Саме така книжка знайдеться в будь-якій національній літературі, точніше знаходиться чи не щороку. Митарства молодого письменника, який намагається видати свій перший ясно що шедевр.
Молодий чоловік під тридцять, живе з матір’ю-вдовою, походить з «лівої» гілки відомого роду, молодший із трьох братів, нікчемна дитинка, бо брати уже мають родини, дітей, кар’єри, а він має невроз і мрію. Його мрію становить сто п’ятдесят сторінок ідеальних (бо читав їх тільки автор) арабських віршів з назвою «Книга». Він марить видати той рукопис. В його фантазіях книжка постає взірцево-пошлим варіантом дебютної поетичної збірки. На обкладинці фрагмент із пальцями зі «Створення Адама» Мікеланджело, назва «Книга» і присвята «Мені», ох, захочеться, то такого несмаку не вигадаєш. Юнаку відмовляють в доброму десятку видавництв, і нарешті він приходить з горе-рукописом до типографії, де йому замість письменницького визнання пропонують стати коректором, бо коректорів з арабської у Бейруті катма. І тут починається те, що робить «Надруковано в Бейруті» Жаббура Дуейги неподібним на сотні історій про наївних графоманів в пошуках літературного безсмертя.
Поки Фарід вигадує собі вульгарний зразок першої книжки, навкруги нього вирують історії (й Історії), які уже давно готові, які уже давно прагнуть стати літературою.
Скажімо, родинна сага.
Друкарня, де працює Фарід, кілька генерацій належить одній родині. Фуад Карам, патріарх, походить з Алеппо. На початку Першої світової вони з братом кинули жереб, хто подається до Єгипту, хто осяде в Лівані. Останнє випало Фуаду. Так почалася згодом впливова в Бейруті династія друкарів-книжників. А обладнання для першої друкарні Фуад вкрав, між іншим, так само під час воєнних дій, це було майно монахів-єзуїтів. Але хто зараз про те пам’ятає. Фарід формально належить до пишного роду абу Шаар, тільки він мало що знає про своїх предків. Він вигадує собі цілу історію, в якій постає достойним онуком великих мужів, щоб зрештою дізнатися: він є нащадком таких саме біженців, які так само рятувалися від війни в найменш придатній для цього, либонь, країні. Складно писати родинну сагу про таких, що родства не знають.
Скажімо, постколоніальний роман.
Він починається чи не на першій сторінці «Надруковано в Бейруті». Фарід абу Шаар приносить до видавця рукопис, який тоді ще зветься «Майбутня книга». Видавець зверхньо дивиться на назву: так само зветься книжка Моріса Бланшо. Фарід Бланшо не знає, бейрутський видавець не знає Фаріда. Після чого Фарід тут же перейменує свою збірку на просто «Книга» (до речі, це теж уже було). В Бейруті, заточеного під Бланшо, виявляється вкрай складно знайти філолога-арабіста, який міг би працювати коректором. Персефона Мелькі, дружина власника друкарні, де зрештою осяде Фарід, запійна книжниця, але арабською вона не читає. Коли вона вперше бачить вірші Фаріда (і тут же в нього закохується, ясно), то відчуває їхню красу, але зовсім не розуміє, про що вони, і головне, категорично не хоче того розуміти, щоб не зруйнувати дива. Ми тих віршів так і не почуємо, тому маємо вірити на слово, що вони шедевральні. Вірші бо можна і не розуміти. Саме Персо подарує Фаріду його першу і останню книжку (через яку його ув’язнять), а невідомими словами з його поезій вона прикрасить свою найліпшу картину (яка згорить разом із домом). І один момент навздогін: Фарід так само не розуміє, що і якою мовою Перса до нього говорить і не хоче того розуміти. В постколоніальних студіях часто прикликують такий образ: Калібан, позбавлений мови і тим страшний та звабливий. Дуейги наділяє свого Калібана мовою поезії, самою суть звабою. Лють його від того меншою не стає.
Скажімо, детектив.
Попри кризу на видавничому ринку, друкарня братів Карамів процвітає. От навіть придбали собі новий дорожений швейцарський верстат. І чомусь змінився нічний охоронець. А кілька ночей на місяць Перса, яка живе поверхом вище, розказує, що чує примар. А власник робить пишні ремонти, купує коштовності і відкаліброваних проституток. Ну що, дочекалися одного дня обшуку з Відділу боротьби з фінансовими злочинами. В день обшуку зник рукопис Фаріда. Ні, владі нецікава поезія, її увагу привернув папір. Бо є небезпідставна підозра, що в найдавнішій друкарні Бейрута друкують фальшиві євро. І хтось за це таки має відповісти перед законом. Робіть ставку на дурнуватого коректора, залюбленого в дружину господаря, не помилитися.
Скажімо, політична драма.
Коли Дуейги пише цей сюжет, він стає лаконічним і дуже серйозним. То там, то тут побіжна згадка про війну, про зброю, передану в обхід Ізраїлю, про бомбардування, про навчальні програми, кореговані США, про теракти, про біженців з Сирії, барикади в торгівельному центрі, снайпери на висотці в центрі. Тривають 2010-і. Нинішній власник друкарні став жертвою смертника-підривника. Він вижив, але зазнав ушкоджень: спотворене його тіло, в результаті травми мозку змінилася його особистість. І описана ця подія помірковано-буденно, наче наслідки невдалої апендектомії. В двох фрагментах роману, в спогадах, герої плутають назву чергової війни і місяць-рік, коли вона відбувалася. Це світ, де не докладають зусиль запам’ятовувати кожну війну в обличчя, бо це все та саме війна триває.
Скажімо, міський текст.
Бейрут Дуейги описує тонко і любовно, це місто винесене в заголовок роману не просто так, він його обожнює. Бейрут тут більший за географічний простір. Всі герої обирають собі Бейрут за батьківщину свідомо, вони тут не народилися, вони тут приземлилися так би мовити. І в цьому місті отож їм всім тісно, бо всі раз за разом заявляють своє право на історію, до якої безпосередньо не належать. От та друкарня розмішена в помешканні, де раніше тримали коней. Про це пам’ятає хіба онук колишньої власниці табуну. І ще його дружина постійно відчуває сморід конячого посліду в темних кутках друкарні, вона і знати того не може, вона тих коней не чула-бачила, Перса навіть належить до іншої спільноти, ніж власники друкарні, вона грекиня, з родини судновласників. Бейрут зайд не вітає аж так ласкаво. З міським шаром сюжету в романі Дуейги є важко нам доступна річ. Він доста детально описує маршрути частих прогулянок Фаріда, настільки детально, що ігнорувати їх не можна. Якщо звірити ті фланерії з картою старого Бейруту, то постане одна закономірність (якщо я нічого не наплутала). Куди б не йшов Фарід, він рухається зліва направо. Так в арабському письмі пишуть цифри і розділові (літери ідуть в зворотному порядку). Саме місто стає чимсь, що утримує час і перериває потік історій. Місто контролює розповідь і знає, коли покласти їй край в разі закінчення терміну придатності.
І звісно що любовний роман.
Персефону ощасливили, ясно, міфотворчим ім’ям. Воно, до речі, досить розповсюджене у греків. Але Фаріду цікавіше розіграти парафраз античного міфу про зголоднілу жіночку в пеклі. Його ім’я, до речі, значить «особливий, обраний». Кохання богів перед нами, не інакше. Як же здрібнили наші боги!
Дуейги показує начебто типового героя-ескапіста, який живе в літературі і не придатний до реальності поза тим. Але водночас недобрий автор оточує його самими очевидними з жанрових шаблонів і позбавляє сили їх бачити. В фіналі роману Фарід читатиме свої вірші проститутці зі Східної Європи і та буде сидіти-жаліти дурника. При першій появі в романі та повія читала «Братів Карамазових». В романі є ще Гоголь (тактовно збережу інтригу, хто це тут такий). Та сцена, де злочинець і повія вголос читають Книгу і ридають над нею, це нереально саркастичне вітання найпошлішій сцені в психологічній прозі – Раскольніков і Сонечка над Біблією. А актуалізований у такий спосіб Достоєвський – вказівка на от суто гоголівський абсурд змішання світів умовних і позахудожніх.
До речі, алюзія на Раскольнікова не мені примарилися, відсилок до «Злочину і кари» в «Надруковано в Бейруті» безліч, з першого речення починаючи, порівняйте: «В початку липня, в надзвичайно жарку пору, під вечер, один молодий чоловік вийшов» і «У розпал літньої спеки, що охопила Бейрут одного року другого десятиліття двадцять першого століття, молодий чоловік із високо піднятими бровами (так, наче він увесь час говорить «ні») вийшов». Жоден Мармеладов не постраждав.
Така проза насправді є в кожній літературі: молодий письменник мучиться першою книжкою. І бути такою прозою – це насамперед робота метапрози: книжка про те, як пишуть книжку. Таких творів достолиха. І саме тому, що давно відбувалася девальвація і теми, і способу її розкрити, такі книжки можуть бути нині тільки іронічними, тільки саркастичними. Щось подібне до того, як непристойно писати вірші про любов зі словом «любов», але якщо слово «любов» зробимо цитатою з Послання до коринфян, наприклад, і залапкуємо вчасно, то і ми уже не пошляки, а ерудити-іроніки. Дуейги – однозначно іронічний, в його романі чимало літератури в лапках та зрештою «Надруковано в Бейруті» завдяки цьому постає таки літературою без лапок.
«У той час Фуад часто зустрічав чоловіка на возі, запряженому мулом. Чоловік перевозив померлих від хвороби чи голоду, яких знаходив посеред дороги, накриваючи тіло плащем і неспішно доправляючи до цвинтаря Башура. Фуад зазвичай бачив його пополудні, а одного разу перестрів на вузькому шляху. Чоловік усміхнувся до нього, і Фуад відвернув обличчя й прискорив крок, поспішаючи забратися, поки той мугикав сам до себе багдадську пісеньку, везучи небіжчика, що лежав позаду нього. Цього разу Фуад уздрів його вночі, до того як його здолала дрімота. Він помітив з вікна, що той зупинився перед дверима монастиря разом із високим чоловіком з фескою на голові, а невдовзі прибув загін солдатів, і вони, наче примари у світлі місяця, проникли в монастир. Фуад перевірив, чи дружина спить, зачинив за собою двері й вислизнув на вулицю, щоб наздогнати їх».
Текст: Ганна Улюра
Жаббур Дуейги. Надруковано в Бейруті / Переклад Оксани Прохорович. Київ: Нора-Друк, 2020. 202 с.
