Вибір щомиті

Едіт Еґер

Едіт Єва Еґер народилася у вересні 1927 року в Кошиці, в єврейській родині. Її батько був відомим кравцем, мав власне ательє. Сестри Едіт займалися музикою, а вона була успішна в гімнастиці і балеті. Вона зустрічалася з Еріком, вони планували спільне майбутнє. Вона була щаслива. А потім її сім’ю відправили в Аушвіц. Батьки були вбиті, Едіт вижила.

Сьогодні доктор Еґер веде активну психологічну практику, входить до викладацького складу Каліфорнійського університету і читає лекції по всій Америці і за кордоном. Вона — відомий психотерапевт і допомагає іншим подолати травми; в її пам’яті продовжують жити кошмари: побиття, бомбардування, селекція, смерть, стовпи диму, що піднімалися до неба. Її минуле не зникло, але вона навчилася з ним жити. Книга «Вибір», написана тою, яка пройшла Аушвіц — це, перш за все, книга про сенс життя. Сенс життя самої Едіт полягає у фразі: «У мене сім правнуків — і це моя головна помста Гітлеру».

Едіт Еґер. Вибір: прийняти можливе / пер. з англ. Христина Радченко. — Київ: Книголав, 2020. — 400 с.

Передзамовлення

Уривок

Боюся, погані речі стаються з усіма. І ми не можемо цьому зарадити. Подивіться у своє свідоцтво про народження — невже там написано, що життя буде легким? Авжеж ні. Але чимало з нас застрягли у своїй травмі та тузі без можливості жити на повну. Саме це ми можемо змінити.

Нещодавно, чекаючи на свій рейс додому до Сан-Дієго в міжнародному аеропорту Кеннеді, я сиділа та спостерігала за обличчями незнайомих людей, що проходили повз. Мене глибоко вразило те, що я побачила. Нудьгу, злість, напруження, бентегу, замішання, безсилля, зневіру, печаль і — що лякає найбільше — порожнечу. Так мало радості та сміху навколо — мене це неабияк засмутило. Навіть найтемніші моменти нашого життя дають нам можливість сподіватися, тішитися та радіти життю. Будь-який прояв життя — це все одно життя.

Яким би воно не було болісним чи сповненим стресу. Чому ми так часто маємо докладати зусиль, аби відчути себе живими, або відмовляємо собі в тому, аби жити на повну? Чому так складно оживити своє життя?

Якби ви поцікавилися в мене, який діагноз серед моїх пацієнтів найпоширеніший, то я б не сказала, що це депресія чи посттравматичний стресовий розлад, хоча це й були часті випадки серед тих людей, яких я знала, любила, яким допомагала звільнитися. Ні, я б сказала, що це зголоднілість. Ми зголоднілі за визнанням, увагою, любов’ю. Зголоднілі за свободою прийняти життя та пізнати себе й бути самими собою.

Завдяки власному пошуку свободи та рокам досвіду ліцензованої клінічної психологині я впевнена, що страждають усі. Але не обов’язково в ролі жертви. Існує різниця між тим, аби бути в ролі жертви та зазнавати насилля. Скоріше за все, ми всі в той чи інший спосіб зазнавали насилля. У якийсь спосіб ми зазнавали страждань, лиха чи образ через обста-

вини, людей або установи, на які не мали впливу. Таке життя.

Це насилля. Воно приходить ззовні. Сусідський покидьок, начальник, що лютує, партнер, що ображає, коханець, що зраджує, закон, що зневажає, нещасний випадок, що призводить до лікарні.

Роль жертви, навпаки, йде зсередини. Ніхто не може зробити з вас жертву, крім вас самих. Ми стаємо жертвою не тоді, коли з нами щось стається, але коли ми самі обираємо триматися за кривду. Ми формуємо розум жертви — коли наш спосіб мислення та існування стає жорстким, звинувачувальним, песимістичним, застряглим у минулому, нездатним відпускати, каральним, виходить за межі здорового глузду. Обираючи ув’язнення в ролі жертви, ми стаємо своїми ж тюремниками й тюремницями.

Хочу дещо дуже чітко пояснити. Коли я говорю про жертв та вцілілих, я не засуджую жертв — чимало з них не отримали жодного шансу. Я не можу звинуватити тих, кого відправили прямо до газової камери, або тих, хто помер на своїй койці, і тих, хто потрапив за огорожу з електричного колючого дроту. Я сумую за всіма, кого прирекли на насилля та знищення.

Я живу, аби допомогти іншим віднайти свої можливості та мужність, зазирнувши в обличчя своєму лиху. Також хочу зазначити, що немає ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо встановити умовну важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої. Люди кажуть мені: «Зараз у мене тяжкі часи, але я не маю права скаржитися, бо це ж не Аушвіц». Таке порівняння призводить до применшення та знецінення власних страждань. Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати. Якщо ми применшуємо наш біль або караємо себе за почуття розгубленості, ізольованості чи страху через зміни в нашому житті, якими б незначними ці труднощі не здавалися іншим, ми обираємо роль жертви. Ми не бачимо вибору, що постає перед нами. Ми засуджуємо себе. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося зцілитися, то я зможу також».

Одного ранку я приймала двох пацієнток, одну за одною, обидві мами, трохи за сорок. Донька однієї з них помирала через гемофілію. Більшість часу впродовж нашої зустрічі вона плакала, запитуючи, чому Бог забирає життя в її дитини. Мені було так боляче за неї — вона цілком присвятила себе догляду за донькою та була спустошена втратою, якої мала незабаром зазнати. Вона була розлючена, у розпачі, не певна, чи зможе витримати цей біль.

Моя наступна пацієнтка щойно прибула із заміського клубу, а не з лікарні. Вона також плакала впродовж усієї години. Вона була засмучена через те, що її «кадилак», який щойно доставили, був не того відтінку жовтого, який вона замовляла.

Якщо дивитися поверхово, її проблема здавалася дріб’язковою, особливо на тлі туги за дитиною, що помирає, моєї попередньої пацієнтки. Та я досить добре знала її, аби розуміти, що сльози розчарування через помилковий жовтий колір її нової автівки — то насправді сльози розчарування через значно серйозніші речі в її житті, які не виправдали її сподівань: через самотність у шлюбі, через сина, якого погнали з чергової школи, через занедбану кар’єру, яку вона покинула, аби якнайбільше свого часу присвятити чоловіку та синові. Часто незначний розпач у нашому житті приховує за собою значно вагоміші втрати; дріб’язкові на перший погляд хвилювання насправді виявляються відбитками значно сильнішого болю. Того дня я усвідомила, як багато спільного можуть мати дві на перший погляд різні мої пацієнтки — і між собою, і з усіма людьми по всьому світу. Обидві жінки намагалися подолати ситуацію, яка була поза їхнім впливом та не відповідала їхнім очікуванням. Обидві страждали та тужили, бо сталося те, чого вони не бажали та не очікували. Вони обидві хотіли натягнути те, що відбувається, на те, що мало б відбуватися за їхнім планом. Біль обох жінок був справжній. Кожна з них переживала людську драму — як переживаємо її ми всі, опинившись у ситуації, якої не очікували та з якою не готові впоратися. Обидві заслуговували на моє співчуття. Обидві, як і будь-хто з нас, мали вибір, як поставитися до ситуації та як діяти, аби зрушити з позиції жертви в напрямку зцілення, навіть коли обставини їхнього життя лишаються незмінними.

Зцілені не мають часу запитувати «Чому я?». Єдине питання, яке важить для тих, хто пережив лихо й вцілів, це «То що далі?». Неважливо, чи ви зараз на світанку життя, в зеніті чи на схилі літ, неважливо, чи ви глибоко занурились у страждання, чи щойно стикнулися з проблемою, неважливо, чи ви вперше закохалися, чи втратили партнера після довгих років разом, неважливо, чи ви оговтуєтеся від подій, що перевернули ваш світ, чи намагаєтеся додати в своє нудне життя хоч трохи пригод — я з радістю допоможу вам дізнатися, як втекти з концентраційного табору вашого мозку та стати людиною, якою ви волієте бути. Я хотіла б допомогти вам звільнитися від минулого, від невдач та сліз, від гніву та помилок, від жалю та непереборного суму, а замість цього обрати свободу насолоджуватися повним радісним життям. Нам несила обирати життя, вільне від болю. Але ми можемо обрати свободу, звільнення від минулого, незалежно від того, що випало нам на долю, та прийняття можливого. Запрошую вас обрати свободу.

Ця книга, як і хала, яку мама зазвичай готувала у вечір п’ятниці, плететься з трьох пасм: історії мого виживання, історії мого самозцілення та історій дивовижних людей, яких мені пощастило спрямовувати до звільнення. Я перенесла сюди весь свій досвід таким, яким його пам’ятаю. Історії моїх пацієнтів ретельно відображають суть їхніх переживань, але я змінила всі імена та розпізнавальні деталі, а в деяких випадках створила збірний образ кількох пацієнтів зі схожими проблемами.

Це результат історій вибору, великого чи маленького, який може спрямувати нас від травми до тріумфу, з пітьми до світла, з ув’язнення до свободи.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *