На Книжковому Арсеналі цього року був презентований мальопис «Іменем міста». Це завершальна частина проєкту Харківського літературного музею. Костянтин Зоркін створив цілий метафоричний всесвіт, сповнений героями, горем та щастям серед війни. Про те, як він був створений автор розповів Київ Дейлі.

Розкажіть, як ви обирали візуальну мову для мальописа?

— Це було складне рішення, тому що це мій перший мальопис. І я  знаю цей жанр, які бувають великі роботи, коли людина працює над ним роками, що дуже важко. Чому хороших мальописів не так багато? Одна з причин — важко витримати естетику  з початку до кінця, щоб сенс та стиль зберіглися.  Завжди буває так, що ти малюєш все краще і краще, звичайно, якщо малюєш багато. Просто техніка, яку ти вибираєш, стає більш бездоганною. А треба, щоб вона була цілісна, навіть якщо не бездоганна. Я вибрав ту техніку, яку називаю «Школа Сніжної Панди», яка мені комфортна, — це робота тушшю, водою, пензлем і серветкою. 

Серветками «Сніжна Панда». Так, ви чудово про це розповідали на презентації.

— Так, це жарт, але здебільшого це була вона, «Сніжна Панда» (український виробник серветок). Ця техніка по фактурі схожа на те, що я роблю з деревом. А щодо пластичної мови, то в мене був вчитель, його звали Віталій Лєнчин, який мені пояснив, як будувати простір світлом, тінню, формою. Така була школа формоутворення, його власна методика. Він був одним з останніх носіїв авангарду як школи. Я згадував його на кожній сторінці, тому що, коли ти вигадуєш тривимірний простір, тобі треба все усвідомлювати. По-перше, ця методика, по-друге, ця техніка, все разом мені дало змогу витримати єдину естетику. Я малював цей мальопис три місяці, майже кожен день і десь по дев’ять годин в день.

Як вам вдалося за такий малий термін змусити все жити,  рухатись? Всю історію, за рахунок чого  там розвивається сюжет? 

— Сюжет — це подорож героя через низку світів, і всі вони є частинами корабля. В цьому мальописі так сталося, що авторів сценарія багато. Це — учасники проєкту «Іменем міста», який ми створили в Харкові. З інсталяцією, дискусіями, фільмом, вуличними об’єктами — там багато складних компонентів. І мальопис  — останній компонент, який може жити і після завершення проєкту, тому що він вже існує у вигляді книги. Спочатку з’явилася  структура, де є корабель, і на цьому кораблі є відсіки, розділи, палуба, трюм. Є герой,  дерев’яна людина, яка спочатку досить пасивна та безсила, в неї нема ніяких якостей і потужностей. Вона просто має рухатись, тому що її весь час щось жене. Здебільшого загроза, тому що ця історія про війну. На кожному етапі, в кожному світі щось загрожує і герой, ця людина, має йти далі. Або сама, або його проводжає володар цих світів. А володарі цих світів це — символічні персонажі, які уособлюють елементи міста, як інформаційного поля. 

Вони зазначені на обкладинці?

— Так, так, так, це вони. Це Город (як називав Микола Хвильовий місто Харків) з головою-будинком, Надія (Пташка), Смерть (Череп). І ще там є такі персонажі, як Еврімен, Квітка, Книга та Чорна діра. Це все, з чим герой має стикнутися для того, щоб отримати досвід і щоб його досвід став частиною спільного досвіду, який існує на цьому кораблі, в цьому місті.

Давайте почнемо спочатку, зі створення Всесвіту, спочатку була виставка?

—  Ми хотіли зробити проєкт про Харків, про себе і про пам’ять, але треба було уявити, як та чим все об’єднати. Оцей всесвіт складався спочатку з моїх малюнків, які я почав малювати, коли вигадував перших героїв. Власне, це моя візуальна мова, дерев’яна візуальна мова. Тобто те, що я робив з дерева. Оці базові перші образи, будинок,  дерев’яна пташка, дерев’яна квітка. Все це в мене вже було. Я хотів зробити голови персонажів цими об’єктами. І ще на початку була дерев’яна іграшка, корабель, де ці герої стояли. Спочатку їх було чотири. Тут були Город, Надія, Смерть і Квітка. Потім з’явилися інші.  

Я побачив це чомусь як корабель, який не може плисти. І цей корабель розташований біля ворожих берегів. Посередині мальопису є мапа  з позначками сторін світу, і там видно, що на північному сході — темрява. Для Харкова це близько і дуже відчутно. І з того боку йде загроза. А на обкладинці корабель пливе в інший, в зворотній бік. І на ньому є всі герої. 

Або символи, або метафори. 

— Символи, метафори, архетипи, — багато для цього слів. Це образний словник, яким я користувався останні роки майже весь час, задовго до цього проєкту. Потім була графіка, а потім інсталяція, що і є власне “виставкою”, яка в Літмузеї була експонована протягом останнього року. Інсталяцію повторює передостанній розворот мальопису. 

Люди за столом?

— Так, герої, вони існували та існують. Це і учасники проєкту, і ті архетипи, які вони представляють. І цей стіл існує  (я його вирізав), і всі ці об’єкти,  які намальовані, існують в матеріальному світі.

А хто ці люди, які поруч з вами робили цю книжку? 

— Книжку малював я, а автори сценарія – це учасники проєкту. Хороша компанія насправді. 

Чудова компанія. 

— З початком роботи над мальописом, всі почали пропонувати свої ідеї, ідеї своїх світів, якби вони могли виглядати. Щось можна було намалювати, щось я не міг. Ну а з режисером Денисом Воронцовим , ми придумали базову структуру з переходами. Переходи між цими мікросвітами на кораблі відбуваються через полички. А поличка – це частина реальної інсталяції. Можливо це складно звучить, але в моїй голові це підводить підсумок всьому проєкту “Іменем міста”. В мальопису я зміг зробити те, що я не зміг зробити з дерева, бо було більше графічної свободи.

Можна я разом з вами погортаю мальопис і попрошу ваших коментарів? От коли серед малюнків з’являється слово, це слово відбиває нібито главку? Спочатку в нас з’явилася людина. Хто це?

— Перші дві сторінки — це я, це мої руки, і навіть ті браслети, які зараз на мені. І інструменти мої там намальовані. 

Потім ця людина починає жити звичайним життям, прокидається, бачить небо, вітер, і потім щось таке стається. Після  слів «Тримайся, друже, вже нічого не буде, як раніше», ми бачимо не тільки людину, яка отримує щось важке, ми ще бачимо місто і ниточки для намиста. 

— Так-так, це ниточка для намиста. Це зв’язок між людиною і містом. 

Розповідається історія, накопичуються герої, і, мабуть, накопичується те, що відбувається, так, послідовність дій? 

— Тому що, оскільки історія про Харків, це наш харківський досвід, тут він дуже закодований, але це реальний досвід. Я зробив ще одну іграшку для проєкту – іграшку міста-намиста. Всі кажуть, що Харків — це залізобетон, але в залізобетоні нема життя. А місто-намисто — це інша концепція, це про зв’язок, який все об’єднує. Якщо ви бачите там переход після міста, наступний розворот, там є намальоване намисто та інші коди та символи, що позначають досвід. В моментах переходу, де дерев’яна фігурка йде коридором  посередині, верхній ряд — це спогади про той світ, з якого вона вийшла, а нижній ряд — це натяк на світ, який чекає попереду. Це символічна мова. Все нанизується.  Людина стає частиною цього намиста, тому що місто бере її з собою. 

Місто в тобі, і ти — частина його, одночасно.

— Тому що ти відчуваєш його інакше, особливо після вторгнення, місто стає вже продовженням тебе. 

Там є речення про те, що зараз твоє місто темне, тобі страшно робити крок у темряву. Це дуже ніжне.

— Так, інтонація саме така. Це дуже короткий і дуже інтимний, одночасно абстрактний текст. І коли ми його з Наталкою Маринчак писали, я згадав тибетську “Книгу мертвих”. А також думав про колискову, про голос, який супроводжує душу. Він її програмує.  Коли мати не може контролювати дитину вночі, уві сні, але вона знає, що бувають погані сни. І мати має налаштувати дитину, заспокоїти її так, щоб вона в цю темряву зайшла, але вийшла з неї спокійно і повернулась назад. Тобто для подорожі героя були потрібні магічні тексти, що супроводжують його та підтримують. 

Це так і є, тут потім стає головною Смерть, але вона тут дійсно не страшна. 

— Не страшна. 

Вона навіть добра. Ви свідомо ж зробили її теплою? 

— Цей образ смерті від Наталки Маринчак. Вона бачить Смерть як піклування про пам’ять, але пам’ять не в сенсі інформації, архівування. Смерть, яка піклується про пам’ять роду. І це різного виду могили. Починаючи зі скіфської баби, ну це умовна могила, ми не знаємо точно навіщо її ставили. Потім козацький хрест, потім йде декілька могил, в тому числі й радянська могила з зіркою. І потім вони вже виходять на на сучасний військовий цвинтар, де майорять прапори. А на фоні ми бачимо могили-кургани. Доречі, одна з тих могил – це кенотаф Хвильового. Там справа її видно.  

Смерть — це піклування про померлих. Ми піклуємося про померлих і про живих. Хтось відповідає за одне, а хтось за інше. Смерть піклується про померлих, в неї є така функція, вона не про небезпеку, вона інша. 

Але і живі мають пам’ятати про померлих, бо потім в нас в книжці з’являються квіти, дерева. І людина, і дитина, і людина з головою квіточки. 

— Квітка, це якраз про живих. І на форзаці мальопису багато квітів. Сцена з Квіткою – це дуже болючий фрагмент для мене, тому що там є момент катастрофи, коли приходить торнадо. І руйнує цей світ, і після цього торнадо там йде розбір завалів. І вони знаходять розчавлені квіти під листочками. І ці листочки, це теж частина моєї попередньої практики, тому що в мене є проєкт «Захисний шар», в якому я робив такі величезні металеві листи.  Це власне вони і є. І потім там дуже маленька картинка, я не зміг її зробити великою, просто розумів, що це буде занадто. Там квітка плаче, а герой стоїть і дивиться на ці квіти поламані, які вони не змогли відновити. Вони просто лежать, як трупи, в ряд. 

Так, і поряд слова «горювати і знову йти далі» в окремої плашці. І потім на наступному розвороті з’являється корабель, великий, з домами, з листям.

— Це мапа корабля. На кормі місце, де прокидається дерев’яна людина. Потім це світ Города, потім це світ Смерті, там кургани, потім Квітка, і далі перехід. Герой знаходить гніздечко в завалах та лізе на дерево. І несе його наверх, і це дерево або велика квітка, куди він лізе, перетворюється на щоглу корабля. І це була хороша ідея – зробити мапу не на початку,на форзаці, як це робиться в «Хоббіті», наприклад, а посередині. І дерев’яна людина лізе на цю щоглу і там вже зустрічає Пташку, потім спускається вниз. І шлях по палубі  закінчується носовою частиною, з Людиною, яка має обличчя. І вже з Людиною вони спускаються в трюм і йдуть в зворотній бік, на захід. На мапі є всі світи. І останній світ — інсталяція в трюмі, де сидять володарі світів. Власне, це концепція трюма корабля, як шелтера, укриття. 

Тобто вони ніби врятовані? 

— Вони або врятовані, або вони рятують цей корабель. А герой не може стати одним з них, поки він не отримає власний досвід.

Потім з’являються птахи. 

— Так, пташка сидить на щоглі і вона – це таке посилання на біблійний образ голуба миру, який приносить оливову гілку. В даному випадку він летить в Темряву, на той північний схід, в Мордор. І там вогні, вогні горять на березі. І Пташка летить туди, а наш маленький герой просто чекає, коли вона повернеться. І він сподівається, що ці вогні означають, мабуть, щось хороше, бо це добре, якщо світло горить в темряві. Але поки Пташки немає, починається обстріл, вогні на березі перетворюються на блискавки, ракети, якісь комети-ракети. Пташка повертається, і замість оливкової гілки вона з Мордору приносить шматок колючого дроту. Вона повертається з концтабору і кладе дріт на гніздечко. Цим пояснює герою, що там немає нічого, туди не треба.

А потім історія рухається. 

— Це Людина на палубі. І капучино з сердечком. Після зустрічі з Городом у героя залишається отвір, дірка від мотузки в серці. 

Точно, там була кров спочатку, а зараз там сердечко, мабуть. 

— Так, так, всю дорогу у нього залишається цей отвір. Він, оскільки в нього нема долонь, в сцені  на носі корабля не може втримати стакан і розливає капучино собі на груди, і в нього заростає рана, а сердечко метафорично потрапляє всередину.

Тепер прийми любов, рани твої загоються, душа видужає. 

— І вони спускаються в трюм корабля. Момент з Людиною — це мої особисті спогади, це перша ніч в метро. А потім ще кілька ночей в ЄрміловЦентрі в Харкові. Це було наше укриття. Оця композиція об’єднує метро, вокзал, Єрміловцентр. Всі люди, які це пережили, пам’ятають. Я бачив собак, дитячі візочки, кішечок, щурів… —  всі були з тваринами, з дітьми. І просто всі ці кадри — це мої спогади. 

Так, вони впізнаються. І потім ми бачимо на плашці слова «Ти бачиш свій шлях», «Ти бачиш свій шлях», «Ти бачиш свій шлях». Ми дійсно все  бачимо. 

— Герой іде тунелем, як у Харкові деякі люди ходили в метро тунелями на вокзал.

Головне питання, як шукати потрібне? Чи допоможуть тобі знання? Тобто це ваше питання до себе? 

— Питання в тому, що у нас з минулим  зараз такі стосунки, що якщо ми будемо весь час згадувати, у нас не залишиться часу на себе. Просто ми можемо зникнути і ніхто про нас не згадає. Може нам треба до минулого ставитись якось інакше, шукати в минулому те, що нам дає силу зараз. Про це мова. І те, що ми робимо зараз, має бути нашим внеском в цю загальну пам’ять. Ми теж маємо розуміти – те, що не зробили там наші попередники, ми маємо зробити. Поки в нас є така можливість. І цей мальопис – це книга про нас. І цей голос, який супроводжує героя, він йому це пояснює. “Ця книга про тебе” – каже голос.  Герой гортає сторінки, згадує всіх, кого зустрів. І розуміє, що просто має взяти цей досвід і нести його з собою, і знайти йому місце в цій загальній пам’яті. 

Але і себе зберігати. І всіх своїх. У мене питання про розворот такий чорний, зі словами «ти вдома». 

— Там ще герой проходить шлях з Чорною дірою. Це останній архетип. І Чорна діра – це Неминучість, така найбільша сила, яка в цій історії діє. Неминучість, це те, перед чим ми всі. Навіть смерть перед нею – ніщо. Герой потрапляє в інсталяцію, на полички з черепами, пташками, човнами, і зустрічає на одному з човнів Чорну діру. Це наче рятувальний човен. І, одночасно, тут є посилання на образ Харона-перевізника в нижньому світі. І Чорна діра веде нашого героя, і показує йому цей світ, цю землю. Там є великий розворот, складний по композиції,  —  земля, вкрита дірками.  І це дірки як від бомб, так і від ластівок. Від буряків на городі – дірки. Від снарядів – дірки. Пробиті машини з дірками. Тобто це різні чорні діри. І мирні, і воєнні. А це місце, куди вони в результаті потрапляють, стрілка річок, дуже знайома харківцям. Там наче можна відпочити, там такий стан, в якому герой має усвідомити, що він просто тут є. Чорна діра залишає його в цьому стані. 

Ми дуже довго думали над цими останніми словами, що це має бути. І оце «Ти вдома» – для мене дуже важливі слова. Тому що поки я малював мальопис, в мене багато чого в житті змінилось. Фраза «ти вдома» стала висновком історії. Це про безпеку та підтримку. Відчуття безпеки і того, що ти серед своїх, серед людей, які тебе люблять, яких любиш ти. Це парадоксально сильне відчуття серед смерті і горя.

Це так і було. До речі, я думала читала (дивилася) книжку й подумала, що це схоже на якийсь сеанс з хорошим терапевтом. Другом, якому ти довіряєш. Але ж ви ж не психотерапевт, ви митець, ваші колеги митці. 

— Кожен сам собі зараз психотерапевт в якомусь сенсі. Я більше схиляюся до магічної функції мистецтва. Не терапевтичної, а магічної. Воно так теж працює. Коли ми говоримо словами про любов, про підтримку, про силу – це важливо. Але коли є інша мова, яка може це передати іншим шляхом, може більш іраціональним, через образи, через символи, через архетипи, це може працювати краще. Тому що зараз у нас немає ресурсу тягнути довго цю історію, зустрічатися весь час, спілкуватися, дискутувати. Логіка не допомагає, планування відсутнє. Потрібні інші інструменти для роботи з такою реальністю. Мистецтво і магія.

 Але що найголовніше? Найголовніше, що ми маємо це усвідомити, що не знаємо, чим це закінчиться. І залишається тільки триматися. Одне за одного. Остання сторінка – це руки. 

Руки. І потім книжку ми закриваємо і бачимо дві річки. 

— Але ще є форзац з квітами і нахзац з містом, де між квітами та будинками є стосунки та зв’язки. І в одному вікні ми можемо побачити людину, яка вже є вдома. А на зворотному боку обкладинки намальована стрілка річок, силуэт якої схожий на пташку. Тобто є надія, оскільки пташка в цій історії – це надія.

А вам допомагало щось працювати з цією книгою? Що вас тримало? 

— Мене тримала сама робота. Поки я працював, я думав, що зі мною нічого поганого не станеться, тому що в мене є такий великий план закінчити цю історію. 

А вона буде продовжена? 

— Не знаю. Думаю, що ця історія – ні. В мене є інша історія, вона виникла під час роботи над книгою, тому може колись я намалюю ще. Просто я скажу чесно, я малюю не так часто. Це найбільша моя графічна робота у житті. Я так багато ніколи в житті не малював. 

Можете розповісти хоча б трішечки про ваш наступний проєкт? 

— В мене декілька ідей. Останнім часом працюю в якихось колабораціях. Проєкт “Іменем міста” – це теж була колаборація. Тому що це такий спосіб виживання, бути серед своїх і робити нові проєкти. І тому зараз в мене є такі проєкти, де я буду брати участь. Я не можу розповідати, тому що вони ще не почались, щоб не збитись з курсу. 

Але є ще одна історія, над якою я зараз думаю. Особиста. Тому що поки я малював мальопис, я зустрів найбільше кохання свого життя. І той розворот мальопису, де людина отримує долоні і дивиться на них, я малював під час відео-розмов з моєю коханою, тому що вона була в іншій країні. І я думаю, якщо малювати наступний мальопис, то це буде легенда про кохання.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото Костянтина Зоркіна, Книжкового Арсеналу