«Традиційний чумак – той, хто долає великі, знелюднені, ризиковані відстані»

«Чумацькі пісні»

У розпалі літа стартував проєкт «Чумацькі пісні». У пошуках матеріалу для документального веб-серіалу про феномен українського чумацтва учасники проєкту подорожують чумацькими шляхами, вивчають історію, побут, культуру чумаків. 

Знімальну групу цікавить усе: воли, вози, видобування солі – це тільки частина величезного масиву інформації. Звичайно, ми почуємо також чумацькі пісні, зразки багатоголосся дивовижної краси із сумними, зворушливими сюжетами. Виконають їх етногурти та солісти із Києва, Кропивницького, Львова, Рівного, Харкова. Детально про проєкт, його історію розповідає автор ідеї, музикознавець і геральдист, організатор етномузичних фестивалів, виконавець фольклору в автентичній манері Олександр Полячок. 

Пане Олександре, розкажіть історію ідеї цього проєкту – чому чумацькі пісні? 

Проєкт є розвитком наших попередніх проектів. Кажучи «наших», я маю на увазі, насамперед, Кропивницький Музей музичної культури імені Кароля Шимановського. Директором цієї установи я був у 1991-93 роках, а потім – від 2012 року і по теперішній час. У 90-ті я запропонував роботу у секторі музичного фольклору Музею випускнику Санкт-Петербурзької консерваторії, фольклористу Олександрові Терещенку. Протягом 15-20 років він разом з іншою нашою фольклористкою, Ніною Кірімовою, а також зі своєю дружиною Наталею записали на Кіровоградщині та в суміжних областях близько 10 тисяч автентичних традиційних пісень. Серед них – близько 150 зразків чумацьких пісень. У 2000-і Олександр опрацьовував ці пісні, зробив науковий аналіз. 2018 року роботу було завершено. Відтак 2019 року за підтримки Українського культурного фонду з’явилася збірка «Чумацькі пісні передстепового Правобережжя». Відбулося одинадцять презентацій видання, в основному, у тих регіонах, звідки ці пісні, а також у Києві. У презентаціях брав участь фольклорний гурт «Млиночок» із Кропивницького, співкерівником та учасником якого я є, а також інші етногурти, які долучалися до нас у Черкасах, Дніпрі, Києві («Древо», «Гуляйгород», «Володар» та інші). Вже тоді виникла думка, що цю справу можна і потрібно розвивати далі. Це одна лінія, що вела до виникнення ідеї проєкту.  

«Традиційний чумак – той, хто долає великі, знелюднені, ризиковані відстані»

Друга лінія – це етно-фестиваль на возах «Перекотиполе» у Кіровоградській області, який я ініціював у 2010 і 2011 роках. Ми представили пісні передстепового краю, де було записано чимало гарних автентичних сільських гуртів. Майданчиками фестивалю був історичний парк у селищі міського типу Онуфрієвка неподалік Дніпра і дендропарк у Кропивницькому. Використовували такий атрибут, як вози, які везли коні (запряжних волів зараз в Україні немає). 

Що це має бути «на виході»?

Плануємо зробити відео-серіал про феномен українського чумацтва, створити Youtube-канал і сайт під назвою «Чумацькі пісні», який у подальшому буде поповнюватися і оновлюватися. Цей проєкт було подано до того ж таки УКФ на 2021 рік, та й сама категорія «відео-продукт для медіа-платформ» з’явилася у програмах фонду теж, здається, уперше в цьому році. Це має бути фільм із дванадцяти серій, кожна з яких (тривалістю до десяти хвилин) буде присвячена певному регіону, відповідно, співатиме щоразу інший колектив, або соліст. Але якщо широкій публіці представити відразу одні лише чумацькі пісні, то навряд чи це подолає ту дистанцію, яка утворилася між сьогоденням та історичним чумацтвом. Тому у кожній серії задіяні також експерти, які характеризують чумацьку справу з різних сторін. Ми вже побували у заповіднику «Асканія-Нова», де є представники тієї самої породи биків, які були тяговою силою чумацтва. Їздили на соляні озера Херсонщини, на шахту виробничого об’єднання «Артемсіль», що у Соледарі Донецької області, де взяли кілька інтерв’ю у видобувачів солі. Беремо коментарі в істориків, краєзнавців, музейників, геологів, астрономів, бо тільки в Україні галактика, відома у світі найбільше під назвою «Молочний шлях», називається «Чумацький шлях». Усі ці коментарі подаються у максимально доступній формі. У нас є ведучий, актор Назар Полюк, який грає роль героя, котрий майже нічого не знає про чумацтво, але є дуже допитливим, саме він задає питання експертам. Ми хочемо зробити серіал дуже компактним і динамічним, вмістити там найцікавіші розповіді наших експертів і, звичайно, самі пісні. 

«Чумацькі пісні»
Гурт Гуляйгород

Ви сказали про певну породу биків, що є у заповіднику. Це якась рідкісна порода? Яка взагалі сьогодні доля волів? 

Віл – це кастрований бик. У деяких країнах світу волів продовжують використовувати як упряжних тварин. Але загалом волів витіснив розвиток залізничного та автомобільного, передусім вантажного транспорту. В Україні воли використовувалися у господарстві ще у 1950-ті, де-не-де навіть у 60-ті. Власне, бики сірої української породи формувалися протягом не одного тисячоліття, хоча «українською» цю породу назвали лише на початку ХХ століття. Це дуже витривала порода биків. 

«Чумацькі пісні»
Гурт Древо

Коли історично виникло чумацтво? 

Уперше слово «чумак» зафіксовано у 1637 році. Добувачі солі й торгівці-перевізники, звичайно, були набагато раніше, але великого поширення явище набуло у ХVІІ і подальших століттях. Масове збільшення числа чумаків сталося на базі козацтва, особливо після ліквідації Запорозької Січі наприкінці ХVІІІ століття. Поява ж чумацтва пов’язана значною мірою із козацько-польськими війнами: традиційний шлях поставок солі з Галичини був на певний час практично унеможливлений. Тому виникла потреба возити сіль великими партіями із Криму, тим більше, що кримський хан був союзником Богдана Хмельницького. Щоб подолати шлях із Примор’я – не тільки з Криму – а із Причорномор’я та Приазов’я до густо заселених регіонів лісостепової України і Полісся, треба було подолати декілька сотень кілометрів майже повністю голого степу. Це вимагало і витривалості, і хоробрості, і озброєності, і фізичної сили. У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть чумаки розмежувалися на три основні типи: чумаки-капіталісти, які були власниками волів та возів, чумаки-візники, які були найманцями в багатих чумаків,  та чумаки-одноосібники – дрібні підприємці, які зі своїми ж волами й возами ходили на більші чи менші відстані. Найбільший розквіт чумацтва припадає на 1840-60-ті роки ХІХ століття. У кінці 60-х вже з’являються залізничні лінії, які поступово витісняють чумацтво. Втім, навіть із появою залізниць чумаки все одно були потрібними – вони возили найрізноманітніші товари із залізничних станцій по тих містечках і селах, де не проходила залізниця. Звичайно, це вже не були такі великі партії товарів, як раніше. Відповідно, й вози ставали дедалі легшої конструкції, а волів із часом замінили на коней. У масовому вигляді чумацтво почало занепадати наприкінці ХІХ століття. Останні чумаки, які мали дрібніші маршрути, фіксувалися ще у 20-30-ті роки минулого століття. 

«Чумацькі пісні»
Гурт Млиночок

Дальнобійники – чумаки нашого часу?

Можна проводити паралелі не тільки із дальнобійниками. Чумаки самі й торгували, і виконували, наприклад, роль пошти чи сучасних медіа, передавали новини у різні віддалені місця. Вони забезпечували поставки харчів та іншого до армій під час військових компаній, зрештою складали й пропагували пісні.

Чому ставали чумаками?

Багато хто не хотів працювати на землі, та й землі не всюди були плодючими. Наприклад, на узбережжі Дніпра багато піщаників, там чоловіки цілих сіл ставали чумаками. Іншу нам розказали в селі Чумаки Томаківського району Дніпропетровської області: полтавські чумаки їхали з Криму, але тут якась хвороба, воли поздихали, чумаки не мали можливості вернутися до дому, продали те, що зберіглося і заснували село. Лише на Дніпропетровщині є близько п’яти сіл (якщо не більше) із назвою Чумаки. Також є села Чумацьке, Чумацький шлях і так далі. Чумацтво – дуже вигідний бізнес, давав інколи аж до 600 відсотків прибутку, капітали найбагатших чумаків сягали мільйонів рублів. Йшли у чумаки, бо крім матеріальної вигоди, це давало незалежний статус. З іншого боку – чумакувати було доволі ризиковано: поширювалися епідемії, могли здохнути воли в дорозі, самі чумаки часто гинули внаслідок епідемій або особистих  захворювань. Тому у багатьох чумацьких піснях – може навіть у більшості – співається про смерть чумака.

Чи мали чумаки сім’ї?

Так, звичайно. Як і козаки, чумаки мали сім’ї. Це один з міфів, що козак мав бути холостим. Звісно, були й такі, але це меншість. 

Скільки приблизно тривала одна чумацька подорож?

Одна ходка, наприклад, з Полтавщини до Криму тривала приблизно два місяці. За сезон можна було зробити дві ходки. Класичний період для торгівлі сіллю – це серпень. Але відправлялися у першу ходку зазвичай у травні чи червні, якщо затягувалася весна і було волого, а приблизно за два місяці, у липні-серпні, поверталися й робили другу ходку, старалися до жовтня повернутися, бо наставав період дощів і дороги ставали непроїзними. 

«Чумацькі пісні»
Олексій Заєць

Їздили до Криму чи не лише?

Класичні чумацькі маршрути – це маршрути з Придніпров’я, Полісся, Волині, Поділля, Слобожанщини до Криму, або до будь-якої точки Приазов’я чи Причорномор’я. Бо не лише в Криму, але й у лиманах (зокрема Куяльницькому) було багато солі. А з Галичини возили сіль до Києва ще за князівських часів і десь до ХVІІ століття. Основним центром складування солі була Коломия, тому людей, які займалися перевозками, називали коломийцями. Із Галичини до Києва шлях пролягав по залюднених територіях. Це було і комфортніше, і безпечніше. Із часом цей напрямок із Галичини на Київ став відмирати, бо відбувся поділ на Російську й Австрійську імперії. Тож класичне чумацтво сформувалося на теренах Російської імперії і, власне, пов’язувало Примор’я – через степ – із лісостеповою і лісовою зонами.

От зараз ми перебуваємо над Сивашем, на Арабатській стрілці. Тут теж у старі часи і ще до середини 2000-х добували сіль. Усе морське прибережжя має величезні масиви солі. У спекотні місяці, у липні-серпні, вода випаровується, а сіль осідає, її збирають. Збирають її і сьогодні, тільки вже не промисловим способом, ця сіль використовується, в основному, з лікувальною метою. Цим займаються місцеві мешканці, збирають невеликі порції солі, для себе, або продають туристам. Соляні поклади є також у районі Бахмута, де є соляні озера. Сподіваємося потрапити на Кінбурнську косу, у село Геройське (колишня назва Прогної), маю надію, там ще працює підприємство. Розраховуємо зробити сюжет із Дрогобицької солеварні. До речі, на гербі Дрогобича аж дев’ять топок солі, що свідчить про значення солі в утворенні цього міста. Про Солотвино теж усі знають, але тут, як і в Соледарі та Бахмуті, почали копати шахти лише наприкінці ХІХ століття, коли чумацька промисловість почала занепадати. Більшість солі, яку ми сьогодні споживаємо й експортуємо, це, звичайно, сіль із шахт Соледара. 

Навіщо колись возили так багато солі? 

Бо холодильників і консервантів не було, усе солили, щоби не псувалося. 

Чи відомо щось про нащадків чумацьких родин? Вони якось трансформували родинну професію?

Так, багато знаних підприємців минулого століття, Терещенки, Симеренки, Харитоненки походили якраз з чумацьких родин. Маючи сімейні традиції ведення бізнесу, певний  стартовий капітал (ще чумацький), вони переключилися із солі на цукровидобувну промисловість. Загалом соляна промисловість дала поштовх для розвитку інших видів промисловості, не лише цукрової, але й вугільної, нафтової тощо. 

Чи був аналог українського чумацтва в Європі?

У Європі, звичайно, теж із давніх-давен були торгівці. У тій же сусідній Польщі, наприклад, є свої соляні поклади, і сіль там також возили. Але на Заході не доводилося долати сотні кілометрів дикого необжитого степу, як у нас. У цьому основна відмінність чумацтва в Україні. 

«Чумацькі пісні»
Біля чумацького возу в Музеї ім. Д.Яворницького у Дніпрі

Яким чином чумацтво породило таку багату й прекрасну пісенну культуру? 

Чумацькі пісні породила не лише сфера чумацтва. Вони є лише однією з гілочок на дереві традиції українського співу, як і козацькі, солдатські, рекрутські пісні. Маючи давнє дерево народної пісенної традиції, українська культура попросту віддзеркалила ще одну форму життя, таку як чумацтво. Стилістика української ліричної пісні, або довгої пісні, як називають фольклористи, сформувалася ще до виникнення чумацтва, відображаючи теми любовних стосунків, сімейного життя, побут тощо. Чумацтво, сказати б, запропонувало культурі нову тему. Відтак почали складатися пісні не тільки про землеробів чи козаків, але й про чумаків, які, звичайно, також були авторами та виконавцями цих пісень.

Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.  

Текст: Олеся Найдюк

Фото: Ореста Брігідера, Марії Полячок, Олексія Ващука, Івана Віссаріонова, Світлани Концедалової, Костянтина Коновалова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *