«Велика частина Білорусі живе в чужому медіапросторі. Цікавиться більше романами Пугачової та Кіркорова, ніж подіями у своїй країні», — каже білоруський рок-музикант Лявон Вольський.
На сцені він з 1981-го. В січні цього року вперше заспівав російською. Презентував кліп «Русская песня». На відео чоловік середніх літ, не витримавши потоку російсько-радянського контенту, стріляє в телевізор з револьвера.
«Пісню написав 2013-го, ще до початку подій в Україні. У Білорусі з того часу, на відміну від сусідів, нічого не змінилося», — додає музикант.
21 листопада Лявон Вольський зі своїм гуртом «Крамбабуля» виступить в Києві.
Я особисто познайомився з легендарним рокером у 2005-му. Спеціально приїхав до Гомеля, аби потрапити на концерт тодішньої групи Вольського «Незалежная Рэспубліка Мроя». Виступ мав відбутися в палаці культури товариства глухих на околиці. Дивуватися такому вибору концертного майданчика не доводилось. В Мінську напередодні Н.Р.М. взагалі заборонили грати. Офіційно через погано організовану пожежну безпеку.
— Гэта очэнь харашо, што людзі так пастаралісь і прэдатврацілі гэту страшную пажарную сітуацыю! Патаму што ўсе магло случыцца. Ну вот сматрыце: у туалеце ёсць жа вада. Но як гэта неэстетычна — заліваць пажар вадой з туалета! — коментував ситуацію Лявон тим покручем білоруської мови, яким зазвичай говорять лукашенківські чиновники.
Через 14 років знову поспілкувалися з Вольським про творчість, київський концерт і про те, чи щось змінилося на його батьківщині з часу нашої останньої розмови.
Я так зрозумів, програма київського концерту буде відрізнятися від сет-листу останніх гастролей по Білорусі, виступів у Чехії, Польщі, Литві.
— Так, в Україну приїдемо розширеним складом з духовою секцією. Виконаємо пісні, які грали на Майдані: «Партызанская», «Тры чарапахі». В Києві білоруська діаспора, думаю, не менша, ніж у Празі чи Вільнюсі. Але наші люди не дуже активні. Мають звичку відкладати усе на останній момент. В Мінську багато хто не потрапив на концерт, бо прийшли, коли вже був sold out. В Україні колись активно крутили кліпи «Крамбамбулі», де співаємо разом з Сергієм Міхалком — «Госьці», «Турысты». Нас по тих хітах тут добре знають. Буде пісня «Суседзі». Записали у свій час її разом з лідером «Скрябіна» Андрієм Кузьменко. Він у ній співав білоруською, я українською. Був приємний щирий інтерес Кузьми до нашої мови. Як то кажуть, не на словах, а на ділі. Думаю, що з нас двох мені було легше — я добре розумію українську і навіть знаю кілька народних пісень. Правда, над вимовою довелося попрацювати. В «Крамбабулі» ми взагалі якою тільки мовою не співали, і шведською, і словацькою, й італійською.
Але то були скоріше жарти. «Русская песня» з альбому гурту Volski «Гравітацыя» на таке не схоже.
— Тема не лише дозволяла, а й примушувала це зробити.
Росія намагається втягнути Білорусь у нову Союзну державу. Крім реакції рок-музикантів, у новому романі «Собаки Європи» мінський письменник Ольгерд Бахаревич описує можливе життя в подібному держутворенні. В той же час нам у Києві здається, що таким майбутнім сусідньої країни більше переймаються українці, литовці, поляки, тільки не самі білоруси.
— Ініціативу так званого зближення народів Александр Лукашенко колись проявив для своїх цілей. Відразу на нашу територію зайшло безліч російських каналів. І на початку здавалися нічого такі, демократичні. Ну віщають собі і нехай. Ніхто не чекав, що виконуватимуть роль агітаторів і пропагандистів.
А тепер дивишся, в Мінську найбільші зали збирає який Єгор Крід із Пензи. Ну бо зірка для наших людей. Білоруси в курсі, хто від кого народив в російському шоу-бізнесі, свою музику їм не цікаво слухати.
І ситуація дуже небезпечна. Бо у нас велика частина народу живе в чужому медіапросторі і тут залишається дуже мало до таких неприємних речей як аншлюс чи анексія. Не потрібні будуть ніякі танки. Ментально Білорусь вже Росія. Середній громадянин РБ ходить на роботу, їздить на дачу, виховує дітей. Йому здається, що білоруське це щось сіре, провінційне. А справжнє життя, заробітки, зірки, гламур, то все у Москві. Всі супермаркети, кіоски завалені російським глянцем. Так що для пошуку теми ні мені, ні Бахаревичу глибоко копати не довелося. Усе на поверхні.
Режим, який у нас панує 25 років, від початку заклав процеси руйнування громадянського суспільства. Робив усе, аби люди не об’єднувалися. Щоб кожен сам по собі займався родиною, своїм городом, коровою, спілкувалися лише з близьким колом знайомих, родичів.
Усі думають про заробітки, пенсії, де що купити. За Лукашенка з Білорусі вигнали фонд Сороса. Не знаю добре це чи погано, але… Місцеві органи самоуправління розпустили, побудували вертикаль влади й усіх почали призначати з Мінська, від директора заводу до мера міста. В країні почалися процеси, при яких індивід особливо ні на що не впливає. Ну й люди почали так і мислити: ай ну, що я можу тут вдіяти, вони все одно по-своєму все зроблять. Рідко коли білоруси виходять на протест і начебто досягають результату. Але будинок, проти будівництва якого всі виступали, бо спроектований впритул до інших, все одно за якийсь час будують, парк висікають. Тому й залишається білорусу перестати перейматися політичним, національним обличчям батьківщини. Лише особистим добробутом. Треба сказати, що це не національна риса. Це результат 25-ти років правління Лукашенка, його режиму, в якому всі лише виконують наказ, без жодної ініціативи.
Білоруські митці, виходить, існують лише для свого вузького кола?
— Я б не казав. Як не дивно, так було на початку формування білоруської музики. В середині 1980-х мали лише два білоруськомовних гурти – наша «Мроя» і «Бонда» і дуже вузьку аудиторію. Зараз білоруською співає може й сотня колективів.
За автографом письменників Віктора Мартиновича, Ольгерда Бахаревича черги. 5 років тому таке було важко уявити. Що ти написав книгу і тебе почнуть впізнавати на вулиці, як Андруся Горвата. Безумовно цих літераторів, музикантів не уся країна знає. Це все одно таке собі трішки розширене гетто, але тенденції позитивні.
Влада трішки попустила гайки, запустила процес лібералізації і згущонка з усіх шпарин потекла. В Мінську стільки нових кав’ярень, ресторанів відкрилось.
Національних?
— Взагалі. В нашій столиці ще років 7 тому не було нормальних закладів харчування. Не совкового типу лічені й то господарі мали мати своїх людей у владі. Бо затиснуть перевірками, санстанами і так далі. А тепер навіть «П’яна вишня» відкрилась своя. Хоча, на мій погляд, некоректно вкрали у вас ідею. Мені здається в Мінську не скоординували концепт закладу з львів’янами.
За своє творче життя ви бачили і закрученні гайки і розкрученні. Зараз може Лявон Вольский виступити в мінському «Палаці спорту»?
— Це парадоксальний майданчик. Він ще пам’ятає час повних заборон. Наші прокатники вели перемовини з «Палацом спорту», але там керівництво непередбачуване. Може підписати угоду і за тиждень розірвати. Сказати, що в них щось протекло, чи якісь змагання позапланові, чи взагалі перехотіти співпрацювати. Така наскрізь державна установа, з якою страшно йти на співпрацю і ми подумали, що краще не варто.
Де виступати в Мінську легенді білоруського року?
— Лібералізація у сенсі музики у нас, напевно, з 2017-го. На 2-мільйонне місто є адавкватні приватні 2-3 концертні зали. Найбільший вміщує 4 тисячі. Свобода була з 1994 по 2005 роки. Лише в провінції могли бути локальні заборони, хтось з керівників міста не хотів брати відповідальність. Але тиску не відчувалось. Грали навіть у залі «Мінськ», який належить до управління справ президента.
А потім бацьку налякала Помаранчева революція в Україні?
— Ні. 2005-го був опозиційний мітинг на 10-річчя режиму. Ми там виступили. Незабаром почалися репресії. Тривали до 2008-го. Потім було трішки вільніше до виборів і Плошчі. З 2011-го не можна було зіграти навіть у кав’ярні. Власникам телефонували, шантажували, казали, якщо хочете займатися цим бізнесом, то не проводьте ніяких концертів.
Теперішня відлига після подій в Україні. Влада злякалася й почала відпускати гайки.
Наприкінці кліпу «Русская песня» герой стріляє в телевізор, ви відчуваєте, що в Білорусі назріває вибух?
— Я був свідком того, як розвалювався СРСР, але також ніхто не вірив, що ось так в один момент це станеться. Але до цього привело багато обставин. Кругом брехня, полиці магазинів порожні, а номенклатура продовжує жиріти. І як тільки спробували реформувати систему, усе розвалилося. А без спроби щось міняти стався б вибух.
В Білорусі все може статися. Бо режим Лукашенка тримається на грошах, які він випрошує або в Москві, або на Заході. В якийсь момент можуть не дати ні там ні там.
Створення проекту «Крамбамбуля» було спробою робити якісну білоруську поп-музику, останній альбом «Чырвоны штраль» вийшов 2015-го. Замість веселих пісеньок про алкогольні традиції різних народів на платівці суцільні бойові гасла. Войовничістю стали більше подібні на Brutto Сергія Міхалка або фолк-панків Dzieciuki з Гродна.
— Тому що білорус живе в таких умовах. У нас вже забрали мову, культуру, історію, пам’ять, честь. Вимушені йти в ліс, відкопати зброю і змагатися підпільно.
З 2010 року «Крамбамбуля» не мала жодного концерту вдома, лише за кордоном, у Литві, Україні.
Тому надалі продовжувати писати в жанрі, як я визначив, альтернативної естради більше не було сенсу. І ми перетворилися в партизан. Ми зараз і виглядаємо як загін повстанців із лісу.
На «Радіо свобода» у вас є постійна рубрика «Савка і Гришка», де в сатиричних куплетах від імені цих двох своїх персонажів-антагоністів коментуєте події в країні.
За вашими спостереженнями, в Білорусі кого більше — Савок чи Гришок?
— Я ж не мушу сам аналізувати свою творчість, – віджартовується Вольский, — Спочатку треба пояснити українським читачам, що собою являють обидва персонажі, — каже білоруський культуролог Максим Жбанков. — У нас є народна пісня про двох друзяк:
Саўка ды Грышка ладзілі дуду –
Павесяліцца ды прагнаць нуду.
У Лявона Савка і Гришка це рольові персонажі, які в режимі швидкого реагування висловлюють точку зору затятого лукашиста і свідомого білоруса на останні новини.
Якоюсь мірою ілюструють поділ нашого суспільства, інь і янь білоруської душі. Один підтримує в усьому “бацьку”, другий скептичний. Це свідоме загострення конфліктності, якої в дійсності не існує. Бо через багатомовність нашої прикордонної нації, що сформувалась на культурному перехресті, в кожному білорусові живе і Савка , і Гришка, і Вольський, і Лукашенко. Ця поліфонія породжує багато внутрішніх суперечностей. Ми країна заснулого руху. Бо сусід Росія валить невідомо куди. В Україні відбуваються цікаві непрості процеси. Польща, Литва теж рухаються, а ми задеревіли у реальності з колоніальною адміністрацією згори.
Текст: Іван Столярчук
- Що: Концерт «Крамбамбуля»
- Коли: 21 листопада, 20.00
- Де: Docker Pub, вул. Богатирська, 25
