Дослідження українського Сходу

Олександр Михед

Олександр Михед — письменник та куратор мистецьких проектів. Топографія його книжки звучить як пароль: Костянтинівка. Покровськ. Добропілля. Лисичанськ. Сєвєродонецьк. Бахмут.

Ще шахтарі, інвестори, які засновували ці міста та видобуток безцінного вугілля, радянська історія та світлі спогади про втрачений рай. «”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід» вийде з друку наприкінці квітня. Kyiv Daily публікує уривок з бесіди автора з історикинею Оленою Стяжкіноі.

Олександр Михед. «”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід», К.: Наш Формат, 2020, 368 ст.

Перезамовлення

Уривок

Олена Стяжкіна: «ГУЛАГ уже був не потрібен, табори не мали жодного значення, бо табір був вмонтований усередину мене»

Правильно починати розмову про «Донбас» з індустріалізації як великої потуги радянського цивілізаційного проекту. Загалом цей проект збігався з європейськими модерними практиками, але його тоталітарне втілення взагалі ставить під сумнів саму ідею модерності як такої.

Створюючи міф індустріалізації, кремлівська верхівка була зацікавлена у формуванні такої собі вітрини, «виставкового взірця».

Щоправда, ця вітрина, як і будь-яка вітрина радянського магазину, ніякого стосунку до реальності не мала.

І саме цей регіон був ідеальним вибором. Треба визнати, що через специфіку заселення про цю місцевість не говорили й мало знали і писали українські інтелектуали ХІХ століття. Території Донеччини й Луганщини не були вкорінені в історичній свідомості так, як Слобожанщина або Чернігівщина.

Радянська влада не переймалася тим, якою насправді була історія цих територій. Для неї це була зручна tabula rasa, на якій можна було намалювати будь-що.

Не думаю, що у 1920-ті роки це було щось заздалегідь сплановане й оформлене в затверджену концепцію або стратегію.

В основі процесу, який ішов за більшовицькою логікою побудови нового суспільства з уявлених (призначених) класів, було розуміння бажаної «пролетарськості» регіону. Обираючи для нього «столицю», більшовики відмовили Бахмуту як занадто купецькому й непролетарському місту, а призначили Юзівку (з 1924 року — Сталіно), невелику й молоду порівняно з Бахмутом, однак, на їхній погляд, — точно «пролетарську». Цей вибір напевно був свідомий, є документи, які це підтверджують. Вибір «взірцевої» з точки зору радянського соціального проекту «столиці Донбасу» був першим акцентом, який потягнув за собою багато інших, зроблених і свідомо, і випадково. «Донбас» змальовувався як двигун індустріалізації. Тут легко було грати у гру «було — стало», оскільки не так уже й багато тут чого, зрештою, взагалі було. Так починалася історія «вітринізації» та історія формування специфічного образу, взірцевого для решти регіонів Радянського Союзу загалом і України насамперед. Соціалістична Україна, на думку творців міфу індустріалізації, мала стати суцільним «Донбасом» — контрольованим, дисциплінованим, прогнозованим і «спрямованим у комуністичне майбутнє».

Я впевнена, що Кремль завжди боявся української національної потуги, тому взірець інтернаціонального, робітничого, індустріалізованого, урбанізованого Донбасу — це була така собі примусова ідеальна модель суспільства, яке треба було збудувати.

У творення й підтримування міфу вкладалися великі інформаційні сили: стахановський рух, ізотовський рух, розкручування постаті Стаханова і Паші Ангеліної, яка додавала «правильної» жіночої й селянської складової. Не тільки кампанії у пресі, а й включення у шкільні підручники, політику пам’яті, монументальну пропаганду, створення кінодискурсу. Усе це було історією не одного десятиліття.

Навіть міф «Великої Вітчизняної війни» для Донбасу був дещо іншим, не таким, як для всієї України.

Уже з 1944 року радянська Україна — через виступи, листи, офіційні резолюції пленумів та/або мітингів у робочих колективах — була змушена постійно дякувати «російському народу за своє визволення». Натомість «Донбас» поставав як такий, що його «никто не ставил на колени и никому поставить не дано».

Насправді окупований нацистами степовий регіон не був осердям партизанського руху або якогось надзвичайного опору. Все було так само, як і на решті окупованих українських територій.

Однак історія й майже канонізація молодих людей, які вважали себе радянськими й чинили спротив нацистам, знайшла втілення в образі «Молодої гвардії» — героїчного підтвердження інакшості й патріотичної взірцевості «Донбасу».

Міф створював дзеркало, у якому хотілося віддзеркалюватися, у яке хотілося дивитися. Якби це був виключно примус, нічого не спрацювало б. Він підвищував, прикрашав, давав оптимістичний погляд на себе. Ці бараки, в яких жили люди, ці нестерпні умови праці — все це у дивний спосіб віддзеркалювалося в міфі: не як бідність, злидні та безправ’я, а як осмислена ціна «світлого майбутнього», як жертва заради інших. Так поставала формула «Донбас годує». Зрештою, на стелі на центральній площі Донецька вибито цитату Леніна саме про це: «Донбас — це не випадковий район, це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться лише добрим побажанням».

Нещасний, хворий на силікоз чи й на щось гірше шахтар дивився в це дзеркало і почувався античним героєм — не менше.

Міф пояснював, навіщо ти йдеш у шахту й не обираєш собі якогось іншого шляху. Шахтар — це Прометей, прикутий не до скелі в повітрі, а до скелі в підземеллі. Радянський соціалістичний варіант. Щоправда, печінку викльовував не орел, посланий богами, а горілка, якої можна було купити багато.

Угольок — це те, що забезпечує життя. Світло і тепло, можливість жити. Не буде вугілля — не буде нічого, лише пітьма. Думаю, це дуже символічний ґрунт для міфу.

Однак ніщо так не сприяє постанню небуттєвості, як потужна міфологія. Зворотний бік, ціна віддзеркалення полягала у постанні й плеканні «самовідсутності». Тебе немає, якщо ти не всередині цього радянського соціалістичного міфу, якщо ти не його частина. Іншого простору, іншого часу, іншої можливості твоєї буттєвості просто немає.

Портрет Доріана Грея, угода з дияволом, спотворена й знищена «самість».

Міфологічний «Донбас» був інклюзивним і монолітним тільки в соціальній уяві. А в реальності що потужнішим ставав образ, то більшою ексклюзивністю він вирізнявся.

Зла сила міфу «Донбасу» й дотепер полягає в тому, що величезна кількість людей, виключених із нього, перебувала й перебуває в зоні невидимості. А інша величезна кількість людей, які намагаються зрозуміти, дивляться на сліпі зони незрячими очима.

Міф «Донбасу» дуже промовистий у тому, чого й кого в ньому немає.

Наприклад, незважаючи на всі переконування у винятковій інтернаціональності регіону, міф «не бачив» жодної національності в принципі, окрім «великого русского (советского) народа». Він не включав ніколи греків, євреїв, ромів, болгар, білорусів, вірмен, китайців, асирійців тощо. Але передусім він не бачив українців.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *