Сьогодні Kyiv Daily знайомить вас із найближчими проектами та подіями Музею Сучасного Мистецтва Одеси. Розповідає директор Музею Семен Кантор.

У музеї планується реалізація дуже багато різноманітних активностей, пов’язаних з виставкою, присвяченою 160-річчю легендарної Греківки (сьогодні – ліцею, а раніше і, сподіватимемося, у майбутньому – Одеського художнього Училища ім. М. Грекова). Експозиція ділиться на дві частини: перша,  трохи менша за розміром, але не менш важлива, присвячена тим, хто зберіг або хоч якось спробував зберегти культуру попереднього часу, незважаючи на панування тоталітаризму та кривавого жлобства.

Це передусім: Михайло Жук, Теофіл Фраєрман та Микола Павлюк.

Якщо роль в історії культури Одеси М. Жука і Т. Фраєрмана досить відома, то масштаб особистості М. Павлюка, мені здається, зрозумілий недостатньо.

Як і багато інших непересічних особистостей, ця людина – одна з жертв страшного режиму.

Спочатку – не знаю, наскільки любимий, але досить близький учень Михайла Бойчука. Як відомо, Бойчукісти працювали тут і створили багато фресок у кількох громадських будівлях Одеси: Південній торговій палаті, Будинку Преси, а також у Селянському санаторії на Хаджибеї. Павлюк там малював кілька чималих орнаментів. Вони відомі. Доволі швидко почав викладати в Училищі, тоді воно часто змінювало назви: Політехнікум, Академія, Інститут мистецтв. Назв було багато, але суть практично одна і та ж – унікальний центр Культури південного регіону.

А потім, коли Інститут почали перебудовувати, стискаючи та урізуючи, Павлюка, як і багатьох інших, забрали до Києва. У Київському Художньому інституті він був на досить великій посаді, як на мене, – декан. Але коли почалося те, що ми називаємо Розстріляним Відродженням, його, для початку, змусили виїхати з Києва, а може, він і сам зрозумів, що краще повернутися до Одеси. Але це він зробив. І більше активної публічної діяльності художника Миколи Павлюка не стало. Усі свої сили він віддавав викладанню. Під час окупації був директором Училища. Але знову ж таки, дуже тихим і спокійним. Він нікуди не висовувався. М. Жук був змушений відмовитися малювати портрети різних румунських офіцерів тощо. А від Павлюка цього й не вимагали, бо він не займався живописом принаймні публічно. Виключно викладав.

Але була друга частина його діяльності, дуже непублічна. Він так чи інакше, у різних формах, допомагав євреям рятуватися. Найвідоміша історія, коли він одягнув рясу, увійшов у гетто і вивів звідти художницю Токарєву-Олександровичу, і ще якусь іншу жінку. Це досить відомо. Я багато років умовляю його внучку Галину Павлюк подати це все до Ізраїлю на нагородження званням Праведника світу. Але вона вважає, що це просто обов’язок совісті і такого галасу не потрібно.

Після Перемоги і до кінця життя продовжував навчати студентів. Він так і не відігрівся, не наважився і малював до кінця своїх днів переважно пейзажі. Ми маємо кілька його робіт на «робочу тему». Найбільша за розміром робота тридцятого року – Сталеплавильники. Я як людина близька до металургії можу стверджувати, що жодного відношення до плавки металу те, що там намальовано, не має. Думаю, що якби ці мерзенні хлопці, які приїжджали на воронках, були хоча б трохи освічені,  вони зрозуміли б, що це радше іронія, ніж прославлення будівників п’ятирічки. Ось таким був Микола Павлюк, один із трьох великих викладачів ОХУ! 

Ми повинні розуміти, хто був тоді в Одесі. Тому що наразі це не дуже помітно – вони всі були досить скромні. Але Павлюк був ще й наляканий. І це все разом призвело до того, до чого власне й привело…

В наших планах лекція про Павлюка, яку проведе Володимир Кудлач. Це дуже цікава людина, перед усім справжній дослідник. Він мені розповів разючу річ: коли він, молодий художник, поїхав до Києва, кудись там поступати, щоб покращити свою техніку живопису, то його спитали – навіщо ти приїжджаєш до Києва, коли у вас є Павлюк.

Володимир попросив поставити в плани свою лекцію трохи пізніше, тому що він хоче зробити все якомога краще, до того ж обіцяє «багато сюрпризів». Тому я наполегливо зважую: на цей виступ варто прийти! Ймовірно, у низці різних інших активностей, передбачених під час виставкового проекту, ця найважливіша.

Друга частина експозиції зовсім з іншої сфери – вже сучасна. Ми в рамках великого виставкового проекту передбачили проведення кількох маленьких подій, присвячених одному і тому ж автору. Я хочу бути правильно зрозумілим – те, що я зараз розповідатиму про одного художника, не означає, що, на мій погляд, він найулюбленіший, найкращий, найталановитіший тощо.

Цей автор – Діма Ерліх. Навряд чи ви знаєте, чи пам’ятаєте, про те, що у 2017 році, коли проходила наша п’ята Одеська Бієнале сучасного мистецтва, Діма з ще двома друзями замотали себе білою тканиною (не знаю, як це було технічно виконано, кажуть,  їм допомагав модельєр Володимир Уманенко) для участі у хепенінгу. Вони сиділи на спеціально вибраних та підготовлених кріслах. Сиділи та їздили спиною наперед. Все біле таке, обличчя не було видно, але на потилицях були червоні дзьоби, ніби голуби миру. А коли вони розверталися до вас, то там замість обличчя ви бачили, як називається оця штука, яку носять терористи,  балаклаву. І ви бачили замість голуба терориста. І сам перформанс називався «Терористи». Причому вони їздили у залах серед глядачів кілька годин, то це не був просто перформанс. Хлопці це назвали хепенінгом.

Варто відзначити, що в залі, в якій вони це все витворювали, висів диптих дуже відомого художника (румунського чи європейського) Дана Переєвши «Терорист-Антитерорист». На цю тему. Такий збіг. У Переєвши було все дуже просто. Дві невеликі картини, два однакових обличчя в однакових балаклавах. Над однією роботою написано – «Терорист». А поруч над такою ж головою написано «Антитерорист». І все… Разом ці два експонати

(Переєвши та Ерліха) давали зовсім незвичайний контекст. Це дуже влучно,  така перекличка двох художників, які, не домовляючись, так зробили. Це багато чого коштує.

Зараз ми хочемо повторити цей перформанс чи хепінінг. Він буде наприкінці місяця, я точно не пам’ятаю, коли саме. Думаю, що варто на час нового хепенінгу також розмістити у залах фото експонату Дана Переєвши. У каталозі бієнале фото є.

Друге, що ми намітили презентувати разом із Дімою, це зовсім інший бік його творчості. Якщо ви стежите за тим, що робить Ерліх зараз – це всяке-різне на Пушкінській 19, такі незвичайні саморобні музичні інструменти. У рамках виставки в МСМО він хоче зробити майстер-клас – не з музики, а саме з тим, як робити подібні інструменти. Якщо ви пам’ятаєте, я вже точно пам’ятаю, спектакль «Незвичайний концерт», або як він там називався. Так от, там стукали по всіх цих каструлях та інших предметах. Приблизно таке зібрався презентувати Діма на цьому майстер-класі. З огляду на те, що фантазії у нього не менше, ніж таланту, буде цікаво.

Ось таких дві події, що виділяються на й загалом не середньому і не нудному тлі проекту…

Скажіть, а ось я бачила виставку фотографій у вас у вікні-вітрині. Ви хочете щось розповісти про неї?

Це не виставка фотографій. 4 липня помер наш друг, вважаю – один із найцікавіших одеських художників, Володимир Наумець. Він перший в Одесі почав практикувати акціонізм. Я вже не говорю про те, який слід він залишив у Москві. Причому він не укладався ані в які межі. Ми товаришували. Він був глибоко віруючим. Водночас, хоча народився у Львові, виказував суто одеську іронію. Він захоплювався, зокрема, концептуалізмом. Був досить близьким до «Колективних дій» Монастирського. Але завжди тримався  окремо. Чому саме, я не знаю. Не через те, що він хотів залишитися одеситом, це навряд тоді так сильно відчувалося. Може, саме тому, що він був дуже релігійний. Все, що він робив, якщо твори були для нього по-справжньому важливими, містило релігійний контекст і цим відрізнялося від іншого.  В 2011 році, під час виставки Наумця, ми назвали його творчість «сакральним концептуалізмом». У Москві, на початку 80-х, відомий художник,  забув його прізвище, за участю інших художників та діячів культури зробив серії робіт, присвячених темі «Ти і твоя парасолька». Хтось із цією парасолькою стрибав, хтось вигадував щось ще. Володя Наумець наполіг, щоб його вивезли на засніжену галявину. Знайшли таку галявину. На початку він сидів на снігу під парасолькою, ніби захищаючись від цивілізації. А потім, намалював на снігу образ Всевишнього, залишив парасольку поряд, увійшов у середину малюнка, ліг на сніг вниз обличчям, розкинув руки в сторони, ніби віддаючи себе під захист Господа. Ось такий вчинок іронічного концептуаліста… У нас зберігаються всі оригінали фотографій його акцій. Ми роздрукували копії цих фото та повісили на згадку про нашого друга на вітрині Музею.

Що ще? Ми активно готуємося до ювілею Соні Делоне. Я не знаю, що вийде в плані конкретики стосовно часу та інших деталей. Це дуже складний та дорогий проект. Підготовка потребує багато зусиль. 

На жаль, є багато видатних одеситів різних професій, які жили в нашому місті в різний час, але за незрозумілими причинами наразі незаслужено забуті чи майже забуті. З Сонею Делоне історія обійшлася дуже жорстоко. Всесвітньо відомий художник-модерніст, засновник нових напрямків у різних сферах людської діяльності. Одна з най-най. Здавалося б, має бути гордістю Одеси та України. Вона не лізла у політику, адже завжди пам’ятала, що Україна — її батьківщина. Але я проводив деякі перевірки, опитування – випадкові… Із десяти чоловік більше п’яти мені навіть не могли відповісти, хто така Соня Делоне.

Отже ж це ідеальний варіант справжнього символу одеської культури. Про це треба говорити та пояснювати тим, хто цього не знає. То ми зараз саме цим і маємо намір зайнятися. 

Отак і живемо!

Записувала Марія Галіна

Transcribed with the aid by TurboScribe.ai (він хороший помічник, але треба око та око, як завжди з ШІ)