Підліткова робінзонада Рудої Лисиці

Френсіс Ґрінслейд

Посібник з виживання у дикій природі чи щемлива історія нещасливої родини?

Підлітковий роман канадської письменниці Френсіс Ґрінслейд про вразливість людини перед дикою природою (бо хто ми без своїх GPS та авто?), і водночас про силу духу дитини, яка залишилась сама і прагне віднайти батька й матір, які пішли по допомогу. Доля не балувала Ліну, та, схоже, зуміла підготувати її до важкого шляху без орієнтирів. 

Зовсім сама у прадавньому лісі – чи має тринадцятирічна дівчинка шанс повернутись додому? І чого навчить її пригода юних читачів? 

Френсіс Ґрінслейд. «Дорога Рудої Лисиці». Переклад Ірини Гоял. К.: Видавництво «Рідна мова», 2021, 240 ст. 

Уривок 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Сигнал SOS — з азбуки Морзе. Дехто стверджує, що це абревіатура англомовного Save Our Souls — «Спасіть наші душі». Я прокинулася вранці, знаючи це, хоча ще ввечері цього не пам’ятала. Коли я відчула сонячні промені на щоці й розплющила очі, першими в голові виринули ці слова: спасіть наші душі.

Мама сиділа на задніх дверцятах і читала.

У повітрі ще не розвіявся тютюновий дим, але я нічого не сказала. Як свідчив досвід, що більше мама курила, то менше я могла щось їй сказати з цього приводу.

— Ми припустили, що не можемо завести автівку, — сказала мама, ніби продовжуючи вже почату розмову. — Можливо, це так. Але раптом — ні? Раптом існує спосіб запустити двигун? Навіть якщо нам вдасться подолати частину шляху, цього може бути достатньо.

Вона виставила довідник власника машини.

— До речі, доброго ранку. Як спалося?

— Нормально, — відповіла я. — Все тіло затерпло.

— А я й очей не зімкнула. Як у нас ситуація з водою?

— Скоро знадобиться поповнити запаси.

— От якби ми збирали воду, коли йшов дощ. Але ж хто очікував… — мама не закінчила думку й простягнула довідник мені. — Ти знаєш про двигуни куди більше, ніж я. З чого нам починати?

— Тато говорив, що існує так зване «дерево рішень». Потрібно долати різні етапи один за одним. З одного випливає друге. Але я не пам’ятаю, з чого починати. Може, з акумулятора.

Якось по обіді, колупаючись у моторі пікапа, тато нашвидкуруч накреслив мені схему на картоні, який підкладав собі під коліна. Зараз я спробувала відтворити її в пам’яті, й мені вдалося побачити намальований ним маленький прямокутник із двома пиптиками згори й знаком питання над ним. Чи заряджений акумулятор? Мені здавалося, що перед цим був ще якийсь крок, але не могла згадати, який саме.

— Ми знаємо, що з акумулятором все в порядку, бо фари вмикаються, світять яскраво і гудок теж працює, — сказала я мамі.

Тато говорив, що проблеми із запуском двигуна найчастіше пов’язані з акумулятором. Він обвів малюнок акумулятора колом і докреслив купу кривих стрілок, що вказують на нього.

— Люди одразу починають ускладнювати ситуацію й не помічають очевидного. У дев’яти випадках з десяти просто порушено контакт клеми. Якщо почулося клацання, або звук взагалі відсутній, існує велика ймовірність того, що або акумулятор розрядився, або нема контакту. І це добре, бо якщо справа в акумуляторі, все можна полагодити швидко й недорого.

Я не помічала чогось очевидного? Чи ввімкнулися б фари за відсутності контакту? Не думаю. Принаймні світло було б тьмяним або мерехтіло б. Проблема не в акумуляторі.

Мама мотала ногами, сидячи на краю дверцят.

— Якщо це не акумулятор, що йде далі?

— Наступний, здається, стартер. Але… — Я думала, що цей варіант теж виключено, оскільки ми знали, що витекла олива. Це ж було очевидно. Та я не хотіла розчаровувати маму — знала, що їй кортить щось спробувати.

— Але?.. Але що?

Ми бачили темну калюжу оливи під пікапом. Хоч як мені хотілося вигадати якийсь спосіб вибратися звідси, я знала, що шанси завести пікап мінімальні.

— Але… — знову почала я.

— Але, але! Досить алекати, Ліно! — мама скинула руки догори. — Час все з’ясувати!

Чи буває у вас відчуття, ніби хай би що ви сказали, це виявиться неправильним? Не знаю чому, але я чуюся так досить часто. І тоді скидається, що все, що крутиться в мене на язиці, просто завмирає, і я не можу зронити ані слова. Не знаю точно, коли саме це почалося, хоч і не пам’ятаю за собою такого, поки була жива Лія.

У нашій школі є хлопець на ім’я Люк. Я називаю його Люк-глюк, хоч і поза очі. Іноді я виходжу відповідати перед класом і не можу, і тоді Люк-глюк каже: «О, Ліна знову леденіє». Я спопеляю його поглядом, бо, думаю, що так зробила б Лія. У сестри завжди знаходилося більше відповідей, ніж у мене, але я вже не завжди можу здогадатися, якими вони були б. У будь-якому разі, мій погляд його не зупиняє, але від цього краще почуваюся я.

Оскільки мама працює психологом в школі і з нею, певно, легко говорити, можна було б подумати, що я вже давно розповіла їй про Люка-глюка. Але це не так. Річ у тім, що й маму часто дратує, коли я «леденію».

Зараз я намагалася контролювати власний голос.

— Я збиралася сказати, що не впевнена, не пам’ятаю, як це перевірити, — збрехала я. Я справді не пам’ятала, але сказати збиралася не це, а те, що стартер нам не допоможе.

— Ну, подумай, — сказала мама лагідніше. — Проглянь довідник. Можливо, він тобі про щось нагадає. — Вона дивилася вперед на дорогу, а я могла сказати, що мама шкодує про грубість у розмові зі мною. Ще кілька хвилин вона мовчала, а я гортала сторінки довідника, хоч насправді й не дивилася в них.

— Може, завариш нам чаю із хвої? Він дедалі більше припадає мені до смаку. І треба з’їсти хліба із сиром, бо зіпсується.

Я перегорнула сторінку з порадою: «Якщо індикатор не світиться, зверніться в службу обслуговування». Я знала, що в довіднику власника не дають покрокових інструкцій з ремонту автомобіля. Відклала посібник і полізла по плитку.

— Людям уже не потрібно вміти самостійно ремонтувати машини, — не раз казав мені тато. — Навіть якісь елементарні речі. Навіть оливу замінювати. Йдеться про статус. Людина повинна бути надто зайнятою, щоб ставити автівку на під’їзну доріжку до будинку чи у провулок за ним, забиратися під неї та вимазувати одяг і руки. Вона просто має взяти телефон і домовитися про зустріч, заплатити комусь, хто все це зробить. Але так люди втрачають одне із задоволень: якщо ти можеш полагодити свою автівку, то маєш певний контроль над своїм життям. Саме тому, Ліно, як хочу, щоб ти це вміла.

Мама стрибнула в кузов пікапа.

— Ліно?

Я підвела погляд, продовжуючи встановлювати плитку.

— Ти молодець, що запропонувала вчора залишити ще один зерновий батончик. Вибач, що я була така нетерпляча. Я голодна. І не спала. Ти ж, правда, знаєш, що я тобою пишаюся?

— Знаю.

— Ти розумниця, — вона якось кумедно усміхнулася. — І завжди нею була.

У деяких сім’ях багато обіймаються. Думаю, там постійно говорять щось подібне до того, що мама сказала щойно. Але наша сім’я не така. Ми тримаємо почуття в собі й сподіваємося на краще. Сподіваємося, що інша людина просто знає. І, думаю, зазвичай це спрацьовує. Але мені було приємно, коли мама так сказала. Принаймні спочатку. Вже за мить я здивувалася, чому вона взагалі так сказала, і це мене трохи злякало, бо її фраза почала скидатися на передсмертні слова героїв у кіно.

Якось я чула, як мама говорила подрузі, що, на її думку, вона недостатньо обіймала Лію. Казала, що й сама виросла в сім’ї, де не надто обіймалися, тому вважає, що в неї просто немає такої звички, але зараз вона про це шкодує. Можна було б подумати, що після такого мама старатиметься обіймати мене значно частіше, але цього не сталося. Не те щоб для мене це щось значило. Розумію: було б дивно, якби мама раптом почала весь час обійматися, ніби зі страху, що я теж можу будь-якої хвилини загинути. Від цього було б тільки моторошно. Так само, як зараз, коли слова, від яких мені мало стати краще, насправді змусили мене переживати. Розумієте, про що я? Бо я збагнула одне: ніколи до пуття не можна осягнути те, що відбувається в сім’ях, тож можна кинути всі спроби логічних пояснень.

Плитка горіла. Нам стало води на дві маленькі чашки чаю зараз і по маленькій чашці води пізніше. На хлібі з’явилися плями цвілі, але я підсмажила його над конфоркою, щоб уникнути зайвих проблем.

— Що це? — запитала мама, беручи в руки жовту коробочку з кількома датчиками, яку вона знайшла в наборі інструментів.

— Зарядний пристрій із компресором для підкачування шин.

— Ага, значить нам не знадобиться?

— Знадобився б, якби у нас розрядився акумулятор. І якби цей пристрій був заряджений.

— Або якби у нас була пробита шина, але без цього обійшлося.

Я кивнула.

Ми сиділи на задніх дверцятах, пили чай і їли підсмажений, злегка підгорілий хліб. Повільно й мовчки. Потепліло. Лише кілька білих пухнастих хмар плили блакитним небом кольору без назви.

Я думала про калюжку оливи, яка просочилася в ґрунт і забруднила каміння під пікапом, думала про стукіт, який видавав двигун, коли тато намагався його завести. Якби був якийсь шанс це зробити, батько спробував би. Він знався на двигунах, знався на всьому, пов’язаному з автомобілями. Іноді він допомагав нашому сусідові через провулок за домом, хлопцеві на ім’я Дункан, у якого був старий «Форд Ф-150».

Коли у Дункана виникали проблеми з пікапом, він стукав у задні двері, по-особливому, наче це був пароль, і питав: «А пан Л-л-лисиця вдома?». Високий, худорлявий, з очима кольору озера Оканаган восени, з трохи приголомшеним поглядом, наче в оленя, якого я бувало полохала вечорами променем ліхтарика на задньому дворі, Дункан мав копицю темних кучерів, через що здавався дещо здичавілим. Він заїкався, тож коли цікавився, чи вдома тато, його запитання часто займало певний час. Я знала, як він чується, і часто хотіла сказати, що не варто пояснювати, я й так знаю, хто йому треба.

Батько говорив, що Дункан панікує, коли щось стається з його пікапом. На вихідних сусід працював у кіоску із сандвічами на водоспаді Оканаган, у двадцяти хвилинах їзди на південь від нас, і боявся, що через значний ремонт не зможе їздити, а отже, втратить роботу. Я чула, як тато казав йому:

— Не хвилюйся. Майже все в цій машині можна полагодити самотужки. Легко й з великою приємністю.

Я спостерігала, як тато допомагає сусідові ремонтувати гальма на «форді», замінити радіатор, що став протікати, встановити новий генератор змінного струму, і вирішила, що мені подобається цей хлопець, бо йому подобається мій батько, і Дункан завжди звертається до нього «пане Лисиця», хоча тато казав, що той може називати його Леонард чи навіть Лен.

***

Хоч я й не думала, що мені якось допоможе довідник власника, я догортувала його до кінця, коли натрапила на схеми запобіжників і перемикачів і дещо згадала.

— Відкриймо капот, — сказала я мамі.

— Що ми робимо?

— Я знаю, як протестувати стартер.

Треба визнати, що на мить мене заполонила примарна надія. Я змогла уявити, як із гуркотом заводиться двигун, і як ми повертаємося вибоїстою дорогою, якою приїхали сюди, а я сиджу за кермом.

Знаю, якби нам справді вдалося завести машину, кермувала б мама. Але, оскільки це була моя фантазія, я посадила на місце водія себе і, поки там сиділа, уявила, як тато йде нам назустріч із двома чашками гарячого шоколаду й раптом бачить, що ми їдемо. Не знаю, чому він мав іти пішки, але, певно, так моє геройство стало б іще більшим, бо я підібрала б ще і його, і ми всі поїхали б до цивілізації, і, можливо, мене показали б у новинах.

Коли ми відкрили капот, я перевірила дроти акумулятора, щоб упевнитися, що клеми щільно затягнуті й на них немає корозії. Потім, дотримуючись зображеної в довіднику схеми, витягла запобіжник реле стартера. Він був позначений як 5А, тож я витягла запобіжник електроскладування дзеркал, також позначений як 5А, і всунула його на місце запобіжника реле. Схрестила пальці.

— Гаразд, мамо. Можеш спробувати завести двигун.

Мама повернула ключ у замку запалювання, брязнув стартер і моє серце стріпонулося, але потім почувся той самий стукіт мотора. Мама опустила голову й руки на кермо. Я ж була така розчарована, що в мене на очах забриніли сльози і довелося щосили стримувати їх. Так, дурня з мого боку, адже я із самого початку знала, що забавки зі стартером не спрацюють. Але чомусь сподівалася на диво.

Наступні кілька годин ми перебирали інші елементи, які мені вдалося згадати з татового дерева рішень, хоча, думаю, я не дотримувалася логічного порядку. Я постукала по стартеру викруткою, поміняла місцями ще кілька запобіжників, зняла всі кришки свічок запалювання й перевірила їх, хоч насправді не знала, що мені слід шукати. Щоразу, коли ми намагалися запустити двигун, у мене з’являлася примарна надія, яка гасла з кожною невдачею.

Зрештою мама зітхнула й сама заглянула під автівку.

— А це величезна калюжа оливи, — сказала вона.

Я кивнула.

— Чорт забирай! Чорт забирай! — Вона вдарила кулаками по капоту. Я бачила, що мамі хотілося сказати куди більше, але вона стрималася. Вона глибоко вдихнула й подивилася на мене. — Ходімо краще по воду, поки ще не пізно.

***

У нас було дві проблеми: як знайти джерело води і як не загубитися, поки ми шукаємо його в чагарниках.

— Ходімо! — Мама рушила через канаву до лісу.

— Мамо, почекай! — гукнула я, а потім почала переживати, що сказала «мамо» тоном, який їй не подобався. — Я візьму компас і якийсь прапорець.

— Ми не заходитимемо далеко. Триматимемо дорогу в полі зору.

— Знаю. Просто я подумала. Просто я хочу знати, куди ми йдемо. Про всяк випадок.

— Тоді поквапся.

У мене була флуоресцентна помаранчева футболка, з якої вийшов би гарний прапорець. Я витягла її з рюкзака разом із компасом, аркушем паперу й олівцем. А ще одягла наручний годинник. Я знала, що заблукати легко, навіть коли думаєш, що весь час ідеш прямо. А от із компасом досить просто відстежити, куди йдеш, тому можна повернутися, навіть втративши орієнтири.

Ми з мамою заблукали два роки тому, гуляючи стежками на горі Сайпрес у північному Ванкувері, що здається божевіллям, оскільки цей парк практично в місті. Можливо, саме тому ми й не надто звертали увагу на те, куди йдемо. Технічно ми й не заблукали, бо все ще йшли маркованою стежкою. Але коли почало холоднішати, а ми зголодніли, то раптом наче очуняли й зрозуміли, що не знаємо, куди йти, щоб повернутися до машини. Мама найбільше злилася на себе. Вона казала: «Я ж доросла. Було б бути уважнішою. Але на якийсь час я просто занурилася в себе». Ми проблукали ще години з півтори, аж поки випадково вийшли на дорогу. Ми не знали, припаркувалися вгору чи вниз схилом від того місця, де вийшли, але пішли вниз і не помилилися. Десь через пів милі ми знайшли машину.

Мама сказала, що нам пощастило, і мала рацію. Ми дійсно гуляли маркованими стежками навмання. Ми ж могли не вгадати, куди йти, і зрештою блукати парком усю ніч.

У поході легко зануритися в себе. Пані Файндей вчила нас, що важливо усвідомлювати, що відбувається навколо. Чи є якісь прикметні риси, наприклад, великий камінь, пагорб, химерний пеньок або дерево? У лісі, де все вертикальне, найлегше помітити горизонтальні предмети, наприклад, дерево, яке впало в розщіп іншого. На це треба звертати увагу й відшукувати ці особливості на зворотному шляху.

А ще краще малювати шлях на маленькій мапі, щоб не забути. Можна лишати позначки на деревах чи камінні з напрямками «додому» та «від дому». А ще пані Файндей навчила нас озиратися. Ліс має зовсім інший вигляд, коли ви обертаєтеся й дивитеся на нього з іншого боку, — так, як будете дивитися, коли повертатиметеся. Але більшість людей забуває ці базові речі, а потім, коли розвертається, щоб іти додому, все здається незнайомим. Ось тоді й з’являються сумніви та паніка.

Ми з мамою глянули в ліс по обидва боки дороги, щоб оцінити, де може бути вода, помітити ознаки якогось струмка чи місця, де ще лежить сніг. Я знала, що біля потічка рослинність буятиме рясніше, ростиме більше листяних дерев, як-от верби або тополі. Ми роздивилися ліс, але не побачили нічого схожого.

— Ходімо на північ. Ми можемо тримати дорогу в полі зору, — сказала мама. — Принаймні так ми рухатимемося назустріч тим, хто може їхати сюди.

Коли ми зійшли з дороги в ліс, у мене в грудях виникло якесь дивне запальне відчуття. Це був страх, але водночас і хвилювання. Я знала, що мій обов’язок — не дати нам заблукати. А ще розуміла, що навіть якщо мама цього не каже, вона теж про це знає.

Нам потрібна була вода. Радше нам скоро знадобиться вода. І вона була десь тут. Але як далеко нам доведеться йти в пошуках? У верховітті каркали ворони. Щось проскрекотів нам бурундук, а потім стрімко піднявся по дереву, влаштувався на гілці й насварився на нас. Ми просувалися поволі. Прямі тонкі стовбури дерев оточували нас лускатою сірою корою, чорними гілками й бородами сухого лишайнику. Вже з такої відстані було важко розрізнити просвіт у лісі, який утворювала дорога. Ви ж чули історії про скелети заблукалих, які знаходять за кілька кроків від дороги? Якщо ви не знаєте, що десь є дорога, вона — невидима. Скидається, що зусібіч тягнеться нескінченний ліс.

Я спрямувала компас на пагорб вдалині, який намалювала на карті разом із дорогою, й записала дані та час.

Мама обернулася зі словами:

— Не відходь від мене.

Нас огортали насичені пахощі хвойного лісу. Я згадувала, як гойдалася в гамаку, на озеро світило сонце, об берег плескали хвилі, а бабуся брязкала посудом, накриваючи стіл для обіднього пікніка.

«Будь уважною», — нагадала я сама собі. Але дерева скидалися одне на одне: прямі й тонкі, з гілок звисає блідий лишайник, наче обірвані ганчірки біля бабусиного будиночка. Я знову знайшла пагорб і перевірила показники компаса.

У сутінках до будиночка просто нізвідки приходили олені. Їхні рудувато-коричневі постаті спускалися до озера. Із заскленого ґанку ми спостерігали, як вони нахилялися й пили. Їхні вушка ворушилися, а самі олені оберталися подивитися на нас. Я похитала головою, щоб розвіяти спогади.

— Перейдімо через дорогу й повернімося до автівки з іншого боку, — запропонувала мама.

Я знову записала час і показники компаса, і ми пішли до дороги. Виявилося, що ми були ближче, ніж думали.

Ми повернулися до автівки, так і не знайшовши води. Мама трохи відпила від того, що в нас лишилося, й передала пляшку мені. Тепер, коли вода майже скінчилася, я почувалася дуже спраглою. Мені хотілося повнісіньку склянку холодної води з-під крана. Мені хотілося холодного чаю з кубиками льоду.

— Ліно, нам треба дещо обміркувати, — сказала мама, закриваючи залишки води. Вона глибоко вдихнула. — Цілком можливо, що… — вона зробила паузу, — …що нам доведеться самим вибиратися звідси. Я думаю, що хтось нас знайде. Але на це може знадобитися час і…

— Ти сказала «хтось», — не втрималася я. Мої очі наповнилися сльозами. — Чому ти сказала «хтось»?

Мама глянула мені в очі й стала щось говорити, але я відвернулася від неї й побігла дорогою на південь — у напрямку, яким пішов тато. Неслася по камінню, по гілках і колодах, занурювалася в густий ліс і продовжувала рух. Я чула, як мене кличе мама. Я бігла, доки перестала чути її голос, а потім зупинилася. Кров стугоніла у скронях. Сонце кидало скісні промені на пухнаті гілки, устилаючи лісовий покрив плямами світла. Я сіла на сонечку, обпершись спиною об дерево. Моє дихання сповільнилося. Сльози зупинилися. Куди поділася дорога? Я витерла обличчя тильним боком долоні. Тато пішов сюди, йдучи залишками дороги. Але дороги більше не було. Лише густі зарості дерев, вітролом, каміння та пагорби.

Я знала, що намагалася сказати мама. Що тато може не приїхати по нас. Що, можливо, він не дійшов до траси. Раптом GPS знову помилився? Раптом шосе було не там, де він очікував? Він повинен був взяти мій компас. Я повинна була про це подумати. Ви вважаєте, що йдете прямо, але люди завжди ходять колами. Чому так? Чи це якийсь прадавній інстинкт, щоб ми завжди поверталися додому? Я дивилася на ліс і уявляла, як тато обминає повалені колоди й каміння. Уявила його жовтий дощовик і мокрі черевики. Уявила, як він доїдає ковбаску, обертається й замислено дивиться на небо. Після того як він пішов, два дні небо було затягнене хмарами. Сонце не з’являлося, не допомагало йому орієнтуватися на шляху.

Поступово до мене дійшло. Якби тато заблукав, він зрештою повернувся б назад й опинився б десь тут. Я вирішила, що зроблю все можливе, щоб допомогти йому, коли це станеться.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *