Неймовірне Різдво з Дженні Колґан

Дженні Колґан

Новий роман від авторки «Маленької книгарні щастя» та «Книгареньки щастя на березі» «Різдво в ”Капкейк-кафе”» порадує святковий настрій та чимало смачних рецептів.

Ця історія почнеться у пекарні. Талановита шанувальниця випічки Іссі Рендал, схоже, досягла свого – в неї улюблена робота та чудовий коханий. Чого ще хотіти? Але якось перед Різдвом все летить шкереберть. В подруг проблеми, а сама вона опиняється в стосунках на відстані, адже Остін мусив поїхати до Нью-Йорка. Яке ж Різдво без нього…

Як героїня впорається з цим несподіваним випробуванням? Дізнайтесь у цій теплій історії, зарядженій на незабутні свята. Особливо роман Дженні Колґан смакує з какао та синабонами.

Дженні Колґан «Різдво в ”Капкейк-кафе”». Переклад Оксани Дятел. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, ст. 296.

Замовити тут.

Уривок

Отже, Різдво наближається невблаганно, — змирилася Перл. 

— Це білі ведмедики, — пояснювала Іссі.  Вони годяться для будь-якої пори року, не лише для Різдва. Та й до того ж сьогодні вже перше грудня. Сьогодні Адвент! Час поститися й готуватися до свята. Та-дам! Іссі дістала з сумки головну прикрасу Різдвяний календар. Доволі традиційний: засніжене село й будинки з яскравими вікнами, на яких зазначені дні, які залишилися до Різдва. 

Щоранку перша дитина-відвідувач відкриватиме дверцята будиночку. Окрім Луї. 

Заглиблений у книжку про жаб, Луї підняв голову. 

Маєш власний календар? — запитала Іссі. 

Луї завзято закивав головою: 

— Один мені подарувала бабуся. Там всередині шоколадні цукерки, і я щодня їх їм! А другий календар подарував татусь. 

Іссі поглянула на Перл.

—  Не дивись так на мене, — мовила Перл, яка надто переймалася вагою Луї. — Я попереджала їх, тож один довелося забрати. 

— Для бідних діток, —  сумно пояснив Луї.  Бідолашні дітки. Я залишив собі бабусин, бо відкрив його першим і з’їв цукерку. 

— Ясно, —  відказала Іссі. Тільки не чіпай цього, гаразд? Відкриєш найбільші дверцята на Святвечір. 

Луї уважно оглянув календар. 

— Іссі, — стурбовано мовив він. Іссі, тут нема цукерок!

— Луї, не в усіх Різдвяних календарях є цукерки. 

—  Ні, в усіх! — заперечив Луї.  Думаю, їх хтось украв. 

— От і добре, не доведеться тебе від нього постійно відганяти, — Іссі розгорнула календар і поставила на камінну полицю. Такий красивий, шкода, що вже скоро доведеться його прибрати. 

— Чим би його прикрасити? — міркувала Іссі. О, знаю! У мене в сумці є гірлянда з падуба, думаю, те що треба. 

— Все зрозуміло, — пирхнула Перл. 

А ти знаєш, хто першими почали прикрашати оселі падубом та плющем? — усміхнулася Іссі.

—  Немовля Ісус! —  вигукнув Луї.

— Твоя правда, — відповіла Іссі. Але насправді римляни. А омела до нас прийшла від друїдів, котрі використовували її як прикрасу під час зимових святкувань. 

Перл мовчки продала ще шість білих ведмедів. Вийшла Керолайн, щоб Іссі знову могла повернутися вниз на кухню до випічки. Керолайн спохмурніла, побачивши гірлянду з падуба на каміні. 

— О, ти таки вирішила прикрасити все в червоно-зелений? 

— На Різдво? —  перепитала Іссі.  Власне, так. Ти ба яка дивина… 

—  Але ж можна прикрасити набагато вишуканіше! — відказала Керолайн. Я думала про срібні відтінки або прозорі дизайнерські ялинки. Вони дуже стильні. 

— Якби я хотіла бути стильною, купувала б одяг в дорогих крамницях, — вела Іссі.  Хочу, щоб у нас тут було привітно, затишно і зручно, а не лячно, як у тих елітних закладах, де доводиться сидіти на страшних дизайнерських стільцях поміж худорлявих білявок у шкіряних штанах…

Збагнувши, що вона зараз описує Керолайн, Іссі осіклася. На щастя, Керолайн була досить товстошкірою, хоча загалом самі кістки. 

— Так ми ніколи не потрапимо до путівника потаємними закладами Лондона, —зауважила Керолайн.  Вони обирають найкращі заклади року і присвячують їм окремий випуск. Заклад з найстильнішим оздобленням отримує приз. 

— Точно не потрапимо, — кивнула Іссі. Прикро, та якось переживу. 

— Невже ти не хочеш бодай спробувати, — насупилася Керолайн.  У січні вони завжди готують додатковий випуск. 

— Проблема в тому, — втрутилася Перл, що, якщо ми туди потрапимо, до пекарні почнуть ходити схожі на тебе відвідувачі, а це негативно вплине на продажі, бо вони майже не їдять випічки. 

— Згодна, зате ми займаємо менше місця, — захищалася Керолайн, тож можна прийняти більше відвідувачів. Та й, по правді, ми готові віддати будь-які гроші за смузі, особливо якщо воно із зелені. 

— Навіть якщо й так, —  усміхнулася Іссі,  нам все одно не перемогти, та я й не хочу витрачати купу часу на ці дурниці. 

— А могла б,  зауважила Керолайн. Це допомогло б перейти на новий щабель. Все одно тобі час розширюватися. Так мій мерзотник збудував свій бізнес. Принаймні, я так вважаю. Він колись розповідав, та я не слухала, бо то так нудно. 

— Думаю, я так ніколи й не зрозумію, чому ви розійшлися,  пробурмотіла Перл.

—  Принаймні я народила дітей у шлюбі, —  гмикнула Керолайн.

На щастя, задзеленчав дзвіночок, і до кафе увійшла Гелена з Чадані на руках. Візок малої коштував як невелика автівка: зшита на замовлення муфта для мами, козирок, накидка для ніг Чадані, автокрісло у рожеву й фіолетову тигрову смужку. Як тихенько зауважив колись Остін, здалеку візок скидався на монстра, який з’їв дитину, а потім вибухнув. Він не поміщався на сходовому майданчику біля квартири, не проїжджав у двері більшості крамниць, не влазив у багажник їхнього фіату, тож Гелена зазвичай залишала його просто посеред тротуару, і тоді візок ще більше нагадував монстра, що загороджує всім шлях. Та попри це вона все одно радила ледь не кожному обрати саме його. Іссі потайки раділа, що візок не поміщався у двері пекарні, але завжди наполягала, аби подруга прив’язувала його до груші, що росла у внутрішньому дворику, бо якось, коли візок лишили на вулиці, через нього перечепилося четверо відвідувачів за один ранок (у візка було додаткове колесо, котре виступало попереду і найчастіше використовувалося, аби штурхати людей по п’ятах). 

— Вітаю! Іссі зраділа, що тепер не доведеться розбороняти Перл та Керолайн.  Привіт, Чадані!

Чадані щось викрикнула і скривилася. Іссі поглянула на Гелену.

—  Це ж не справжнє хутро?  У Чадані стирчав лише ніс із блідо-рожевої величезної шуби. Капор та уґґі були того ж кольору. 

— Ні! — відповіла Гелена.  Але хіба вона не ГАРНЕНЬКА? Двоюрідна бабця Ашока хоче проколоти їй вуха. 

Іссі нічого не відповіла, лише поцілувала Чадані в крихітний носик. Якщо відкинути всі ці хутра й решту нісенітниць, вона була досить милим дитям. 

 Чадані радісно усміхнулася й тицьнула на найбільший десерт на стійці: малиновий капкейк з рожевою глазур’ю, який Іссі прикрасила блискучими зірочками, просто тому що так захотілося. Тістечко вийшло справді апетитним на вигляд. 

—  А-а-а! — закричала Чадані.

—  Вам один на двох? — запитала Іссі, готуючи капучино для Гелени. 

—  Гм, Чадані не любить ділитися, — відповіла Гелена.  І вона ще маленька, аби змушувати її це робити, згодна? 

—  Тістечко досить велике, — зауважила Іссі. 

—  То не варто було робити їх такими великими, треба було й про дітей подбати. 

Іссі не зреагувала на слова подруги й мовчки засунула ще одну партію ведмедів у духову шафу. Потім вирішила трішки перепочити: Перл та Керолайн злилися і не розмовляли одна з одною, тож працювали швидко й ефективно. Сіла біля Гелени, котра роздивлялася дитячі іграшки з каталогу, поки Чадані наминала гігантський капкейк, який, здавалося Іссі, не під силу з’їсти однорічній дитині. 

—  Агов, — мовила Іссі. 

— Ти знаєш, — гортала сторінки Гелена, у Чадані є геть усе. Час їм придумати щось новеньке. 

—  Тобі подобається бути матір’ю, я права?  раптом запитала Іссі. 

—  Гм, так, — усміхнулася Гелена.  Звісно, у нас досить вередлива дитина, але загалом, так. Тобто, безперечно… вона осіклася. Так, це прекрасно. А коли ви з Остіном візьметеся до справи? 

 Іссі прикусила губу. Всі чомусь вважали, що, коли вони зійшлися, то було немов кінцем казки, і відтоді вони мусили жити довго й щасливо. Скільки тоді довелося вислухати жартів… «Це ж треба, закохатися у власного консультанта! Життя у достатку тепер забезпечено. Так от куди йдуть його заощадження…» І от тепер, коли минуло понад рік, всі чекали від них якихось новин і подальшого розвитку подій. Тим часом кар’єра Остіна невпинно йшла вгору, та й Іссі була заклопотана пекарнею, потім переїздом, а тепер…

Щось у виразі обличчя Іссі змусило Гелену на мить забути, що на світі існує лише її донька. 

— У вас же все добре? Чи щось сталося? Не хочу навіть думати, що щось негаразд. Після всіх твоїх колишніх поганців я більше нікому не дозволю тебе скривдити. Навіть не думай. Я серйозно. Я наставлю на Остіна дуло пістолета, скручу йому шию, візьму його окуляри й засуну…

—  У нас все гаразд, — перебила її Іссі.  Він надто заклопотаний справами у Нью-Йорку, та й усе. Нічого не трапилося. 

Задзеленчали двері. Іссі підвела голову доставка. Однак вона нічого не замовляла. 

— Іссі Рендал? — запитав чоловік у формі. Іссі схвильовано підписала документи, помітивши, що посилка від Остіна.

— Поглянь-но! Не треба було взагалі нічого розповідати… Посилка з Нью-Йорку! 

Гелена радісно всміхнулася, дивлячись, як Іссі відриває клейку стрічку.

— Ніколи більше не смій погано думати про нього! Вам потрібно підтримувати такі стосунки, як у нас з Ашоком.

— Такі, де ти кажеш йому, що робити, і він цілує землю, по якій ти пройшла? — радісно всміхалася Іссі. 

Всередині лежала яскраво-зелена коробка, обв’язана стрічкою фісташкового кольору. 

*

Дівчину з нью-йоркської пекарні звали Келлі-Лі. Напрочуд симпатична, з кирпатим носом, великими сірими очима й ледь помітним ластовинням, яке ніби хтось посипав по її обличчю, як цукрову пудру. Руде й густе волосся зав’язане у високий хвостик. На ній була форма закладу  рожева футботка-поло, яка здавалася надто яскравою, щоб пасувати їй. 

Вона щиро раділа переїзду в Нью-Йорк у Квінз, якщо точніше,  де збиралася отримати диплом магістра. Проте тутешнє життя виявилося таким дорогим, що Келлі ледь зводила кінці з кінцями. Мріяла знайти гарну роботу як у серіалах, де наївна сіра мишка перетворюється на успішну красуню і працювати в модному журналі, у галереї або ж асистувати фотографу. Келлі неабияк розчарувалася, дізнавшись, що на тих посадах працюють задарма, а за що людина має купувати собі їжу, нікого не цікавить. Престижні посади були доступні лише людям зі статками. Так-то вона й дізналася, яким жорстоким і несправедливим буває життя, котре досі було до неї досить прихильним, адже гарненька й розумна Келлі-Лі  виросла у щасливій сім’ї у Вісконсині.

Так вона й почала підробляти в пекарні. Спершу думала, це тимчасово, та з того часу вже збігло три роки. Нічого путнього їй так і не трапилося, та й загалом Келлі-Лі почала потроху втомлюватися від того всього. А тоді вона відкрила для себе тутешніх чоловіків. Звісно ж, її запорошували на побачення. Красиві, привітні, несповна розуму, хороші й добродушні чоловіки частували її й догоджали, але кожен із них ввечері запитував, чи вона не проти стосунків без зобов’язань, і щоразу Келлі-Лі відмовлялася. Вона була більш ніж переконана, що  варта більшого. Та чекати потроху надокучало. Аліша, сусідка по кімнаті Келлі-Лі, стверджувала, що вона манірна ідіотка, та коли Келлі-Лі помітила, що Аліша кілька разів повернулася додому вдосвіта у тій самій сукні з блискітками, яку вдягнула напередодні ввечері, Келлі-Лі перестала зважати на думку сусідки. Після двох років вона зрештою змінила своє ставлення й до цієї теми. Безперечно, чоловіки, котрі обіцяли, що зателефонують їй, телефонували, як завжди, тобто ніколи, та принаймні тепер вона час від часу прокидалася у ліжку не сама. Аліша на те зухвало усміхнулася, зауваживши, що нарешті нашу Міс Зарозумілість вгамували, та й життя вже так склалося, що доводилося чимало жаб перецілувати. Потім Аліша переїхала до хлопця, і Келлі-Лі стало зовсім самотньо. 

У пекарні шанси зустріти чоловіка мізерні. Ні, звісно представники сильної статі сюди заходять, та користі від них ніякої. Це або гладкі чоловіки, або нетрадиційної орієнтації, або ті, хто купують ласощі дружині чи дівчині. (Найгірше було, коли заходив хороший чоловік. Келлі-Лі уявляла, як то воно  мати чоловіка, котрий купує тобі тістечка. Їй було важко знайти чоловіка, котрий міг би пригостити її коктейлем). А ще навідуються ті, хто відчуває себе винним за якийсь проступок і сподівається, що капкейки допоможуть помиритися. Успіх затії значною мірою залежить від того, на дієті жінка чи ні. Келлі-Лі завжди сиділа на дієті. На початку кожного місяця вона мусила дегустувати капкейки, спечені за новими рецептами, проте щоразу стримувала себе і куштувала лише маленький шматочок, а потім на десять хвилин довше займалася на тренажері. 

Мати хотіла, аби Келлі-Лі приїхала у Вісконсин на Різдво. Надворі буде близько десяти градусів морозу, будинок замете снігом аж під самі вікна, родичі безугавно гомонітимуть про її неймовірне життя у Великому яблуці, розпитуватимуть, чи все дійсно так, як показують по телевізору. Потім пересваряться щодо одностатевих шлюбів, потім мама намагатиметься всіх примирити, скаже, що, якщо Келлі-Лі захоче вийти заміж і приведе додому хлопця, їх обов’язково запросять. Келлі-Лі погляне на світлину, де вона королева випускного балу (на той час її найбільше досягнення), і їй захочеться кричати. Келлі-Лі зітхнула. Задзеленчав дзвінок, вона схаменулася і зробила найпривітніший вираз обличчя. 

— Чого бажаєте? 

Іноземець. Симпатичний, але дещо розхристаний. 

— Гм, вітаю, — Остін зняв окуляри й закліпав очима. 

«Англієць, — подумки відмітила Келлі-Лі.  Мабуть, перехилив зайвого, проте все одного нічого,  автоматично зиркнула на безіменний палець. Без обручки». 

— Хочете чогось солоденького? — зухвало запитала вона. Келлі-Лі подобалися англійці. З ними можна було посміятися  на відміну від американців, котрі ставилися до життя надто серйозно і розповідали переважно лише про себе. 

— Мені просто сподобалися пахощі, —  усміхнувся Остін. 

—  Довгенько у Нью-Йорку? 

— Другий день, хоча це були два досить довгі дні, — відповів Остін. 

— Спершу важко збагнути, що до чого, геть збиваєшся з пантелику,  вела Келлі-Лі.  Коли вперше сюди приїхала, постійно витріщалася вгору. Якось навіть ледь не провалилася в люк. 

— Ну, не зовсім так, — відказав Остін.  Власне, могло бути й гірше. З неба могло впасти величезне ковадло. 

— Шукаєте якісь тістечка? 

— Так. Моя дівчина завідує пекарнею. 

Келлі-Лі подобалося слово «дівчина». Воно могло означати будь-що. «Дівчина, котру я нещодавно зустрів», «дівчина, з якою я іноді гуляю», «дівчина, що от-от стане колишньою». Це не наречена і не дружина. 

— Якою? — радісно запитала вона. 

—  Ви не знаєте. Це в Лондоні. Англія,  невідомо навіщо додав він. 

«Все краще й краще»,  думала собі Келлі-Лі.

— Яка прикрість. То ви тут, а вона залишилася там? Довго доведеться жити окремо? 

— Гм, не знаю, — відказав Остін.  Сподіваюся, ні, та знаєте, як воно іноді трапляється… 

Келлі-Лі добре те знала. 

— Кави? 

— Так, — Остінові хотілося кави, аби трохи прояснити думки. Вам подобається тут працювати? 

Келлі-Лі давно затямила, що чоловіки не люблять жінок, котрі скиглять і скаржаться. Їм подобаються натхненні й щасливі. Тож вона відповіла:

— ОБОЖНЮЮ! Це неймовірно. Пахощі кориці вранці! Перша чашка кави. Дегустації нових дивовижних смаків…

— Ви самі випікаєте? — запитав Остін. 

Келлі-Лі звела брови. Завжди вважала, що відмінна риса рафінованої жительки Нью-Йорку  невміння увімкнути плиту. 

— Щось на кшталт… Нам привозять вже готове тісто, а я лише допікаю. Типу як запіканку з макаронів та сиру. 

— Але вам подобається випікати?

—  Так, це я люблю, — усміхнулася Келлі-Лі.  Знаєте, а в нас є доставка. 

— До Лондона? 

— Звісно! У нас там є представництво. Можу зателефонувати їм зараз, і за пів години вони будуть на місці. 

— Справді?  Остіну ідея сподобалася. Якщо він отримає роботу, Іссі могла б переїхати сюди й випікати собі далі. У місті купа пекарень. Це було б чудово! 

Остін відкусив шматок шоколадно-ванільного капкейку, який йому подала Келлі-Лі. Він не заперечував  попри те, що після того обіду міг би голодувати й тиждень. Загалом смачно, хоча й дещо солодкувато і без присмаку щойно спечного тістечка, як в Іссі. Навіть дуже смачно. Можливо, Іссі зможе переїхати сюди й готувати ще смачніші за ці! Їй це сподобалося б. 

— Надішліть десяток, сміливо кинув Остін, вважаючи, що поводиться як справжній мешканець Нью-Йорку. Келлі-Лі записала адресу і пообіцяла зателефонувати. 

— Дуже рада, що вам у нас сподобалося! — звабливо усміхнулася вона йому, та спроба виявилася марною. Остін вдруге відкусив капкейк і поринув у глибокий сон серед таких знайомих пахощів затишної пекарні.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.