Архів фотографа Олександра Ранчукова

Ранчуков

26 листопада у Малій Галереї Мистецького Арсеналу було відкрито архівну виставку численних фотографій київського фотографа Олександра Ранчукова. До експозиції, сформованої куратором Максом Горбацьким, було внесено світлини, відскановані негативи, підготовлені до друку, а також нотатки автора.

Олександр Ранчуков народився в 1943 році у Кам’янець-Подільському. Навчався в КПІ, працював в Інституті теорії та історії архітектури. З 1978 по 1996 рік його роботи, виконані на замовлення, ставали ілюстраціями різноманітних видань з архітектури. Паралельно він досліджував і знимкував життя навколо таким, яким воно було. Цей метод його бачення та діяльності, який дехто нарікає нудним, невиразним або безплідним, насправді є засадничим для розуміння пізнього СРСР. Не маючи від початку необхідних навичок і самостійно зробивши з себе професійного фоторепортера, за 40 років він створив сотні документальних кадрів, за якими ми зараз можемо пізнавати пізнорадяньску дійсність. Брати участь у діалозі із містом, якого вже немає. Сам автор вважав, що фотографія — це спосіб спілкування зі світом, з іншими людьми. При чому як для самого фотографа, так і для глядачів.

Архів фотографа Олександра Ранчукова

Єдиною мірою часу є пам’ять, а історичним свідоцтвом та інструментом пам’яті є фотографія. За допомогою фотоапарату “Київ 4” Ранчуков фіксував кволий, задушний, майже мертвий час 1980-х, реальну картину світу. Він старанно категорізував результати своїх фотографічних практик. Про це заявляють ретельно сортовані конверти із контрольними негативами, кожен з яких має на собі підпис щодо часу, місця, обставин зйомки. Деінде також проступають деякі додаткові технічні коментарі. Власне, у першій залі, в якій представлені 9 відсканованих великоформатних робіт,  які оригінально майже всі були створені за завданнями Інституту теорії та історії архітектури, ці конверти з адресами та датами слугують за підписи. 

На світлині Бессарабського ринку (1984 рік) видно, що тоді у фасадних вітринах довкола будівлі ринку продавали квіти, а не шаурму. Всередині все також було цілком інакше: під склепінням висіли транспаранти, що вітали трударів колгоспних ланів, зал був всуціль заповнений одноманітними ятками з овочами, фруктами та сезонними жоржинами, бабусі-продавчині були в однаковій білій уніформі — виділялися лише непозбувні хустки, прояв народного у товщі радянського. Загалом Київ був значно нижче і просторіше, але під чорно-білим сонцем Ранчукова містяни виглядають безпорадно та зашорено. Згадується означення СРСР письменниці Славенки Дракуліч — “місце комунізму, страху й нужди”.

Архів фотографа Олександра Ранчукова

Фундаментальним предметом дослідження Ранчукова є архітектура як відчутна тілесність міста. Архітектура — це, напевно, найнебезпечніший вид мистецтва, адже вона надовго і ґрунтовно входить у наше життя. Від архітектури не сховатися, вона формує смак людей, впливає на їхню щоденну поведінку. У тоталітарних державах архітектурна політика невідривно пов’язана з реалізацією контролю над суспільством. Грандіозні палаци (Леніна/юності/рад/культури/одружень/піонерів/etc), ВДНГ, Будинок лікаря, Будинок меблів, Будинок побуту, готель “Салют” стають міськими домінантами, а навколо них рясніють одноманітні панельні райони. Соціалістична модель урбанізму — це ґенерація архітектурних типологій-дублерів (спальних районів), а місто в такому разі — господарська система, спрямована на збільшення виробництва. Націленість на нескінченне досяганння “світлого майбутнього” і нехтування потребами людей є провідними в радянській містобудівній теорії.

Друга зала — геть інша за форматом фотографій, їхнім фокусом та способом репрезентації. Тут сконцентровано кадри з серії “Образ життя радянський” 80-х, значна кількість з них є відомими та популярними (зокрема, фотографія американської іномарки “Лінкольн” біля Житнього ринку). Вони робилися на 35-мм плівку з  чіткою метою показати прийдешнім поколінням розпад чинного тоді політичного ладу, його повільне вмирання та абсурдні спроби зберегти віру у комуністичне майбутнє. На спеціально облаштованих столах за допомогою збільшувального скла можна вивчити повсякденне життя киян на вулиці — у чергах, точках вуличної торгівлі та на зупинках громадського транспорту. Так Ранчуков протоколював соціальне, людське, живе. 

Ранчуков

У Ранчукова люди — це частина міста, без яких воно не має сенсу. З першого погляду на фотографіях перехожі — не центральні фігури, однак сьогодні, за півстоліття від зйомки, їхня постава, рухи, одяг, сумки, речі стають вагомими рисами періоду розвиненого соціалізму.  Можливо, ці люди і не нещасні самі по собі, але у заданих лаштунках виглядають безвихідно.  Герої та героїні фотографій постійно кудись йдуть, але насправді світу, куди вони прямували, вже немає. Це застиглий, похмурий, важкий час. Економічний застій, порожні (окрім як у дні урочистих комуністичних демонстрацій) вулиці, жалюгідний, але всеприсутній тоді пропагандистський кітч. З плакатів на людей гігантськими літерами кричать партійні гасла на кшталт палкого заклику виробити більше продукції меншим числом працівників. А самі люди стоять на вулиці у черзі за оселедцем з бочки, якого щойно привезли, але вже от-от розберуть. 

Ранчуков

СРСР — оплот миру у всьому світі (як написано на одному з транспарантів), світі однотипних машин і будівель, ремонту взуття і важких ринкових торб, циліндричних чоловічих хутряних шапок і пунктів прийому склопосуду, косих водогінних труб і розкришених бетонних сходинок. У 70-80-і роки минулого століття продукція масового вжитку занепадала, якість була нікчемною, формувався дефіцит продуктів, одягу, меблів та багатьох інших товарів. Ранчуков уміло реєструє прояви цієї злочинної недбалості партійного керівництва на фотографіях із відвантаженням продуктів. Це прямі ілюстрації поняття “завоз”, досконально відомого радянській людині. 

У другій залі також доступний планшет із кільканадцятьма сторінками відсканованого блокноту фотографа. Їх можна можна приблизити та розгледіти деталі: жінку, яка нахиляється разом із дитиною поцілувати ікону, пенсіонерку, що самотньо підмітає вулицю, чоловіків-сусідів, які спілкуються на розі. Це також зручна нагода пороздивлятися різнокольорові позначки, примітки та зауваги на берегах, зроблені рукою автора. 

Ранчуков

На багатьох фотографіях Ранчукова відображені місця в Києві, які зникли назавжди або змінилися, і тепер невпізнавані. Трамвайні колії у місцях, де їх вже немає, зяючі пустоти замість МАФів, ідеологічно принципова площа Ленінського Комсомолу замість сучасної Європейської, тролейбуси старої моделі, тарілка на Либідській — ще тодішня, зразка 1987 року, не затиснута між страховидними трц, навколо яких сьогодні так багато конфліктів інтересів і відчайдушних намагань зберегти геніальну спадщину Флоріана Юр’єва. Інтерпретувати зникомість і змінюваність міського ландшафту на базі об’єктивно кадрів фотографа можна по-різному, тяжіючи як до замилування та сентиментальної ностальгії, так і до соціальної критики та обурення якістю життя.

Виставка — бережливий заклик звернути увагу на приватні архіви фотографів, дбати про них, а через них — про спільну пам’ять і своє місто. Звертати увагу, плекати буденне, а відтак — епохальне.

Ранчуков

Вхід на виставку із врахуванням карантинних обмежень. 

Організатори зазначають, що виставку буде продовжено, тож її можна буде відвідати після зняття посилених карантинних обмежень 25 січня 2021 року.

Текст: Андрій Мирошниченко

  • Що: виставка Архів фотографа Олександра Ранчукова» 
  • Коли: з 26 листопада 2020 року по 1 лютого 2021 року; графік роботи: вт-нд з 12:00 до 20:00, пн – вихідний
  • Де: Мала Галерея Мистецького арсеналу, вулиця Лаврська, 10.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *