Велети українського авангарду, герої виставки «Футуромарення» – від себе і про себе. Версія Дмитра Горбачова. 

Олександр Богомазов – один з найбільших художників і теоретиків  футуризму Європи.

Знавець світового авангардного мистецтва, французький мистецтвознавець Андрій Наков пише: «Велич мистецтва Богомазова – це велич найвищої майстерності. Унікальна в певному розумінні творчість Богомазова гідна того, аби посісти одне з перших місць в історії футуризму. Важко знайти художника-футуриста, окрім італійців Балла і Боччоні і німця Франца Марка, який би спромігся зрівнятися з Богомазовим колористичними і малярськими достоїнствами, як також і оригінальністю пластичної форми».

У своїх шуканнях від відчув ритм життя, потік дужої енергії у променях якої по-новому забриніла рідна земля, найтепліше місце у космосі. А раніше воно здавалося невиліковно одноманітним. Дія світових сил, знаменна присутність Життя з’являється йому на кожному кроці – на вулицях і горах Києва, в його парках і церквах, в юрбі центральних магістралей і в самітніх перехожих на провін­ційних околицях. Згодом він напише: «Київ у своєму пластичному об’ємі виповнений прекрасного розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються в небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають. Загальний темп життя ще більше підкреслює сей динамізм, надає йому, сказати б, закон­ної підстави і широко розливається навкруги, поки не заспокоїть­ся на тихих берегах лівого Дніпра».

Художник захоплювався революційними ідеями, але не беззастережно. Симпатизуючи соціалістам, він зау­важує, одначе, їхню зневагу до естетики. Богомазов пише, що вони «заради ідей відкидають красу храмів і взагалі усього релігійного. Хіба це не вузько, хіба це розуміння краси, коли їй приписують політичні властивості? Розумом без почуття ніколи не збагнути красу, бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких логічним аршином не виміряти. Красиві є зірки, красива і троянда, та чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна. Інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання».

За багато років до появи у мистецтвознавсті терміна авангард, Богомазов у трактаті «Живопис і елементи» обгрунтував засади авангардного мистецтва. З приводу свого малюнку «Візок» Богомазов розмірковує: «Людина штовхає візок вулицею додолу. Довгі прямі лінії дерев’яних ручок, кут, утворений ящиком, рухлива постать людини і коліс творять такий натиск руху, що викликає в сусідніх будинках опір та ілюзію руху, протилежного візку. Ясно спостерігається, як лінії чотирьохповерхового будинку наче пручаються, змінюють свій напрямок, щоби встояти і не бути зметеними концентрованим рухом візка і людини, вікна загострюють свої кути і звертають їх проти руху візка, наче боронячись».

Рік 1918, часи гетьмана Скоропадського. У Києві відбуваєть­ся перший всеукраїнський з’їзд художників. З доповіддю «Основні завдання розвитку мистецтва живопису в Україні» виступає Бого­мазов. Він говорить про те, що українські художники нарешті мають свій дім у своїй державі. Говорить про те, що навчання в ново­утвореній Академії мистецтв мусить бути неакадемічним. Його думки актуальній нині, а в багатьох навчальних художніх закла­дах зараз працюють за програмами, близькими до тих, що року 1918 пропонував Богомазов. В цій доповіді він виклав свої погляди на зображення Півночі й Півдня, погляди, що народилися в нього підчас перебування у Фінляндії:

«Там, на півночі, пластичні форми живуть наче у півсні, там чути приглушену боротьбу, застигле страждання, покору, тоді як під ясним промінням нашого сонця боротьба сягає пристрасних поривів, трагізму, всерадісного сміху і тихої поетичної журби. Тут форма стає живою і повною, тоді як на півночі вона нагадує плаский орнамент. Тут барва виповнена музичного акорду, там – ти­хий боязкий шепіт. На півночі динаміка ліній більш горизонтальна, тоді як на Україні вона всебічна і перебивається вертикальними лініями (тополі, гори і т.д.) Все це сильніше впливає на глядача, вражає, не дає можливості так легко скупчитися, розважає увагу своїм багатогранним пориванням, але й водночас творить неймовірну красу. Недарма ж українець любить оддавати себе в полон сонячних пестощів і тихого споглядання краси. Я сказав би, що на Україні така сила-силена краси, що митець мусить протидіяти розважальному впливу динамічної потужності середовища».

Воля до життя, вольовий творчий інстинкт, відчуття включеності близьких явищ у космічну енергетику – ось що усвідомив Богомазов у 1913-14 роках, для нього вирішальних, вибухових. У своєму трактаті «Живопис і елементи» він напише: «Багато хто «засліпли» від невичерпного потоку дійсності, серед них чимало художників, й усі ті «сліпці» твердять, що нас оточує смерть, а не справжнє, що б’є ключем, життя. Ні! ні! Нам, художникам, довколишній світ постійно нагадує про себе, говорить, звертається, збуджує наші чуття. Здається, давно вже можна було ґрунтовно вивчити усі відчуття».