Чергова розмова з циклу про війну та мир в Україні — з живописцем, графіком, сценографом Борисом Фірцаком. Про те, як думки про омріяне майбутнє рятують від реальності, кому і за що ми будемо вдячні після перемоги та як ця велика війна впливає на митців та їхні роботи. 

Борисе, у вас було передчуття війни?

— Які передчуття? У нас вже вісім років війна! Ми всі жили війною. Просто, мало хто думав чомусь, що вона матиме таке продовження, до якого потрібно було готуватися. Єдине, чого я не очікував — коли саме це буде і що в такій формі, як воно є зараз. Особисто для мене, відчуття війни було ще з 1991 року, і здавалося дивним, чому Росія “відпустила” Україну, як довго тривали всі ці ігри в братерство, СНД та інші “формати”. Врешті-решт, апогеєм міждержавних відносин стала повномасштабна війна, яку переживаємо з 24 лютого, цього року.

Що змінилося для нас саме з 24 лютого?

— Дуже багато змінилося, бо всі зрозуміли, що опинилися однаковою мірою в цьому жахливому стані війни. Ця межа відокремленості, яка була присутня суто на Донбасі, просто стерлася, її не стало. Виявилося – всі у війні. І як свідчить тактика ворога, зараз небезпечно і на заході України, і на сході, і на півдні, і на півночі, тому що ракети долітають і до Львова, і до Рівного та інших міст по всій державі. Змінилося все цілковито. 

Війна зруйнувала якісь ваші плани (плани художника)?

— Передчасно про це щось казати, бо війна ще триває. На разі, поставлені на паузу якісь свої творчі і життєві плани. Навіть ті, хто живе в тилу, вже не можуть жити, як раніше. А в людей, які потрапили сюди з території бойових дій, і поготів. Бо за лічені хвилини потрібно було  збиратися з сім’єю і тікати з небезпечного місця, щоб зберегти власні життя. Здавалося, що шокова ситуація відклала всі творчі плани на бік. Але це виявилося, дякувати Богу, оманливим станом. Вже багато художників взялись до роботи, і я тут не виняток. Звичайно, не з такою активністю, як до війни, але це той мінімум, завдяки якому можна себе відчувати повноцінною особистістю в цей надскладний час.

З’явилися якісь нові теми у вашій творчості? Чи впливає на вас війна?

—Впливає однозначно. Зазвичай, галереї формують графік виставок заздалегідь – за рік, півтора. Усі ці плани, звісно, вже зруйновані (як ,наприклад, харківські галереї). Дай Бог, відновити Харків і діяльність його мистецьких закладів, де я планував участь у арт-проєктах, і не лише у Харкові…

А ще сталися зміни ментальні: зараз складно працювати над тими роботами, які почав раніше, бо війна змінила нас зсередини.

Звісно, я намагаюся завершувати роботи, які розпочав до початку війни. Але мені болить те, що відбувається, і я не можу без вираження цих почуттів і далі працювати над старими роботами. Тому паралельно, в мене є задуми робити щось нове, відповідне й адекватне цим жахливим подіям, які проживаємо тепер.

Тобто, це буде війна?

— Важко змінити себе, як митця, однак рефлексивність робіт та їх тональність, не можуть залишатися колишніми. Можливо, навіть формально, вони(роботи) будуть іншими. Зараз ще невідомо, якою, навіть, буде візуалізація — тільки на початку шляху осмислення.

Як ви захищаєте себе?

—Чесно кажучи, не знаю, як я себе захищаю. Раніше ми вважали(мабуть помилково), що головний захист — це повна зануреність у творчий процес. Але зараз цей рецепт не працює –  не виходить так жити, ніби нічого не сталося (в усякому разі в мене). Я знаю багатьох друзів, які десь через місяць після початку російського вторгнення, нарешті почали потихеньку працювати і згадали все ж, що вони — художники, митці. У мене схожа ситуація. Але були і такі, що з перших днів почали активно реагувати на цей новий досвід, який вони отримали. Їх твори дуже проникливі й, на жаль, страшні, як сама війна. І так було у всі часи. Гірко про це казати, однак жодного відкриття в цьому немає.

Я розумію, але ж рефлексії митця… З нами відбувається нова тілесність, нове відчуття небезпеки, нова тривожність, інша, ніж раніше. Про що ви думаєте стосовно своєї праці?

— Ця тривожнісь, звичайно, іншого характеру, тому що драматизм робіт, які були створені в мирний час, — це певним чином самозаглиблення, нескінченний внутрішній діалог. Приголомшливі звістки з театру бойових дій, надмір жахливої експресії, провокують ризик створення недоречних, психоделічних опусів. Відтак, є небезпека певної ментальної пастки. Важливо зберегти фаховий мистецький аналіз, навіть у цих жахливих і трагічніших  відчуттях. Варто розібратися: наскільки ти володієш собою і своїми емоціями, своїми переживаннями. Оскільки художній твір має бути насамперед художнім, а не просто візуалізацією якогось психологічного тесту. Не без цього, звичайно, бо художник увиразнює потрійну функцію: пацієнта й психоаналітика водночас, ще й хронолога, який фіксує  життєвий, історичний момент, дійсність сьогодення.

Це ж серйозна відповідальність.

—Так. Жодна з цих сторін не може домінувати, оскільки буде впливати на якості, читабельності, образності творів, які ти робиш у цей час.

Нашу Бучу вже порівняли з Гернікою. Чи буде в нас свій Пікассо з другою «Гернікою»?

—Мені важко сказати, оскільки ці криваві події потребують глибшого переосмислення. Ми знаємо тільки частину нашої Герніки: Бучу, Гостомель, Бородянку, Маріуполь. Ми ще не знаємо всього  масштабу трагедії, що відбувся. Мені складно говорити про нових авторів «Герніки», про українських Пікассо чи ще когось. Але я думаю, вони мусять бути — такі події в історії мистецтв не проходять безслідно. Обов’язково буде відображення! Важливо — хто і як це зробить. Йдеться і про величину таланту, і про щирість, і про співпереживання, тому що завжди бувають маніпуляції, спекуляції і банальна кон’юнктурщина на цю чутливу тему.

Ви вже думаєте про світ, який буде після війни? 

— Намагаюсь думати, але … Ситуація змінюється щодня, і не завжди можливо зрозуміти напрямок, в якому вона рухається. Плани які? Хочеться, щоб нарешті був мир, ми спокійно працювали, раділи життю — от весна квітує… Але вдивляючись у всю глибину трагедії, яку принесла війна, мусимо ще остаточно пережити, те що сталося, і це вимагає певного часу та неабияких зусиль. І тут є один зі способів, як це пережити швидше — думати про майбутнє, хороше, омріяне, про те, як власне, з цієї нестерпної ситуації вийти і повернутися до колишнього життя (яке ніколи, вже не буде таким, як раніше). І ми потрапляємо у замкнуте коло, яке згодом, виявляється рятівним.

Що ви зробите найперше, як почуєте слова: «Мир. Перемога»?

—  Спочатку я б хотів почути слово ПЕРЕМОГА, в вже опісля Мир. У нас по – іншому не вийде. Знаючи правдиву історію та менталітет північного сусіда наша перемога повинна стати Рубіконом неповернення і початком нового цивілізаційного ладу. Вісім років війни показали, що ми до кінця не усвідомлювали таких реалій подій. Але внутрішня напруга буде тривалою (це як сидіти на стільці з поламаною ніжкою). Знаю з досвіду наших батьків, дідів, що пережили лихоліття, якими вони були оптимістами, багато працювали, вміли святкувати й радіти життю, але рани Війни до кінця, так і не заживали. 

А чому в росії інакше? Як сталося, що там стало модним промовляти «можем повторить»?

— Я не росіянин. Я не можу й не буду відповідати на це запитання.

Ізольована країна, яка впевнена у своїй винятковості. Зараз там тоталітарне правління, і це не перший раз в історії даної держави (якщо її можна так назвати). Ця замкнутість дає змогу створювати якісь міфи, жити ними, вірити в них. З іншого боку, маємо свої суттєві недопрацювання, після відновлення Незалежності, де толерувалася експансія російської культури(вважайте, русифікації) у всіх сферах життя. Не було якогось чіткого опору й візії того, що ми є іншими, ми маємо жити по-іншому й живемо по-іншому. Це створило відчуття безкарності, і несправедлива війна тому доказ. Зараз для окупантів велика дивина, що вони отримують по повній від наших ЗСУ і від наших цивільних, беззбройних людей в містах і селах, які вони ніяк не можуть підкорити, не можуть добитися, щоб влада і жителі міст перейшли на їхній бік. Тобто в Україні вже сформована національна самоусвідомленість, інакше цього впертого спротиву не було б. Два різні світи.

Як думаєте, чому ми будемо дякувати за ці дні, згадуючи їх? 

—Я вже дякую Збройним Силам України і взагалі нашому народу. Для мене, однозначно, це було великим сюрпризом, оскільки, після двох Майданів, які принесли перемогу і розчарування, втретє, коли така серйозна й жахлива військова машина, як російська, посуне на нашу землю, спротив буде не такий активний. А тут ми бачимо викличний героїзм всього народу, небаченої єдності та віри в Перемогу й шалену підтримку цілого світу. Кому я буду дякувати? Всім буду дякувати. Збройним Силам України насамперед. Тут скоріше треба питати, кому не варто дякувати після війни, але це ми вже побачимо, коли вона завершиться. Зараз з’явилося багато людей, наших колег, родичів, друзів, які себе по-різному проявили в непростій ситуації. Маємо цілковитий крах довіри до, так званої, ліберальної інтелігенції росії, на підтримку якої сподівалася певна частина суспільства. Але це виявилося ілюзією. Про що можемо говорити, коли серед моїх друзів та знайомих в росії, одна-єдина особа написала мені в месенджер про свою позицію щодо цієї війни — і це віртуальна знайома. А від тих друзів, з якими я вчився, до яких я їздив у гості, з якими ми робили спільні виставки, тощо, (ще з часів СРСР), — жодного слова, нічого, наче їх не існує. Відтак, і нас для них не існує. І їм точно немає за що дякувати. Хай собі ідуть слідом… за російським кораблем.

Текст и фото: Віка Федоріна