«Катерина» ізраїльського класика Агарона Аппельфельда від 1989 року перекладена багатьма мовами. Нарешті українською. А саме з українською варто було б почати. Катерина – українка, русинка точніше; дія романа відбувається в передвоєнних і повоєнних Чернівцях; роман звинувачували в ідеалізації українців. Якщо русинку Катерину і звабливо-строкаті Чернівці в «Катерині» наш читач помітить точно, то побаченої оригінальним читачем ідеалізації шукатиме довго. І це на краще. Книжки «якими вони нас бачать» завжди цікаво читати, але щоб приємно – то ніколи. Аппельфельд був прозаїком неймовірної сили, але і неабиякої чесності.
Катерина народилася на полонині. Коли померла мати, а батько привів до хати нову жінку, юнка подалася на заробітки. Влаштувалася прислугою в єврейську родину, яка по суті їй стала сім’єю: опікувалася дітьми, глибоко шанувала господиню і була закохана в господаря. Поступово русинка переймає мову, звички, світогляд і релігію господарів. А темні часи стають все темнішими: дорослих убивають, Катя переходить до іншої єврейської господи. І до наступної, і до наступної. Гіркі трави на урочисту вечерю, щоб пам’ятати про роки митарств і переслідувань, Катерині смакують дуже.
Вона працює тільки у євреїв, поступово забуває материнську мову і не відчуває себе готовою повернутися в українську спільноту. Воно і зрозуміло. Двома факторами, які формують «ми-русини» в романі Аппельфельда, є лютий антисемітизм і таке ж люте п’янство. Але історія Катерини далека від чорно-білої. Скажімо, вона спить із русинськими хлопцями (років так від чотирнадцяти), ні кому ні в чому не відмовляючи. Родить першу дитину від доброго українця. Друге немовля прийде від єврейського батька – фактично ґвалтівника і запійного невдахи. Людей в цьому світі роз’єднує не колір очей і те, якому Богу вони моляться. Люди в цьому світі щедро розподілені на жертв і злочинців. Катерина завжди робить вибір на користь жертв. Так із вічно п’яної сільської повії постає праведниця.
«Катерину» читають як притчу і пов’язують із хасидизмом. Автор застерігав неодноразово від небезпек такого читання. Він наполягав, що писав історію, змонтовану з кількох реальних біографій жінок, які опікувалися ним, коли був дитиною, в Україні. Містичні моменти в «Катерині» пов’язані з тим, що жінка спілкується з померлими. Вони приходять до неї у напівсні-напівмаренні. В її житті було багато втрат: померла мати, жінка, яка замінила їй матір, її названа сестра, коханий чоловік – багато втрат. І от вони приходять до неї поговорити. Ця книжка, між іншим, є сповіддю, яку пише дуже літня Катерина. Її монолог – така сама спроба говорити з померлими на правах людини, якою от-от не стане. Живі в цьому романі один одного не чують. Зрештою, єдина людина, з якою нині стара Катерина спілкується, глухоніма, прикметно.
Викликати душі померлих – гріх. За Торою, то прямий шлях до забруднення. А от об’ява мертвих живим – це благодать. Тільки той контакт із мертвими нечистий, який ініційований живими. Конче важливий момент для роману Аппельфельда, адже темою його є збереження пам’яті про померлих. Те, що зветься пієтетом, а не фамою: коли пам’ять про предків зберігають кревні нащадки. Катерина через свої монологи-спогади наближається впритул до людей, з якими її не пов’язувала кров у жилах. І вони стають їй рідними. Бо їхній зв’язок – кров на бруківці, яка юшить із розбитого об стіну черепа малої дитини, кров, що просочує ґрунти у місцях масових поховань. Пам’ять про Шоа в світі «Катерини» саме така – інтимна. Право говорити про Катастрофу треба заслужити, навіть якщо почути твою розповідь нікому. Тим більше саме тому.
Вона не змогла врятувати жодного з євреїв, за знищенням яких спостерігала. Змогла себе врятувати.
«Я люблю спостерігати за євреями. Щиро кажучи, мне до них тягне. Роки, проведені серед євреїв, не поменшили цього тяжіння. Єврей здатний заворожити мне своєю сумовитою посмішкою. Так бувало з багатьма, але найдужче – з Розою. Вона була мені найближчою. З нею я могла розмовляти або мовчати, сидячи поряд, і так, і так відчуваючи себе однаково добре.
Поки я з цікавістю розглядала підсіли на останніх станціях євреїв, один з них, уже старенький, підійшов до мене й спитав, чи не допоможу я йому донести клунки від вокзалу до трамвая.
Я сказала:
– А чого ж.
Він пообіцяв:
– Я вам заплачу.
– Не треба.
– Як то? Маю шестеро важких клумаків.
– Мені гроші не треба.
Ці слова геть перелякали єврея, він сказав:
– Я сам упораюся».
Текст: Ганна Улюра
