У сутінках київських пагорбів, де архітектурна плоть міста здригається під тягарем століть, а кам’яні химери Владислава Городецького вдивляються у вікна театру  Франка, розгортається дійство, що заперечує саму природу театрального затишку та релігійного катарсису. 

Театр, нещодавно зодягнений у глибокі шати Hick’s Blue та Etruria,  кольори, що дихають драматичною елегантністю та вікторіанською суворістю, стає ідеальним місцем  для переосмислення найбільш загадкового твору в історії людства. 

Тут, під пильним оком бетонних слонів та носорогів, що причаїлися на сусідній Банковій, режисер Євген Лавренчук здійснює  хірургічний розтин європейської культури, використовуючи музику Моцарта як інструмент радикальної вівісекції, що оголює глядацьку свідомість у її граничній, майже агонізуючій щирості. Це химерне переплетіння звуку, тіні та філософського вакууму маркує прихід епохи постораторії, де сакральний латинський текст більше не служить Господу, а перетворюється на холодне паливо для машини людського самопізнання, що працює на обертах абсолютного нігілізму. 

У цьому граничному акті  режисер, чий стиль завжди тяжів до провокації та інтелектуального екстремізму, відчуває вібрацію кожної ноти своєю  священною крижовою кісткою, що слугує йому внутрішнім камертоном.  У його баченні  реквієму відсутність вищих змістів не пригнічує, а стає фундаментом для побудови ідеальної художньої форми. 

Музичне осердя вистави, редакція Роберта Левіна (музична консультантка Євгенія Ігнатенко), очищає партитуру від «темного лаку» романтичних нашарувань Франца Ксавера Сюссмаєра. Протягом двох століть світ звикав до Сюссмаєрівської версії, яка, попри свою історичну близькість до Моцарта, часто грішила важкою оркестровкою та згладжуванням гострих поліфонічних кутів. 

Оркестр Liatoshynskyi Capella Національного будинку музики втілює цю партитуру з  точністю. Інструменти тут самостійні актори. Басетгорн, темний родич кларнета, чиє звучання Моцарт обожнював за меланхолійну глибину, стає голосом самої смерті – не жахливої, а заспокійливої. Відмова від флейт та гобоїв позбавляє звук зайвої солодкуватості, залишаючи лише сувору чистоту міді та тіні дерев’яних духових.

Хор у візії Лавренчука зазнає метаморфози, перетворюючись із гурту людей на єдиний колективний організм. Рухи хористів нагадують механічні дії маріонеток, чия воля підпорядкована невидимому ритму. Ця втрата індивідуальності підкреслює беззахисність людини перед силами, що перебувають поза її розумінням. Солісти – Іванна Пліш, Тарас Бережанський, Тетяна Гавриленко та Сергій Андрощук – діють як примари, що вже перетнули Стікс; їхній вокал, позбавлений оперного афекту, звучить як сувора і водночас витончена констатація неминучості. 

Візуальний код вистави, розроблений сценографом Єфимом Руахом та художницею по костюмах Мірою Матчиною, відкидає будь-яку історичну достовірність на користь стерильності, перетворюючи акторів на чисті проєкції людських станів. Сцена театру  звільняється від зайвих декорацій, перетворюючись на простір світла та тіней. Костюми, позбавлені епохальних маркерів, створюють відчуття позачасовості, що перегукується з концепцією Реквієму як твору, що стоїть над історією. У цьому сценографічному вакуумі глядач опиняється віч-на-віч із музикою та текстом, що з’являється субтитрами на екрані.

​Екран у постановці Лавренчука стає найзапеклішим антагоністом музичної тканини. Традиційні субтитри, що зазвичай служать смисловою милицею, тут трансформуються у незалежне джерело когнітивного дисонансу. Поки хор волає Dies irae, благаючи про порятунок від гніву Божого, на екрані можуть з’являтися холодні наукові факти, фрагменти філософських трактатів або побутові дрібниці, що повністю деконструюють сакральність моменту.  Такий прийом викриває розрив між формою, ідеальним класицистичним об’єктом, та змістом, який у XXI столітті виглядає фрагментарним, випадковим і, зрештою, безглуздим. 

Розгортаючи вже означений конфлікт між формою й сенсом, сцена перетворюється на активний інструмент руйнування, методично розчиняючи сакральний зміст у грубій хімії тілесних процесів. Канонічні образи мучеництва зводяться до фізіологічного фарсу: син Божий імітує хресні муки, борючись не з тягарем гріхів світу, а з банальною важкістю у шлунку. 

Лавренчук працює з «Реквіємом» як із темною алегорією європейської цивілізації, культури, що довела власну форму до майже хворобливої досконалості остаточно втративши внутрішній сенс. Постановка не виконує ані рятівної, ані примирювальної функції. Кінець не заперечується й не маскується, він фіксується з холодною точністю, перетворюючись на об’єкт уважного споглядання.

Рішення режисера не заспокоюють, але й не паралізують. Він залишає глядача наодинці з фактом кінця, без катарсису й без виправдання, проте з можливістю витримати погляд у темряву. І, можливо, саме в цій здатності не відвернутися, у прийнятті кінця без обману і полягає остання, найбільш стримана форма життєствердності, на яку сьогодні ще здатне  мистецтво.

Цей погляд лише одна з можливих оптик, спроба впіймати словами досвід, який навмисно вислизає від будь-якої остаточної інтерпретації. Прорив чи відторгнення? Питання, на  яке кожен глядач мусить відповісти  самостійно.

Проєкт є спільною роботою Національного будинку музики та Національного театру імені Івана Франка. Генеральні продюсери Ольга Кононенко та Євген Нищук.

Найближчі покази на сцені театру Франка – 28 січня та 20 лютого

Виконавці: Liatoshynskyi Capella: Orchestra & Choir (диригент 28.01 – Костянтин Ленчик; 20.02 – Теодор Кухар).

Солісти: Олеся Люба, сопрано; Оксана Гордик,  мецо-сопрано; Олександр Пилипчук, тенор; Тарас Бережанський, бас. Актори та акторки Театру Франка: Ірина Дорошенко, Лариса Красовська, Роман Воронін, Ярослав Бондаренко, Роман Божко, Катерина Гданська, Валентина Іваніцька, Владислава Кисіль, Єлизавета Литвин, Дмитро Лук’яненко, Кароліна Мруга, Дарина Степанюк, Анастасія Яковенко.

Антон Совва

Фото Юлії Вебер та Руслана Сингаєвського

• Що: «Реквієму» Вольфґанґа Амадея Моцарта у постановці Євгена Лавренчука
• Де: Театр Івана Франка
• Коли: 28 січня, 20 лютого
• Квитки тут