Роман дорослішання, любовна історія, дослідження природи…

Делія Овенс

Перший (і відразу неймовірно успішний) роман відомого орнітолога Делії Овенс тепер українською.

Дебютна книга розійшлася тиражем в чотири мільйони примірників, Різ Уізерспун зібралася знімати по ній фільм (скоро ми його побачимо), а словник Merriam-Webster навіть включив раків («crawdads») в найкращі 10 слів 2019 року. Чим дебют 70-річної письменниці так схвилював американське суспільство і чому цей роман важливий для нас?

Одна з причин успіху книги — в тому, скільки різних, теоретично непоєднуваних жанрів Делія Овенс зуміла поєднати у своїй історії. Це й роман дорослішання, і любовна історія, і дослідження природи, і детектив, розгадка якого читачеві невідома до самої останньої сторінки, і ще — трошки історична драма — справа відбувається в Північній Кароліні в 1950-1960-х роках, і нам ненав’язливо показують, що жінкам не можна в закусочну, а чорношкірим в автобус.

Делія Овенс. Там, де співають раки / пер. з англ. О. Жильникової. — Х. : Віват, 2021. — 432 с

Уривок

ДЖОДI 

Протягом кількох наступних тижнів старший брат та обидві сестри Каї теж подалися геть, немов наслідуючи материн приклад. Вони терпіли батькові спалахи люті, що починалися з крику, переростали в болючі ляпаси, а потім — у розмашисті стусани, аж доки одне за одним не зникли з дому. Так чи інак, усі вони були вже майже дорослі. З часом Кая забула і їх вік, і повні їхні імена, та пам’ятала, що вдома сестер називали Міссі та Менді, а брата — Мерф. Ідучи, старші дівчата поклали на ліжко Каї кілька пар шкарпеток. Ото й усе, що лишилося від них на згадку. 

Того ранку, коли з братів та сестер у домі, окрім Каї, зостався тільки Джоді, вона прокинулася від брязкоту посуду та шкварчання сала. Дівчинка прожогом метнулася на кухню, впевнена, що це мама нарешті повернулася додому і смажить бекон чи маїсові коржики на сніданок. Проте біля грубки вона побачила Джоді, котрий помішував кукурудзяну кашу. Кая ніяково усміхнулася, щоб приховати розчарування, а брат легенько погладив її по голові й жестами показав не шуміти: якщо вони не розбудять тата, то зможуть поїсти наодинці. Джоді не вмів пекти коржики, та й бекону вдома не було, тож він приготував кашу й посмажив яєчню. Діти сіли до столу разом, обмінюючись мовчазними поглядами та усмішками. 

Після сніданку вони хутко помили посуд і гайнули надвір, щоби податися на марші. Джоді біг попереду, а Кая — слідом за ним. Аж раптом на порозі хатини з’явився батько і з брудною лайкою пошкандибав до них. Він був не в змозі триматися рівно і так розхитувався, що, здавалося, отот впаде. Обличчя його перекосив вищир, і через це було видно жовті, наче у старого пса, зуби. 

— Біжімо! Ми можемо сховатися на болоті! — гукнула Кая, дивлячись на брата. 

— Усе гаразд. Усе буде добре, — промовив він. 

Надвечір Джоді знайшов сестру на пляжі. Вона сиділа на піску, споглядаючи розбурхані хвилі. Він підійшов трохи ближче й зупинився позаду. І хоча дівчинка навіть не глянула на нього, від самого тону братового голосу було зрозуміло, що він таки не уникнув батькових стусанів. 

— Я повинен піти з дому, Кає. Немає в мене більше сил залишатися тут. 

Вона хотіла обернутись, але поборола в собі це бажання. Ладна була благати, щоб він не залишав її саму разом із татом, проте слова немов застрягли десь у горлі. 

— Ти зрозумієш, коли підростеш, — сказав він. 

Та Каї хотілось крикнути, що хоч вона ще й мала, проте не дурна. Дівчинка знала, що всі вони пішли з дому через батька. Єдине, чого вона не могла зрозуміти, — це те, чому ніхто не взяв її із собою. Адже вона теж радо втекла б звідси, проте не мала куди йти, і навіть грошей на автобус у неї не було. 

— Кає, будь обережна, чуєш? Якщо прийде хтось чужий, не лишайся в домі. Там тебе можуть схопити. Біжи на болото й чаїсь десь у кущах. Завжди маскуй свої сліди. А якщо треба буде, ховайся і від тата. 

Так і не дочекавшись її відповіді, Джоді сказав: «Бувай», — і пішов уздовж берега, у напрямку лісу. Останньої миті Кая таки обернулась, проте побачила тільки, як він зник удалині. 

— «Це поросятко лишилось удома», — мовила дівчинка до хвиль. 

Урешті вона підхопилася з місця й побігла в хатину. Погукала брата, але його тут уже не було. Не було навіть його речей, а порожнє ліжко зяяло пусткою. 

Опустившись на долівку, Кая дивилася, як на стіні догорали останні промені цього дня. Світло поволі згаснуло разом із сонцем, та перш ніж зникнути, скупо осяяло кімнату, і на якусь коротку мить грудкуваті матраци й купи старого одягу набули форми й кольору виразніших, ніж дерева за вікном. 

Тамований голод — така буденна річ — вивів дівчинку із заціпеніння. Вона пішла на кухню й задумливо спинилася біля дверей. Усе її життя цю кімнату сповнювало тепло свіжого хліба, пара від квасолі, що кипіла в казанку, чи пахощі тушкованої риби. Тепер тут було порожньо, тихо й темно. 

— Хто готуватиме? — спитала вона вголос. 

А втім, так само могла б спитати: «Хто танцюватиме тепер тут?» 

Кая запалила свічку і, розворушивши гарячий попіл у грубці, підкинула туди трісок. Потім заходилася дмухати, аж поки з іскор на спалахнуло полум’я, і врешті поклала дрова. Позаяк до хатини не було проведено електромережі, холодильник на кухні правив за буфет. Щоб не дати цвілі поглинути припаси, його дверцята завжди тримали прочиненими, підпираючи їх старою мухобійкою. Та попри всі зусилля зеленкувато-чорні прожилки плісняви тяглись із кожної шпарини. 

Діставши те, що лишилося від сніданку, Кая промовила до себе: «Я додам трохи смальцю й розігрію кашу». Так вона і вчинила, а потім з’їла свою нехитру вечерю просто з казанка, виглядаючи у вікно, чи не йде батько. Але він не прийшов. 

Нарешті, коли бліде сяйво молодого місяця освітило хатину, дівчинка пішла до свого ліжка — старого матраца на підлозі веранди, вкритого простирадлом з маленькими блакитними трояндами, котре мама купила на гаражному розпродажі. Цієї ночі вона вперше в житті лишилася сама. 

Спочатку що кілька хвилин Кая сідала на ліжку і вдивлялась у темряву через москітну сітку на дверях. Прислухалася, чи не чути в лісі кроків. І попри те що добре знала силует кожного дерева коло будинку, в мінливому місячному сяйві їй раптом здалося, що дерева рухаються. На якусь мить дівчинка завмерла, не в змозі навіть ковтнути, та враз, наче за командою, нічне повітря сповнили звуки деревних жаб і цвіркунів. Їх пісні заспокоювали краще од колискової. Темрява була просякнута солодкуватими пахощами рослин і землистим віддихом саламандр та жаб, які пережили ще один спекотний день. Туман тісними обіймами оповив болото, і Кая заснула. 

Батько не вертався додому три дні, а Кая варила листя брукви з маминого городу собі на сніданок, обід та вечерю. Якось вона пішла до курника, сподіваючись знайти яйця, проте побачила, що там порожньо. Ні курей, ні яєць. 

— Куряче лайно! Ви лише купа курячого лайна! — вигукнула дівчинка спересердя. 

Вона мала б дати раду птахам відразу, як мама пішла, проте все падало у неї з рук. А тепер ось дурні курки втекли, і чути було лише, як вони квокчуть десь на віддалі, поміж дерев. Кая вирішила розкидати трохи крупи, щоб спробувати заманити їх ближче до будинку. 

Надвечір четвертого дня на порозі став батько із пляшкою в руках, прочвалав до своєї кімнати і впав вдягнений на ліжко. Зайшовши до кухні наступного ранку, він загорланив: 

— А де це всі поділися?
— Не знаю, — відповіла Кая, відводячи очі.
—Ти нічого не знаєш, шолудива собако. З тебе користі — ніякої!
Кая нишком вислизнула з дому через ґанкові двері й побігла на пляж. Та прогулюючись уздовж моря в пошуках мідій, вона раптом відчула їдкий запах горілого. Глянувши вгору, дівчинка побачила густий білий дим, що здіймався до неба звідти, де стояла їхня хатина. Вона щодуху помчала назад, продерлася крізь зарості дерев та кущів і, вибігши врешті на подвір’я, побачила, що там яскраво палає багаття. Батько кидав у нього мамині картини, сукні й книжки. 

— Ні! — скрикнула Кая. 

Але тато навіть не глянув на неї і жбурнув у полум’я старе радіо на батарейках. Вона поспіхом спробувала витягти з вогню малюнки, проте мусила відступити, бо жар боляче обпік їй обличчя і руки. 

Тоді дівчинка кинулася до хатини і стала у дверях, щоб не дати батькові зайти всередину й схопити інші речі. На мить їхні погляди схрестилися. Він звів руку, щоб ударити дочку, проте вона навіть не рушила з місця. Раптом він розвернувся і, накульгуючи, попрямував до свого човна. 

Опустившись на цегляні східці, Кая дивилась, як мамині акварельні малюнки повільно догорають у багатті. Вона сиділа, аж доки сонце на зайшло за обрій. Від старого радіоприймача лишилися самі кнопки, що жевріли в сутінках, немов жаринки. Коли вони згасли, спогади Каї про те, як вони із мамою танцювали джитербаг, перетворилися на попіл. 

Протягом кількох наступних днів Кая з власних помилок вчилася жити з батьком. Вона зрозуміла, що не можна опинятися на його шляху, не можна потрапляти йому на очі і взагалі краще триматись у тіні. Встаючи удосвіта й тікаючи з дому, перш ніж він прокинеться, дівчинка більшу частину дня тинялася серед дерев або сиділа біля води. Лише надвечір вона крадькома поверталася додому, щоб переночувати у своєму ліжку на веранді, звідки до маршів зовсім близько. 

Коли батько воював з Німеччиною у Другій світовій війні, йому роздробило шрапнеллю ліве стегно. Цим бойовим пораненням він пишався. А його пенсія з інвалідності стала єдиним джерелом доходу їхньої родини. За тиждень після того, як з дому пішов Джоді, холодильник геть спорожнів, а на городі майже не залишилося брукви. У понеділок зранку, коли Кая зайшла до кухні, батько кивнув на пожмаканий долар і кілька дрібних монет, що лежали на столі. 

— Ось. Купи собі їжу на цей тиждень. Задарма ситим не будеш, — мовив він. — Усе має свою ціну. За ці гроші вестимеш господарство, топитимеш піч і пратимеш. 

Уперше у своєму житті Кая сама пішла на закупи в невелике поселення Барклі-Коув — це поросятко пішло на торжок. Понад шість кілометрів їй довелося чалапати стежиною, долаючи піщані насипи й латки заболоченого ґрунту. Аж ось удалині заблищала затока, а на її березі — містечко. 

Багнисті заводі обступали Барклі-Коув майже зусібіч, і легкий туман, що клубочився над ними, змішувався із солонуватим повітрям з океану, хвилі якого накочувалися на протилежний бік Мейн-стріт під час припливу. Марші та море відрізали селище від зовнішнього світу, і єдиним зв’язком із ним лишалося занедбане односмугове шосе, рясно вкрите вибоїнами та потрісканими цементними латками. 

У місті було лише дві вулиці: головна — Мейн-стріт — тягнулась уздовж океану. На ній були розташовані різні крамниці. З одного краю стояв продуктовий супермаркет «Піґлі-Віґлі», з другого — автосалон «Вестерн Авто», між ними — кафе-закусочна і там само — крамничка дрібного товару «Файв енд Дайм», універмаг одягу «Пенні», пекарня «Паркерс» та взуттєвий магазин «Бастер Браун». Поряд із «Піґлі-Віґлі» розмістився паб «Голодний пес», що славився своїми фірмовими хотдогами, гострим чилі та смаженими креветками, які подавали в паперових пакетахчовниках. Жінки та діти ніколи не заходили всередину, бо це вважали непристойним, проте для них у стіні будівлі прорізали віконце, через яке можна було замовити їжу, щоб забрати її із собою. Темношкірим відвідувачам були не раді як усередині, так і біля вікна. 

Ще одна вулиця, Броад-стріт, брала свій початок від старого шосе і, не добігаючи узбережжя, вливалась у Мейн-стріт. 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *