?
— Так.
Видим инсталляцию. Спрашиваю, как долго инсталляции собираются в целое. — «Спочатку мене якась одна деталь зацікавить. Шукаю пару до неї. Потім ще, ще, ще».
И мы подходим к абстракциям Миколы Кривенко.
Kyiv Daily: У вас часто спрашивают как ориентироваться в ваших абстракциях: где вверх, где низ?
Микола Кривенко: Ніхто не питав ще.
KD: Вас обижает, когда все-таки путают?
М.К.: Ні. Iноді i я забуваю, що мав на увазі.
Александр Журавлев: Главное, хорошую память иметь, вот у Игоря хорошая память.
Игорь Померанцев: Нет, это у прозаиков линейная память, они помнят все последовательно. Поэты помнят только то, что работает на метафору.
KD: У вас все работает на метафору — Игорю. Микола, то, что уже один раз участвовало в инсталляции — в следующей может быть использовано?
М.К.: Так, тільки в інших контекстах.
Молча рассматриваем абстракции — большие, медитативные, перетекающие друг в друга сюжетом, цветом.
И.П.: В школе на уроках географии было такое задание: надписать названия рек, гор, морей на контурных картах. Вот это – Днепр, а это – Говерла. Картины Мыколы – Це такі контурні карти мистецтва, які апелюють до твоєї фантазії.
KD: На некоторые «можна дивитися доторком», буквально.
И.П.: Якщо дивишся на картини Сар’яна – вони самодостатні. Тобі подобається чи ні — але вони самодостатні, а тут усе мобілізує художньо обдаровану людину.
KD: Что мобілізує?
И.П.: Фантазію. Я колись написав про водяні знаки поезії. Тобто водяні знаки на грошових купюрах — не видно. Треба спеціалісту дивитися. Якщо це не фальшива купюра — ти повинен знайти водяний знак. I все це навкруги нас — теж мистецтво водяних знаків.
После формальной части подготовки к выставке (отбор, замер и фотографирование работ), мы (по крутой лестнице, по очереди) спускаемся и переходим в жилую часть дома — пить вино и разговаривать. Микола вспоминает, как маленьким слышал печатную машинку отца, работавшего в комнате напротив.
…Тато народився в Варшаві, у 1914-му сім’я втекла від німців в Росію, до Полтави. Потім він поїхав в Туркменістан. 22 роки йому було. Люди були або вбиті, або обдурені — хлопчик закінчив технікум і поїхав добровільно в Туркестан, 2 роки там провів.
KD: Он воевал?
М.К.: Тільки він був не бійцем, а iнженером, будував злітні смуги.
KD: А что он печатал на машинке?
М.К.: Вірші.
И.П.: Він читав вам вголос свої вірші?
М.К.: Може щось…
И.П.: Бо в мене батько був журналіст радянський в Чернівцях. Все, що писав, навіть офіціоз – він читав дітям. І я думаю, що це було добре, бо я засвоював мову. Радянська — не радянська. Ми приїхали з Забайкалля в 53-му році, батько був двомовний, я не знав цього ранiш. Але за 7 років до нього, в 1944-му році, при Совєтах вже, в гезетi «Радянська Буковина» працював видатний австрійський поет Пауль Целан. Він перекладав на румунську. Там була румунська версія Радянської Буковини. І я так уявляю, що якщо 7 років звузити – так Целан би перекладав офіціоз мого батька. Тут потрібна машина часу.
У этой история есть продолжение. Я учился на факультете романо-германской филологии Черновицкого университета, где прежде учился Целан. То есть, мы с ним ходили теми же коридорами, но не совпали по времени.
М.К.: Якби не Білорусець, я б мог не знати про Целана.
И.П.: Він (Марк Белорусец — прим. ред.) починав на моїх очах, ми близькі друзі. Між іншим, Череватенко перекладав Целана. Добре перекладав німців, австрійців. Він товаришував з вашим батьком? Чи з Вами?
М.К.: Тато вів відділ поезії в такому часописи «Советская Украина», а потім його на «Радугу» переіменовали.
И.П.: «Радуга» – то російське видання.
М.К.: Так, редактором був Леонід Вишеславський. Я думаю, що Льоня пробував і російською писати і до нього, до батька приходили молоді поети, і він любив допомагати їм.
И.П.: Леонід Череватенко — європейська освічена людина. Він добре орієнтувався в європейській лiтературi. Я товаришував зі старшим за мене поетом – Ріталієм Заславським. Ваш батько можливо, його знав.
KD: Микола, ваш папа писал стихи, был журналистом. Вы писали?
М.К.: Я почав малювати і…все. Хоча… зараз я написав вже сторінок 100.
И.П.: Спогади або щось художнє?
М.К.: Я написав про Параджанова, про Гавріленка, про Лишегу. Я написав пару сторінок, ще Лишега був живий. Він прийшов сюди, і я кажу: «От я написав про Параджанова, подивися». Він каже: «Сам читай!». Я почитав йому кілька сторінок. Він каже: «Ти володієш словом». Потім ще каже: «Слухай, давай зробимо книгу». Я не чекав від нього такої пропозиції. «Добре, давай. Зробимо книгу про Гавриленка і Параджанова». Ну в ітогі до книжки не дійшло, він за кілька років помер.
И.П.: Я Олега Лишегу непогано знав. Він приїжджав на наш фестиваль Meridian Czernowitz, в Чернівці, він для мене – абсолютне втілення поета. Він був абсолютний поет, в кожному слові, в інтонації. Він впав і помер, чи хворів?
М.К.: У нього бронхіт був, потім перейшло в запалення легенів і звернувся до лікарів. Його поклали в лікарню, подивилися і відправили додому. За пару днів повторилося запалення і він помер. То має бути в вересні книга спогадiв — «Вогонь відігріє пам’ять».
KD: Папа успел на ваши выставки?
М.К.: Та ні, він мене встиг відвезти в Палац піонерів, в студію. Михайлівська площа, гарний такий будинок, його забрали потім комсомольці.
KD: В художественную школу вы после студии поступали?
М.К.: Так, я її закінчив.
KD: РХСШ?
М.К.: Так.
И.П.: І як же Вас там не зробили художнім інвалідом?
KD: Кто вас учил в РХСШ?
М.К.: Дружина Якутовича – хороша педагогиня. Тільки вона мою групу одну чверть чи дві вела. Потім її перевели. Потім такий смішний був син Макогона. Вчив. А потім була така Ірина Сергіївна Дроздова. Молоді вчителі відкрили для себе Кричевського, він для них був генієм. Викладач має подивитися один рисунок, наступний, і я так зараз роблю. Вона подивилася роботу хлопців… А потім мою, сідає із таким недовольним виглядом: «Кричевский любил работать с талантливыми студентами. Он не любил бездарность», — це все на мене. Такий прес – це допомагає. А потім з’явилася друга викладачка – Світлана Бондаренко. Вона те ж саме покоління. Їм було не більше 35 років. Їй почали подобатися мої роботи. Вона створила іншу атмосферу. Мало того, що займалася з нами, ще й взяла нас поїхати до Карпат. Ми жили в будинку, в якому жив Якутович. Параджанов жив в сусідній хаті.
И.П.: Це біля Космача?
М.К.: Це Верховина.
И.П.: Там у гуцулів наголос дрейфуючий: коли КОсмач. Коли — КосмАч.
М.К.: В українській мові взагалі… Я навчився української мови в родичів в селі. Я думав, що це — українська мова. Хоча я ж читав, ще й літературна є. Так мама мого товариша дитинства, росіянка, сказала мені: «Ты еще не знаешь украинского языка. Ты знаешь язык, которым разговаривают у вас в Попуженцах». А вчитель викладач української в художній школі – він постійно мені робив за наголос зауваження.
И.П.: Мова повинна була вижити. Вона лавірувала. Норм немає, нас — немає. Ми — вода. В цьому хитрість була, так виживала нація. Нас є, а держави немає. Така парадигма існувала майже 300 років. А тепер є держава, і треба змінювати парадигму. Треба — бути.
М.К.: Я тепер думаю, що за радянських часів українська мова в телебаченні кращою була.
И.П.: Але вона була офіціозною. Там був стандарт, але вона була совєтізована, неможливо було такою мовою розмовляти. В мене було відштовхнення.
Я 40 років працюю на радіо, і я зрозумів, що домінантою моїх передач за 40 років були тюрма, табір, несвобода і боротьба за свободу. Але це — домінанта російської, чи радянської культури. Україна має до цього відношення. Я давно мешкаю в Лондоні. в Празі – там iншi проблеми.
М.К.: Один художник французький вийшов родом з Буковини. Дружина дивилася фільм про нього. Я пропустив початок, він був зовсім молодим, коли почалася війна. Він уникнув розстрілу і опинився в Франції, в Парижі після війна. Заробляв на зйомках у массовках на студії і грою в теніс. Займався живописом. Став абстракціоністом. Досяг рівня. Не пам’ятаю його прізвища. У нього живопис нагадує квіти. Ніби абстрактний, квітковий живопис. Такі гарні бузкові, рожеві квіти.
И.П.: З Буковини – звідки з Буковини? Всі генії народилися в Чернівцях. Це факт. Ніякої полеміки тут бути не може. Тільки один геній з Дрогобича – Бруно Шульц. Всі інші — тільки з Чернівців.
И мы стоя поднимаем бокалы за Черновцы.
Если рискнуть, и привести поэта в мастерскую художника, можно услышать неожиданное.
Поэт подбирает метафоры к абстракциям смело и свободно, так — как дышит, как пишет стихи. И сравнивает их с контурными картами. С водяными знаками поэзии.
Контурными картами — потому что проступающий контур абстракций будит фантазию (и сотворчество) — и вы уже видите, действительно — это может быть устьем Днепра. А эта тема и цикл могут быть Черным морем. Ученические контурные карты — это немые бланки с географической основой и координатной сеткой. В случае художественных абстракций в системе координат нет никакой географии, она или условна или вторична. На первый план в ней выходит художник и его зритель.
Водяными знаками — потому что это тайные знаки подлинности. Как на денежных купюрах, только ценны они сами сами по себе.
27 августа в киевском ресторане Barvy откроется выставка скульптур, абстракций и акварелей Миколы Кривенко. Приходите прокладывать свою географию, отыскивать собственные водяные знаки, обнаруживать собственные метафоры.
Текст: Вика Федорина
- Что: выставка «Натхнення місяця: Контурні карти» организатор Александр Журавлев
- Когда: 27 августа, 19:15
- Где: Barvy, Мечникова, 3
