«Ангели печалі» – концерт пам’яті Гії Канчелі, який мав бути 9 жовтня у Національній філармонії. Якби не карантин. Концерт перенесли на 18 червня наступного року. Ми сподіваємося на те, що він відбудеться, і ось яким буде.

Крім української прем’єри твору самого Канчелі, «Diplipito» для віолончелі, контртенора і оркестру, відбудеться світова прем’єра композиції Максима Шалигіна, присвяченої пам’яті Маестро, а також прозвучить «Незакінчена» симфонія Шуберта, улюбленого композитора Канчелі. Виконує філармонічний симфонічний оркестр, солісти – Артем Полуденний (віолончель) та Роман Меліш (контртенор).

Про Гію Канчелі, Романа Кофмана, близького друга Канчелі, про місце Києва й України у житті композитора і про те як виникла ідея концерту пам’яті розповідає ініціатор концерту, диригент Міхеїл Менабде. 

«Тобі потрібен Роман Кофман…»

…Мені 19 років. Я щойно закінчив тбіліське державне хореографічне училище і прямцем потрапив у тбіліський державний Театр опери і балету. В той час я й не думав про диригування, хоча мав уявлення про музичну грамоту і трохи грав на фортепіано. Головним балетмейстером у театрі тоді був Георгій Алексідзе. Одна з моїх перших серйозних ролей відбулася саме в його постановці, це був балет «Федра» на музику Гії Канчелі із «Diplipito». 

Під час однієї з репетицій у зал увійшов Канчелі. Ось тоді я й побачив його вперше особисто. Хоча бачив і раніше – коли після виконання його музики у тбіліській філармонії він піднімався на сцену кланятися слухачеві, в чиїх рядах із юних років був і я. 

Танцюючи в театрі, я паралельно вчився на балетмейстера у Алексідзе. В той же час я дуже захоплювався музикою, особливо сучасною. Коли мені було 23, я почав приватно займатися сольфеджіо, брати уроки музичної теорії, гармонії, а також диригування. Я робив маленькі успіхи в музиці… Але що далі? В якийсь момент треба було вирішити: залишаюся я у танці чи йду дальше, глибше в музику. 

Проблема полягала в тому, що у тбіліській консерваторії не було (і до сьогоднішнього дня, на жаль, немає) факультету симфонічного диригування. І саме Гія Канчелі порадив мені поїхати до Києва і спробувати поступити у клас Романа Ісааковича Кофмана. «Тобі потрібен Роман Кофман, мій друг, він знає як треба диригувати і навчить тебе цьому ремеслу», – говорив мені Гія Канчелі. 

І – яка радість! – після успішних вступних іспитів мене прийняли у клас Кофмана! Завдяки рекомендації Гії, я, як іноземний студент, потрапив під програму культурного обміну і вчився безкоштовно. Увесь цей час в нас я досить тісно спілкувався із Гією, він був у курсі всього процесу мого навчання, а відтак – і творчого становлення. 

Після закінчення Музичної Академії, так само як і в балеті, мій перший вихід на сцену відбувся із музикою Канчелі. Це було в Колонному залі імені Лисенка Національної  філармонії, разом з академічним симфонічним оркестром я диригував знамениту Шосту симфонію Канчелі. 

Через деякий час я також виконував його Літургію для альта і симфонічного оркестру «Оплакані вітром». 

Щоразу перед виконанням творів Канчелі я радився з автором. Це завжди мені дуже допомагало в музичному процесі. 

*  *  *

Зв’язок Канчелі з Києвом і Україною налічує десятиріччя. Ще із радянських років його любили і виконували практично всі серйозні музиканти і музичні колективи України, не кажучи вже про всіма улюблену його музику до культових кінофільмів років молодості наших батьків. 

Особливо зближувала Гію Канчелі із Києвом його дружба з Валентином Сильвестровим і Романом Кофманом. Кофман присвятив Гії декілька своїх літературних есеїв. Я їх переклав грузинською, після чого ці есеї було надруковано в Тбілісі у журналі «Музика»).

Гія вважав, що Роман Кофман є одним із найкращих у світі виконавців його музики. 

Завдяки цим 12 рокам, які я провів поруч із Кофманом, я часто був свідком його з Гією спілкування – і на сцені, і в житті. Під час репетиції Канчелі практично не треба було нічого розповідати диригенту, адже Кофман і так все знав про його музику – про її характер, темп, динаміку. Кофман, як ніхто інший, відчуває музику Канчелі! Цю простоту, цю тишу, ці бездонні паузи… Паузи, які потрібно слухати. Адже саме у тиші народжується музика.

«Цією ж музикою мені захотілося попрощатися з Гією…»

Спочатку для програми цього вечора я планував взяти Четверту симфонію Канчелі, яка присвячена Мікеланджело. Цей твір написано для великого симфонічного оркестру, потужна, монументальна музика із властивими для Канчелі динамічними контрастами і контрастами художніх образів. Але через обмеження, пов’язані з пандемією, коли не допускається велика кількість музикантів на сцені, нам довелося поміняти твір на більш камерний. І тоді я згадав твір, з яким, як я вже казав, познайомився ще через танець – «Diplipito» для віолончелі контртенора і оркестру. І мені захотілося цією ж музикою попрощатися з Гією… До того ж у Києві є дуже сильні виконавці, зокрема, Артем Полуденний (віолончель) і Роман Меліш (контртенор). 

Цей твір, мабуть, найтихіший зі всіх творів Канчелі, музика особливо прозора і «небагатослівна». Він також один із найбільш «абстрактних» і водночас дуже «театральних» у Канчелі; тут навіть текст співака не має ніякої сюжетної лінії. Думаю, високий чоловічий голос тут – це образ чогось неземного, нереального, можливо, образ ангела…

Ось що писав сам Канчелі про цей твір:

«Тихотворение мое, мое немое…» – ці слова Іосифа Бродського могли би бути епіграфом до «Diplipito». Diplipito – ударний інструмент, який застосовують у східній Грузії. Зовні він нагадує такий собі маленький бонг. Грають на ньому пальцями і переважно тихо. Несподівана поява у кінці твору простого ритмічного малюнка, що виконується на бонзі, навіяно бажанням ще раз підкреслити (звичайно ж для себе) співіснування безнадії з надією, суму із усмішкою, вічного спокою з життям…

Слова Іосифа Бродського «Роман или стихотворение есть продукт взаимного одиночества писателя и читателя» – надзвичайно близькі мені. Рідко, але буває, коли аудиторія слухачів перетворюється в один організм, і тоді виникає та бажана тиша, котру описати словами неможливо.

Я не вмію писати анотації взагалі, а до своїх творів поготів. Виразити словами стан душі у процесі роботи даремна і, гадаю, непотрібна праця. Але про ту тишу, про яку говорилось, – мрію…

Хоча би мить…

Хоча би після закінчення музики…

«Ми багато говорили, курили і слухали музику»

За рік до того, як Канчелі залишив цей світ, ми з Максимом Шалигіним відвідали його в Антверпені у його квартирі, де він жив і працював останні 30 років. Це була наша остання зустріч із ним, вона тривала понад сім годин і була незабутньою. Ми багато говорили, курили і слухали музику. Думаю, що після цієї зустрічі у Максима виникла думка присвятити Маестро свою музику. 

Оригінальна версія «Ангела» написана для Майї Фрідман (віолончель) і Мерел Феркаммен (скрипка). Презентація оригінальної версії планується на 25 грудня у вигляді відео-проєкту. Так вийшло, що Максим зробив декілька версій цього твору, тож він існує у різних варіантах, для різних складів інструментів. Наприклад, є версія для фортепіано, струнного оркестру і саксофонного квартету. Версія для струнного оркестру присвячена пам’яті Гії Канчелі. 

Сам Максим Шалигін про цей твір розповідає наступне:

«В музиці ви не знайдете алюзій на музику Канчелі, але мені радісно, що вдалося зберегти просту і чисту структурну ідею, принцип якої був невід’ємною частиною його творчості, а також декілька значних пауз, нехай і не таких бездонних».

Мені би дуже хотілося, щоб цей концерт не називався «концертом пам’яті Гії Канчелі», а щоб це був просто концерт з його музикою. Щоб Гія був живий і міг надалі писати музику… Але цей концерт, на жаль, відбудеться без нього. 

• Що: «Ангели печалі», концерт пам’яті Гії Канчелі
• Коли: …..
• Де: Національна філармонія України, вул. Володимирський Узвіз, 2

Програма концерту:

• Ф. Шуберт – «Незакінчена» симфонія
• М. Шалигін – «Ангел» для струнного оркестру (світова прем’єра)
• Г. Канчелі – «Diplipito» для віолончелі, контртенора і оркестру (прем’єра в Україні)

Текст: Олеся Найдюк

Фото: Сергій Мамін; фото Міхеїла Менабде – Максим Шалигін.