Джошуа Белл, оркестр солістів, дириґентка

Джошуа Белл

23 травня у Національній філармонії відбувся спільний концерт New Era Orchestra під батутою Тетяни Калініченко і зіркового американського скрипаля Джошуа Белла. 

Через невелику кількість місць (до того ж удвічі зменшену через карантинні обмеження) філармонічна подія виявилася напівзакритою, проте усі щасливчики, які опинилися в залі, потрапили на неї безкоштовно.

Ім’я Джошуа Белла знають навіть ті, хто взагалі не цікавиться класичною музикою, або ж обмежується треками «Моцарт. Музика янголів» та «Шопен під звуки дощу». Це саме він у 2007 році брав участь в експерименті газети The Washington Post, граючи на скрипці у підземці в годину пік. Іронія моменту полягала ще й у тому, що Джошуа не був виключно «філармонічним»: він знімався у численних телевізійних шоу, у тому числі «Вулиця Сезам», грав у серіалі «Моцарт у джунглях», і впізнати його була здатна будь-яка американська домогосподарка.

Зважаючи на таку популярність, скрипаль мав би повністю мігрувати у поп-сферу. Так повівся би хто завгодно, але не Джошуа Белл. Він як і раніше грає багато класики, якої записав аж 40 дисків (багато з них отримали премії Grammy, Mercury, Gramophone та ECHO Klassik), виконує прем’єри присвячених йому творів (зокрема Джона Корільяно і Ніколаса Мо) та співпрацює з проектом Education Through Music, який забезпечує музичними інструментами тисячі американських дітей. Звісно ж, інструмент самого скрипаля – це скрипка Страдиварі «Gibson ex Huberman» 1713 року (тобто не просто Страдиварі, а ще й Страдиварі періоду своєї «золотої ери»).

Джошуа Белл

В Україну Белл вкотре приїхав завдяки фанатичній наполегливості дириґентки й арт-директорки New Era Orchestra Тетяни Калініченко. Два концерти – у Києві і Одесі – з цим приватним оркестром та здобуття вражаючої спонсорської підтримки потребували сили-силенної часу, сил і відданості справі, яка у Тетяни просто дивовижна. І оцінили її не лише музиканти й глядачі, але й Одеська залізниця, яка відмінила поїзд Одеса-Київ, та після двох годин емоційних розмов з дириґенткою по телефону музикантів все ж таки довезли до столиці.

У першому відділенні звучала Сьома симфонія Бетховена – неосяжна за кількістю образів та надзвичайно потужна за задумом, її автор вважав однією з найкращих своїх робіт. Як відомо, її прем’єра 8 грудня 1813 року була благодійним заходом, кошти від якого спрямовувалися на допомогу австрійським і баварським солдатам, пораненим за кілька місяців до того у битві при Ганау в наполеонівських війнах. В цій симфонії композитор замість ліричних наспівів розміщує у Другій частині траурний марш в пам’ять про загиблих солдат, і усі інші три частини від того ще відчайдушніше оспівують життя в усіх його проявах.

Трактування цієї симфонії Тетяною Калініченко виявилося більш ніж дивним. По-перше, вона поставила, а не посадила музикантів, від чого оркестр, приблизно наполовину складений з солістів, отримав ще виразніші ознаки не оркестру, а саме ансамблю солістів. По-друге, емоційний модус виконання весь час був екзальтовано-нервовим, і усі пасторалі, дотепний народний гумор, солдатські байки і звуконаслідування живої природи залишилося за кадром. Навіть майстерні переклички між інструментальними групами, які так прикрашають цю партитуру, музиканти намагалися робити самі, за спиною у дириґентки, у той час, як вона продовжувала нагнітати атмосферу аж до відчуття істерики. В той же час безумовною перевагою цього виконання була жвавість та відданість музикантів, якої в інших київських оркестрах треба ще пошукати. І це вміння запалювати – цілком суперздатність Тетяни.

Друге відділення було радикально іншим, адже оркестр посадили, а на сцену нарешті вийшов Джошуа Белл. Для виступу в Україні він цього разу відібрав Концерт для скрипки з оркестром №1 Макса Бруха – твір, який в наших концертних залах звучить не так вже й часто, хоча, наприклад, за популярністю у Великій Британії посідає перше місце, випереджаючи навіть Другий фортепіанний концерт Сергія Рахманінова (це якщо спиратися на голосування слухачів британської радіостанції Classic FM у 2000 році). У грі Белла не було жодного самомилування, яке пасувало би його статусу, як, власне, і фанатичної закоханості у голос скрипки, яка зазвичай притаманна щасливим володарям інструментів Страдиварі. Старовинна скрипка для нього – не розкіш, а засіб спілкування. І гра його була не демонстрацією власної майстерності, а прекрасною розповіддю, в якій він був шалено цікавим оповідачем. Музикантів соліст підкорив цілком і повністю – усі магічним чином наслідували його задум та манеру інтонування. Слухати і не внутрішньо не підспівувати його скрипці виявилося неможливим. А коли він ще й заграв на «біс» власне перекладення для скрипки з оркестром Ноктюрну мі-бемоль мажор Фрідеріка Шопена, голосові зв’язки слухачів напружилися аж до надриву, настільки це було чуттєве і особистісне виконання.

Текст: Любов Морозова

Фото: Аліна Гармаш

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *