У своєму найбільш незвичному романі Кадзуо Ішіґуро вчить читача виходити за межі звичного сприйняття світу. Якщо його творам властиво допомагати подивитися всередину проблеми, то роман «Безутішні» руйнує звичні рамки сприйняття тексту, автор змушує самотужки шукати суть оповіді. Роман «Безутішні» — це події, які охоплюють всього три дні життя одного міста, однак Ішіґуро змушує задуматися про безліч подій.
Жанр проти слабкостей інтелекту
Обраний жанр змінює ставлення як до тексту, так і до смислів, які автор описує. Роман написаний в незвичному для мене сюрреалізмі, однак як показав досвід читання і враження від тексту, використані прийоми виносять уяву читача поза формальне слідкування за сюжетом. Сюрреалізм допомагає відкинути звичне нам сприйняття часу, простору і цінностей, аби подумати про те, чи дійсно ми бережемо те, що нам потрібно.
Події роману відбуваються у спокійному містечку, жителі якого цінують традицію і звичний плин життя. Головний герой, відомий піаніст Райдер, приїздить сюди, аби стати частиною важливого концерту, який має відновити культурне значення міста. Аби вмістити всі рівні сюжету та смисли, автор порушує класичні прийоми сприйняття часу і простору.
Відчуття часу втрачається на двох рівнях. Перш за все для читача, тому що в романі події розгортаються всього протягом трьох днів, однак читати про них доведеться довго, майже сімсот сторінок. Яка б швидкість читання не була, кожного разу повертаючись до книжки, ти розумієш, що повертаєшся у стан завмерлого світу: про події одного дня можна читати тиждень. Це емоційно приковує до деталей роману, можливо занадто, це сповільнює читання, однак не зменшує потреби подумати над тим чому автор пише про всі ті події.
Деколи це сповільнення дозволяє краще розтягувати динаміку подій, адже Ішіґуро описує безліч зустрічей, подій і моментів, які б по-іншому порушували логіку навантаження сюжету. Час стирається за допомогою простого прийому: головний герой не пам’ятає важливих моментів. Ішіґуро просто зображує його посеред ситуації, яка почалася в минулому, і не дає звичним нам внутрішніх діалогів чи пояснень. Відчуття знаку запитання не покидає більшу частину роману, а під кінець воно цікаво переходить у спостереження за асоціаціями, які виникають від сумбурного сюжету.
Простір в романі часто спотворюється через внутрішнє сприйняття головного героя. Це можна пояснити тим, що автор не дотримується звичних пропорцій, коли описує пересування Райдера у місті. Так наприклад, піаніст може витратити двадцять хвилин аби кудись потрапити, а потім виявиться, що між тим місцем і його готелем чи кав’ярнею є спільний коридор, яким він швидко повертається, аби потрапити в нові події. Такий хід розповіді виправдовує необхідність помістити читача в потрібне місце – аби надати роману нової динаміки.
Ще один нюанс зображення просторової реальності, це власне те, що в містечку, яке нагадує центральноєвропейську атмосферу, він зустрічає своїх знайомих та однокласників з англійської провінції (які теж незрозуміло як тут опинилися). Для чого автор робить такі художні прийоми? Чим більше зачитуєшся змістом роману, тим більше розумієш, що Ішіґуро прагне показати як на наше сприйняття простору впливають власні аспекти внутрішнього світу – власні думки, пам’ять і те, що ми носимо в собі.
В сюрреалістичній манері Ішіґуро показує також вчинки своїх персонажів. Часто його герої несуть вагомі наслідки за малі прорахунки, або ж применшують власні можливості. Тому й страждають довго і безутішно. Ця думка, про не співмірність наших помилок, і внутрішньої самокритики опісля, у мене виникла коли автор описував стосунки між батьком і донькою, Ґуставом і Софі, які внаслідок примхи (одного чи двох?) не розмовляють майже вже життя.
Схожа ситуація не проговорених думок, почуттів і очікувань, описана між подружжям Гоффманів. Читати про їхні стосунки також видається дивним: іноді дивуєшся як можна з такими страхами і очікуваннями прожити понад двадцять років, і безутішно сподіватися на краще. Герої роману часто не говорять про головне, однак дуже багато про це думають, а найголовніші рішення в житті приймають на здивування спонтанно.
Проте найбільш зразковим прикладом коли ми перебільшуємо дрібниці в нашому житті є зображення стосунків між Бродським, його дружиною міс Колінз та тим, яке місце займає його невиліковна рана в їхньому житті:
«Твоя рана, – тихо заговорила міс Колінз. – Вічно ця рана. Я ніколи, ніколи тебе не пробачу! Твоя рана, твоя дурна маленька ранка! Вона твоя справжня любов!… І я, і музика, ми для тебе не більше, ніж коханки, в яких ти шукаєш розради. Ти завжди повертаєшся до своєї справжньої любові. До цієї рани! Знаєш, що мене найбільше злить? Твоя рана не має нічого особливого, взагалі нічого. Лише в цьому місті мешкає безліч людей зі значно серйознішими травмами І всі вони живуть собі далі. Просто живуть своє життя»
З іншого боку в романі присутні критично важливі моменти одкровення, які, на жаль, не впливають на зміну самосприйняття цих безутішних. Вони варяться в собі, у власних ілюзіях весь час. Важливі діалоги між героями можуть перебиватися дрібними і неважливими монологами про буденні речі, ці діалоги абсурду – ось що відводить героїв від мети і розуміння:
- «Даруйте, містере Гоффман. Ви так говорите про Штефана, але я можу вас запевнити …
- Роками я себе обманював! Повторював собі, може, його талант просто розкриється пізніше…
- Містере Гоффман, Штефан – надзвичайно здібний юнак …
- Ви не мусите мені таке казати, сер.»
Лише під кінець читання я змирилася з тотальним нехтуванням простору і часу. Слідкування за насиченим опис подій, часто нелогічними, наштовхує на прості паралелі: ти починаєш слідкувати за власним плином часу і відчувати нелінійність власного життя більш гостро. Напевно не варто говорити, що автор знецінює роль інтелектуального сприйняття історії, однак, він повертає читача до добре забутого чуттєвого відчуття дійсності, аби подумати про те, чи правильно ми цінуємо час, простір та ті культурні вибори, які вважаємо своїми цінностями.
Зрозуміти суспільні цінності
Спільні вподобання, цінності і моральні норми формують оточення, і роблять його гармонійним. До певної міри. Проблема лише в тому, що ці суспільні уявлення про гармонію роблять своїх носіїв агресивними до нових уявлень, ідей і потреб. Саме в такий спосіб Ішіґуро змальовує ідеальне життя маленького містечка: під час читання просто дух захоплює, все і всі крутиться навколо спільної мети цінування музики, яка проявляється в підготовці до дуже важливого концерту. В цьому безіменному місті музика займає центральне місце: тут люблять музикантів, музику, концерти, все що пов’язане з концертами. Більш того, в цьому місці створюються громадські організації, аби жителі, віддалені від музики, також могли долучитися до цього сакрального дійства – показати свою відданість музиці.
Під час читання також стає зрозуміло, що цей концерт має стати поверненням колишньої слави міста, яке вміло цінувати музику. Тобто очевидно, що містечко переживає кризу, його жителі мають якусь романтичну ідею і хочуть повернути все на свої місця. Також стає зрозуміло, що криза новизни триває вже понад сто років, і попри те, жоден із поціновувачів музики і старих звичаїв так і не поставився до виклику критично, а лише з острахом. Саме в бажанні повернути колишні порядки проявляється істеричне намагання відновити славу диригента Бродського. Іноді здається, що до цієї ідеї ставляться з трепетом, іноді – з невимовним сумнівом чи йому це вдасться.
У цьому контексті і з’являться важливість постаті головного героя, Райдера. Його всесвітнє визнання, талант і присутність автоматично роблять цей концерт значимим. А чи дійсно він таким є? Усвідомлюється важливість об’єднуючого фактору та культурного натхнення для кожної людини. Однак кидається в очі й інша річ: в цьому контексті захоплення музикою та вірою у власний абсолютний смак поціновувачів, власна думка Райдера лишається непочутою, знехтуваною:
«Послухайте, просто перестаньте! Хоча б на секунду припиніть, припиніть ці дурнуваті балачки! Замовкніть бодай на секунду і дайте ще комусь щось сказати, комусь сторонньому, хто не належить до цього закритого обмеженого світу, в якому вам так подобається жити!»
Його обожнюють як символ, однак він лишається безголосим, до його думки не прислуховуються, навіть коли запитують про пораду. І саме тут починається критичне сприйняття культурних цінностей нашого часу: що власне формує наші смаки? Авторитети? Ілюзорне бажання бути знавцем? На чому формуються наші уявлення про те, що ми можемо досягнути і що є дійсно красивим?
Хоча в романі безголоса роль Райдера з’являється декілька разів, найбільш яскравим є приклад з молодим піаністом Штефаном, який прагне визнання (перш за все власних батьків!), однак у нього проблеми з вірою у власні сили. Райдер слухаючи гру молодого хлопця розуміє, що він дійсно талановитий і має належно розвивати свій талант. Однак ані Штефан, ані його батьки не чують про що говорить їм геніальний піаніст. Кожен лишається зацикленим на власній картині світу. В такі моменти під час читання я не могла зрозуміти чий відчай я відчуваю: власний через те, що події в романі показують як людські стосунки часто розвиваються в реальному житті, чи головного героя, який не міг достукатися до своїх співбесідників з їхніми єдино правильними і абсолютними поглядами на талант.
Ця ситуація, описана в романі, багато в чому показує складність комунікації поколінь, або традиції і модерну. Адже саме через небажання сприймати відмінні прояви індивідуальності молодого покоління і бажання втримати ілюзію статичної правильності, робить розвиток і нові форми мистецтва неможливими.
Безутішний геній
У всякому разі назва і динаміка роману накладають певне відчуття на сприйняття героїв, які читач зустрічає в романі: всі вони безутішні – по-своєму, і в той же час це близько знайомо кожному з нас. Однак, в кінці роману, коли стає зрозуміло, що батьки головного героя не приїдуть на концерт (а чи вони взагалі мали приїхати?), з’являється абсолютно нове прочитання. У мене виникло ключове запитання: що сам автор мав на увазі, називаючи роман «Безутішні»? Безутішні люди цього міста? Безутішні любителі музики? Що ми власне маємо сприймати як прояв безутішності? Може безутішні ілюзії Райдера, які він носить в собі все життя?
Це усвідомлення змусило повернутися до попередніх сторінок і переосмислити підтекст. Можливо безутішні страхи з якими ми не можемо справитися, і носимо в собі? Можливо безутішні сподівання, що цього разу буде інакше? Адже під кінець роману виявляється, що приїзд батьків Райдера на концерт є лише його очікуванням, яке він носить в собі все життя, з одного міста в інше. Кожного разу ставлячи нове запитання, ти розумієш, що сюжет розкриває життя по-іншому, і кожного разу розповідає про щось дійсно важливе.
Тому попри безутішність жителів містечка, безутішним також виявляється і головний герой. Саме в його спілкуванні зі Штефаном, Софі та Борисом вгадуються протиріччя внутрішнього діалогу, який часто заважає діяти, жити чи бути собою. Тому якщо розмірковувати над романом як візуалізацією внутрішнього світу Райдера, тоді багато в чому можна зрозуміти, чому Ішіґуро нехтує перспективою часу, стирає межі між різними ситуаціями в пам’яті. Людська пам’ять недосконала, і ми недосконало пам’ятаємо, однак ця пам’ять, яку ми не відпускаємо, впливає на наше щоденне життя.
Попри складний сюжет роману і безліч можливостей декодувати текст, йому однозначно властива одна риса: спостерігаючи за сюрреалістичним описом подій починаєш ставити більше запитань до власного життя. У всякому разі роман змушує почати ставити запитання. Однак знайти відповіді – справа особисто кожного.
Текст: Надія Скокова
Кадзуо Ішіґуро, Безутішні. – Видавництво Старого Лева, 2021, 664 с.
