Давіда Фоенкіноса люблять критики та читачі, він — один з найуспішніших письменників свого покоління і у свої 44 зібрав цілу купу престижних нагород.

Герой «До краси» улюблений персонаж сучасних французьких письменників — професор, що переживаеть кризу середнього віку: він кидає академічну кар’єру, щоб влаштуватися скромним службовцям музею Орсе. У романі не завжди можна зрозуміти, коли автор говорить серйозно, а коли жартує над читачем. Цей смішний роман в найнесподіваніший момент обертається трагедією в любові, без якої життя нам всім не дуже-то й потрібне.

Давід Фоенкінос. До краси. Переклад: Ірина Славінська. Л.: Видавництво Старого Лева, 2019,  256 ст.

Купити книжку.

Частина друга

1

За декілька місяців до того Луїза та Антуан сиділи у вітальні. Луїза щойно вимовила слово «розставання».

Довгими роками вони були саме тією парою, коли двоє є одним, ніби єдиною особистістю. Не говорили про Антуана, не говорили про Луїзу, але тільки про Антуана та Луїзу. Їм пророчили безхмарне майбутнє, чекали на їхнє весілля, навіть уявляли, як народиться дитина. Але за сім років вони вирішили розійтися. Для всіх знайомих це виявилося цілковитою несподіванкою.

Насправді ж Луїза вже деякий час про це думала. Вона звірилася найліпшій подрузі, яка спробувала її заспокоїти. В усіх любовних історіях трапляється, що серце вже не так сильно калатає; настає час, коли метелики в животі вже не літають. Луїза думала про цей вираз: метелики в животі. Що це таке? Це час, коли вони щовечора з нетерпінням чекали на зустріч; час, коли від поцілунків просто тремтиш; час, коли проживаєш життя лише для того, щоб розповісти іншому про прожите. Тоді так, дійсно, метелики вже своє відлітали, але магія ще залишилася. Її серце часто починало битися сильніше, коли вона думала про Антуана; але, щоправда, між тими серцебиттями виникали все довші інтервали. Дуже важко жити з серцем, яке б’ється лиш час від часу.

Слабкість бажання могла скидатися на класичну втому. Та насправді вона такою не була. Луїза довго не могла сама собі в цьому зізнатися, але все було набагато серйознішим: вона не бачила Антуана в ролі батька своїх дітей. Вона докоряла собі за це, тому що любила його багато років, але їй дійсно не вдавалося уявити спільне майбутнє. Їм обом було за тридцять. Антуану було навіть тридцять сім, та вона сприймала їхню історію як юнацьку любов. Багато разів вона намагалась із ним про це поговорити, от тільки робила це надто туманно, в обхід; він так і не зрозумів, що вона мала на увазі. Він відчував, що вона час від часу ніби віддаляється, це його засмучувало. Та він зосередився на роботі, учнях, уроках, він зосередився на них так сильно, що насправді не усвідомив неминучість біди. Коли Луїза вирішила розійтися, то змусила його визнати, що їхні стосунки вже не такі, якими були колись. Вона хотіла, щоби він розділив відповідальність за це рішення, щоб вони це вирішили за обопільною згодою. Чи в розлученнях так буває насправді? Коли йдеться про спільне рішення, насправді один переконав іншого.

Він не міг уявити життя без неї. Здавалося, він усе життя її знає. Він уже й не пам’ятав, як це було — до Луїзи, так, ніби її поява накинула серпанок амнезії на його минуле. Аж до своїх тридцяти років він залишався молодим чоловіком, який ніби з місяця впав, голова його була зайнята книжками та картинами, роками він писав свою дисертацію та вважав факт свого викладання в Академії за найвищу посвяту й визнання. А потім у його житті з’явилася Луїза, і він зрозумів, що щастя може бути реальністю.

Сім років по тому цього всього більше не існувало.

Він відчував спустошеність, але Луїза мала рацію. Він не зміг їй дати своєї обіцянки майбутнього. Він хотів якось зреагувати, та було вже пізно. Луїза протягом останніх місяців розсипала тривожні емоційні знаки, такі собі передвісники розлуки. Чи хотілося йому створювати з нею родину? Він відповідав, що так, звичайно.

Але іноді він сам міг сумніватися. Він любив їхнє вільне життя, інтенсивне та сповнене теперішнього. Тепер Антуан усе хотів змінити. Він спробував дати зрозуміти Луїзі, що все досі можливе. Та ні, тут не йшлося про другу спробу чи друге дихання. Це кінець.

— Ти знайшла когось іншого?

— Ні, звичайно, ні, — відповіла Луїза.

2

За декілька днів по тому вона пішла. У ванній кімнаті Антуан розглядав склянку, в якій стояли зубні щітки.

Її щітки там більше не було. Ситуація виявилася цілком реальною. Кожна незначна деталь набувала пропорцій непоправного. Він вирішив викинути ту склянку, як і всі предмети, що могли підкреслити відсутність Луїзи. Подушки, виделки, ба, навіть дверну ручку, на яку Луїза вішала свої намиста. Після кількох годин марних рухів він вирішив, що краще переїхати. Покидаючи квартиру, він не відчув жодної емоції. Певною мірою, така анестезія була викликана меланхолією. Він попрощався з декораціями своєї найбільшої любові, а біль, що бився всередині, глухо звучав.

*

Антуан багато разів думав про дитину, яка ніколи не народиться в них із Луїзою. Цей образ приходив вночі, віртуально втілюючи померле майбутнє. Дівчинка чи хлопчик? Яке ім’я би обрали? Жанна чи Гектор? Неможливо собі уявити; цей роман так ніколи й не написали.

*

Життя тривало, як у таких випадках зазвичай кажуть. Антуан заякорився в гарній квартирі біля набережної. Звичайно, він усе більше заробляв, але чи мав він потребу в такому просторому помешканні? Це був спосіб показати, а чи переконати самого себе, що все в порядку, так, ніби розмір кімнат свідчив про силу бажання жити. Несвідомо він знімав квартиру, що була достатньо великою для можливого поновлення стосунків. Щойно після розлучення люди можуть уявляти, що це — тимчасове явище, і що буде віднайдене те, чого вже нема, і що це лише тимчасова криза. Така ілюзія триває кілька тижнів. Та Антуан підозрював, що Луїза не повернеться. Телефоном він розмовляв із нею в низькій тональності. Луїза телефонувала щодня: ввічливість нелюбові. Антуан ніби перетворився на електронний побутовий виріб, який поламався, але ще на гарантії.

Аби не заважати, аби не звинувачувати, він прикрашав свої миті зневіри. Казав, що все добре, що йому її бракує, але що вони точно зробили все правильно. Йому траплялося думати, що це не така вже й неправда. Бували дні, коли йому подобалося це нове життя; але найчастіше він відчував себе в полоні безкінечного смутку.

Іноді він прокидався посеред ночі, запитував себе, чим вона тепер зайнята. Зазвичай ти знаєш усе про того чи ту, з ким живеш разом. Це може стати наркотиком, ломку просто неможливо пережити. Де вона? З ким зустрічається? Що робить? Можливо, попри те, що вона розповідає, в неї таки хтось є. Ні, не те. Він зрештою став у цьому впевнений. Вона не пішла до іншого. Луїза обрала самоту.

Минали тижні, спілкування ставало все більш і більш рідкісним; запитання «як справи?», що їх ставиш то тут, то там, потім робиш це все менше; все те, що було раніше, дійсно перетворюється на минуле.

3

Антуан поринув у роботу. Він часто заходив до директора школи мсьє Патіно, аби поділитися з ним своїми ідеями.

Хотів організувати велику навчальну екскурсію до Італії разом із групою учнів, хотів організувати кіно- клуб, де показували би тільки кіно про мистецтво, також міркував, що просто необхідно більше залучати зовнішніх лекторів. Тому що ніщо не збагачує так, як досвід митця, власника галереї, арт-критика.

— Але ж ми весь час їх запрошуємо, — якось заперечив Патіно. — Цього тижня прийдуть двоє філософів, а також соціолог і письменник.

— А, так, правда, — визнав Антуан.

Директор почав сумніватися, чи надмірна старанність викладача не була ранньою ознакою внутрішнього вибуху.

Навчальний рік щойно почався. Антуан знайомився з новим поколінням студентів. От-от зав’яжуться зв’язки, деякі з них будуть тривати довше. Він обожнював перестрівати в місті колишніх студентів, він завжди з великою радістю дізнавався, що отой скоро матиме виставку в Празі, а інший працював над підготовкою наступного Бієнале у Венеції. Він відчував, що доклався до місії вирощування талантів. Він читав курс історії мистецтва для першого та другого курсу. Амфітеатр на його парах завжди був заповнений вщент, там він говорив зі спраглим знань натовпом. На початку їхніх стосунків Луїза любила тихо сідати на останніх рядах амфітеатру, не попередивши Антуана. Тож просто посеред пари, говорячи про Мунка чи про Муху, він помічав свою жінку, яка усміхнено на нього дивилася. Коли він її бачив, то мав вставити в лекцію слова «абрикосовий сік».

То був такий їхній код, гра. Тож Антуан поринав у короткий відступ, де розповідав, що це був улюблений напій Пікассо. Всі присутні міркували, чому раптом він згадав про цю деталь, але, зрештою, лектором тут був саме він. Але тепер уже ніхто з художників не питиме абрикосовий сік.

У новому навчальному році Антуан вирішив відійти від улюблених тем*. Він не читатиме лекцій, присвячених Модільяні та Тулуз-Лотреку. Він помандрує в минуле, в часи Караваджо, підготувавши лекцію на тему «Караваджо в дзеркалі» про народження форми картини. І ще одну лекцію, більш сучасну, про американський живопис 1970-х і 1980-х, про вплив років панку та років СНІДу. Так він переходитиме з одного світу в інший. Також в Антуана були семінари та жменя студентів-магістрантів.

Бодай це не змінилося: викладання наповнювало його інтенсивною радістю; він любив своїх учнів. Щоразу, коли заходив до аудиторії, відчував злагоду із самим собою; він мав бути саме тут, а не деінде. Підлітком він був самотнім, у власній шкурі йому жилося радше погано; батьки, хоча й не чинили йому шкоди, зробили його вразливим, виказуючи дуже мало почуттів. Тож він мав відчуття, що виріс геть сам-один, і це могло наповнювати його гордістю. Булімія до знань по-своєму надала повноти його існуванню. Елеонора, його сестра, мала подібну вроджену непевність. Вона рано вийшла заміж, доволі швидко народила Жозефіну; то був інший спосіб подолати брак вкоріненості в родину. Антуан любив до неї навідуватися, а особливо любив зустрічатися з племінницею. Вона завжди кидалася в його обійми з криком «дядечко!». Винятково усвідомлювати те, що тебе десь отак сильно чекають. […]

* Чи варто тут вбачати один із наслідків розриву?