Миколу Зерова я відкрив – буквально відкрив другий том «Творів» 1990 року – на другому курсі, коли його лекційний курс «Українське письменство ХІХ ст.» (1928) виявився значно кориснішим, ніж більша частина того, що на цю тему було написано до та після.

Відтоді, вже чверть століття, Зеров для мене – серед тих небагатьох філологів, яких можна відкрити на будь-якій сторінці, й там знайдеться щось потрібне для поточної роботи. Або просто потрібне для душі.

І це вже не кажучи про поезію, в якій холодність строгої форми не затуляє, а підкреслює емоцію.

І не кажучи про саме культурницьке зусилля, частинами якого були й поезія, і літературознавство, і критика, і переклади.

Сьогодні Зерову 130 років. Його вбили у сорок сім. Із перекладу «Енеїди» (Омрі Ронен твердив – найкращого з європейських) лишились тільки уривки. Меморіальна дошка на вулиці Володимирській, 82, «зникла» при капітальному ремонті будинку. 

Але є тексти. Є пам’ять.

У своїх записниках – тобто в Живому журналі та фейсбуці – я знайшов кілька уривків, присвячених Зерову, та цитати з його статей. Це – незначна, але щира подяка за те, ким і чим він був. Ким і чим він є досі.

Традиція розривів 

Зеров у передмові до російського перекладу оповідань Юрія Яновського (1930) пише про українську прозу революційних років:

«И в ту же пору сказывается другая характерная черта в развитии украинской революционной прозы – бедность традиции, – черта, тонко отмеченная в статье харьковского профессора А. И. Белецкого (журнал “Червоный шлях”, 1926 г., кн. 3-я). В русской литературе революционного десятилетия, несмотря на многократно возвещаемый разрыв с традициями, художественная преемственность сыграла большую роль. […]

На Украине было иначе.

В 1913 году умер Коцюбинский, самый напряженный искатель в среде старшего поколения. […] Ушел от литературы в политику Винниченко. В условиях все более определявшегося культурного разрыва стали дальше, чем были, западноукраинские (галицийские) мастера, как Кобылянская, Стефаник и другие. Молодые авторы предоставлены были самим себе и многим из них было неясно, что и как можно использовать из литературного наследия прошлого, да и само содержание этого наследия было им неясно».

Одразу виринає в пам’яті пізніший факт: коли в 1960-ті сяк-так перевидали обох Кулішів, того ж Зерова, Антонича та ін. – їхній вплив на літературну ситуацію, на літературну свідомість виявився мінімальним (найбільший – якраз Антонича). Розрив із традицією виявився настільки повним, що навіть републікація текстів нічого, за великим рахунком, не змінила. Знадобився усвідомлений пошук коріння у вісімдесяті (та, зрозуміло, перебудова), аби ТЕ виявилося конечно необхідним ЗАРАЗ. І рана досі не зашрамувалася.

«Київ навесні ввечері»

Улюблене слово в українській поезії – «гермокопіди». 

(Із листа Зерова до Р. Олексієва: «Гермокопіди – в Афінах так називали невідомих людей, що під час пелопоннеської війни поскидали статуї богів на перехрестях. Був утворений процес, скерований проти Алківіада, який і привів його до втечі з Афін. Про це розповідається в старих підручниках грецької історії».)

Випадкові, але (для мене) неминучі асоціації

«Виноси ти мене з оцих душних тіснин, / З оцього навіженого пилу…» (Н. Мартовицький, 1841) – «Уведи меня в ночь, где течет Енисей…»

«В години розпачу умій себе стримати / І в хвилі радости заховуй супокій / І знай: однаково прийдеться умірати, / О Деллію коханий мій…» (М. Зеров, 1920) – «Владей собой среди толпы мятежной…» [Лозінський – на три роки пізніше від Зерова. Збіг тим цікавіший, що Кіплінґ сам перекладав Горація і навіть написав кілька віршів із неіснуючої «п’ятої книги» римського поета.]

Пролетарське чтиво

1923 року Микола Зеров опублікував хрестоматію «Слово. Декламатор» – із зовсім нейтральною, підкреслено нейтральною передмовою:

«Цю книжку призначено головним чином для читання з естради і витримано в дусі звичайних “декламаторів”… В основу збірника, крім Шевченківських поем та елегій, покладено Франка, Лесю Українку і П. Тичину…»

Перші ж тексти «декламатора» – уривки з Гомерових поем в перекладах Самійленка й Ніщинського.

Читайте, читайте з естради, мої маленькі пролетарські друзі!..

Помста літературознавця

Відомо, що у Зерова були досить напружені стосунки з Семенком; ще краще відомо, що Підмогильний зобразив М.К. у «Місті» як досить несимпатичного Михайла Світозарова, «найголовнішого критика».

У сучукрлітпроцесі й не за таке чуби тріщать – а що зробив Зеров? До своєї хрестоматії-«декламатора» «Слово» (1923) він увів (хороші) поезії Семенка, і той образився, чому саме ті, а не новіші, революційні. А до другого видання («Сяйво», 1929) Зеров включив і уривок із «Міста» – не про себе, звісно.

Тобто: ви собі там божеволійте, конайте, а що таке «історія літератури», визначаю тут я. (Що Зеров прямим текстом написав у відповіді на памфлет Якова Савченка. І він мав на це право.)

Шукаємо Зерова

Із приміток до «Камени» (1924):

«Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (vers libre), дуже небезпечний для стилю ще не викристалізуваного, як дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення подаючи їх до друку, – вони на корню підтинають всяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю. В результаті – довга низка поем, позбавлених музичности, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого словника. Надто – словника, бо, навіть приперчений неологізмами, фізичними й хімічними термінами, телеграфними скороченнями, лексикон багатьох молодих авторів не в силі приховати своєї погрозливої бідности».

[Як казав Хвильовий – «Неуцтво, голубе! Неуцтво! Тому ж ми й шукаємо Зерова».]

Іще розважливий Зеров

Промова на тому самому диспуті щодо шляхів розвитку української літератури, 1925.

«Я думаю, що справжня культура у нас запанує тоді, коли ми усвідомимо собі, що ми уже маємо. Ми повинні – на току критики, з лопатою в руках, як колись казав Куліш, – вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по новому придивитись до наших уславлених письменників, инколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значіння для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції. Нам треба вивчити Франка і Лесю Українку, пригадати забутих, вернути українській літературі цілу низку “отторжених” від нас письменників. Ми, так би мовити, повинні весь цей скарб, все це наше багатство, якого й досі гаразд не знаємо, засвоїти, вияснити, в якій мірі воно, це багатство, утворює той грунт, на якому ми маємо стояти в дальшому сприйманні, в дальшому засвоюванні, в дальшому прокладанні літературних шляхів. Може, не всі присутні з цим згодяться, але я скажу, що чим глибше ми будемо досліджувати, чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування».

Ключовий момент тут – умовчання про те, кого мав на увазі Куліш.

Кого ж, як не Його Самого!

«Если бы возможно было все произведения Шевченка пустить безразлично в дешевую распродажу по Украине, то само общество явилось бы на току критики с лопатою в руках: оно собрало бы небольшое, весьма небольшое количество стихов Шевченка в житницу свою; остальное было бы в его глазах не лучше сору, “его же возметает ветр от лица земли” [Пс. 1:4]» (П. А. Кулиш. История воссоединения Руси. – Т. 2. – СПб., 1874. – С. 24).

Погляньте-бо на цей портрет і цей. 

Із рецензії Миколи Зерова на книжку Дмитра Донцова «Модерне москвофільство» (1913) – рецензії, яка вже показує, хто такий Зеров і хто такий Донцов.

«Перечитуючи сторінку за сторінкою, мимоволі бачиш, що автор сам являється ще неофітом “модерного”, так мовити б, “западничества”, ретельним проповідником якого виступає. Це помітно з рішучого тону і того завзяття, з яким автор стягає додолу ідола російської культури. Своє означення російської “широти” і російського “благодушия” він виголошує, немов милуючись ефектом, який повинно воно справить на непідготовану публіку, забуваючи при тім, що ще в двадцятих роках Пушкін зазначав: “Мы ленивы и нелюбопытны”, а “русская холодность” та “индифферентность” мають довгу історію од знаменитої рецензії Веневітинова на “Евгения Онегина” до “Вех” – цього останнього покаянного псалма російської інтеліґенції.

В висновках автора переважають прості лінії. Автор воліє питання ставити руба і роз[в]’язувати з одного маху. Він не зважає на те, що російський вплив є факт історично-необхідний, неминучий без всяких обмежень, він розрізняє, як щось протилежне, культуру латинського Заходу і грецького Сходу, не помічаючи, що цей поділ занадто застарілий і занадто штучний; занадто рішуче віддає преферанс польській культурі перед російською; сміливо називає демократизм народників –  панським і сентиментальним і т. д. і т. д.

Ця прямота і рішучість надає брошурі Д. Донцова деякої пікантності, загострює її тезиси, але разом з тим значно ослабляє вартість її висновків. Будемо сподіватись, що автор вернеться ще до зачепленої ним теми, розробить її справедливо і більш детально, увільнить її од полеміки в дусі газетного фейлетону, а поки що подякуємо йому за постановку питання, – постановку гостру і позначену печаттю безперечного публіцистичного хисту».

Ну, і зрозуміло, що одному шлях – ad fontes і до Сандармоху, а другому – до фашизму, перекладу «Майн кампф» і смерті в благополучній Канаді у віці 89 років. Jedem das seine.

Ещё Зеров

[Цей текст – російською, з причин, які стануть очевидними далі.]

Из отзыва Зерова на статью Эренбурга «Об украинском искусстве» (1919):

«Проти висновків д. Еренбурґа говорить не будемо – охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію – важливо для нас не що, але як він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків – в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбурґ підходить звисока, як повноважний представник “русской музы”, “старшої і багатшої від своєї південної сестри”, як високорозвинений “литературных дел мастер”, як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть “встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся”. Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбурґ не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі – без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча малоросійського анекдоту про самопери він, спасибі йому, не оповідає, але дуже далеко від нього не одходить».

Что в очередной раз напоминает мне о необходимости различения русскоязычной киевской интеллигенции и «русскоязычной киевской интеллигенции ТМ».

Я понимаю, что для многих читателей этого поста (по обе стороны границы) различие это несущественно, однако оно есть – и принципиально. Черта бывает тонкой и проницаемой – но это черта. И, поскольку обе эти группы я хорошо знаю изнутри, то, кажется, могу сформулировать, где она проходит.

Русскоязычная киевская интеллигенция (без кавычек) на самом деле билингвальна – по меньшей мере, билингвальна; она не донашивает за Москвой то, что там носили в позапрошлом году; ей интересно прошлое и настоящее – и тем более будущее – украинской культуры; а когда она (интеллигенция) критикует что-то, то не потому, что ей сияет икона великой русской культуры, а потому, что она хочет видеть своё достойной частью культуры мировой, и русская – важная, но отнюдь не единственная ее часть.

А модус операнди «русскоязычной киевской интеллигенции ТМ» блестяще диагностировал Зеров.

(В ответ на вопрос – а почему же эта интеллигенция русскоязычная – я могу только посмотреть в зеркало и сказать: «Так исторически сложилось». И, да, я понимаю, что через поколение ее уже не будет.)

Ювілейне

На тлі нещодавнього напівскандалу щодо академічного Повного зібрання творів Лесі Українки, яке начебто мають підготувати за рік («напів-» – бо в цій сфері все мов вода в піску: було і зникло без наслідків, як плагіат Дроздовського, – нічого, всі лишаються «рукоподаваемы»).

Повних академічних зібрань творів удостоїлися, наскільки я пам’ятаю, лише Котляревський і Шевченко. Просто повних – іще кілька авторів із порівняно невеликим доробком, на кшталт Гулака-Артемовського, Боровиковського чи, слава Богу, Антонича. Коли доходимо до ХХ століття, тут вже і з простими зібраннями творів погано. Що ж до текстології – то мир її праху. Текстову частину найновішого 12-томника Шевченка (2001–2014) підготували ще наприкінці 80-х, і хоч якою кропіткою й відповідальною була ця праця, але наразі вона морально застаріла. (Виняток – «критиківське» ПЗТ Куліша, але художні твори там іще не видано.) 

Зеров. 

Я, звісно, спеціально його не вивчав і в архівах не працював, але, за моїми підрахунками, його повне зібрання – хай навіть без варіантів і чернеток, тільки тексти й коментарі – склало би томів сім. Два томи поезії та перекладів, три – літературознавства і критики, один – упорядковані ним антології, один – листи.

Але – вивірені тексти (чи хтось працював із рукописами поезій після видання 1966 або навіть 1990 року?). 

Але – коментарі, що не зводилися б до копіпасти з Вікіпедії.

Але – принцип максимальної повноти (в умовах, коли архів значною мірою розпорошений).

Але – мені легко вказувати колегам, що їм робити.

Але – з якою насолодою я колись (колись!) узявся б за примітки до його історико-літературних курсів…

Не в тому навіть справа, що Зеров заслуговує на повне видання. Справа в тому, що воно є для нас – не лише для «тугих бібліофагів», а для сучасної української культури – необхідним.

Михайло Назаренко