Композитор і віолончеліст Золтан Алмаші — про кайф знаходити щось спільне в дуже різних речах, випадковість фестивалю «Гольфстрім» (та течію Гольфстрім) і стилістичну строкатість як творчий підхід.

Як і коли ви придумали «Гольфстрім»?

— Наприкінці 2013-го чи 2014-го. Це — легендарна історія про те, як ми в «Камераті» з Олексієм Шмураком якось у підсобці (ми її називаємо «інтернет-кафе»  — там комп’ютери, затишне місце) випили пляшку «Арарату» й придумали цей фестиваль.

Потім ми разом робили різні проекти. Але пізніше в Олексія вкотре змінилася парадигма. Я ж і далі займаюся фестивалем, бо я не та людина, яка змінюється так швидко, як Олексій.

Чому саме така назва і про що цей фестиваль?

—Це фестиваль про поєднання сучасності й традиції. Про те, що традиція насправді ніколи не переривалася. Тобто часом діаметрально протилежні явища в мистецтві з різних часів можуть мати багато спільного. І знаходити ці спільні знаменники — якийсь особливий кайф для мене. Все, я придумав відповідь на ваше питання! Фестиваль «Гольфстрім» — це «Гра в бісер» Гессе.

Чим же?

—Це намагання знайти щось спільне в речах, які здаються абсолютно різними. Це «Гра в бісер», бо ти береш щось із бароко, щось — із авангарду, щось — із романтики, кладеш поруч і бачиш: «Вау! Так це ж дуже подібні речі. Виявляється, це майже одне й те саме!» Відповідно, на кожному концерті відбувається пошук якоїсь концепції. Дуже часто концерт формується із пропозицій. Підходять музиканти й кажуть: «Ми хочемо пограти, пропонуємо ось таку програму». Я теж щось пропоную, шукаю, як ці твори можна поєднати. Хоч на фестивалі були і тематичні концерти, але переважно така строкатість, мозаїчна структура — це одна із ознак фестивалю, в піку багатьом тенденціям. Чимало музикантів говорять, що має бути якась стилістична єдність. Але для мене, на противагу вишуканому смаку та стилістичній єдності, тут буде, можливо, несмак чи стилістична строкатість, але разом із тим я парадоксально, абсурдно знаходжу щось інше. Я і в творчості такі речі полюбляю.

Ще одне слово зараз у мене народилося — слово «свобода». Тобто фестиваль не має якогось академічного кордону між виконавцем (чи композитором) і слухачем. Вільна атмосфера, ламаються кордони, тобто все переосмислюється. Мабуть, це ще одна ідея фестивалю — піддаються сумнівам і переосмислюються традиції, моди. Мені дуже важливо принести в серйозну академічну музику атмосферу якихось рок-концертів.

Тобто ніякого снобізму?

— Так.

Але ж і фізичне явище — течія Гольфстрім — про тепло.

— До речі, назва пішла від твору Вікторії Польової «Гольфстрім». У найперших концертах ми цей твір виконували з Катею Супрун, артисткою, солісткою. Ми з нею виступали, здається, в «Майстер Класі», що біля Лаври. Там у рамках «Гольфстріму» було кілька концертів — із Катею Супрун, Маріанною Скрипою, Романом Рибкою. Взагалі, багато цікавого та авантюрного було. Це вже така ретроспектива, що смішно казати, — вже дев’ять років існує фестиваль. Час неймовірно швидко летить.

Наступний рік фестивалю буде ювілейним.

—Якщо ще буде існувати той фестиваль.

Є сумніви?

—Була дуже велика ковідна перерва. Сумніви завжди є. Я ось думав: чим цей фестиваль відрізняється від простих концертів? Ми бачили афішу з «Поглядом крізь арфу» — концерт, який організувала Ярослава Некляєва, артистка «Камерати». Цей концерт запросто міг би бути під маркою «Гольфстріму», але так вийшло, що це окремий проект. Це, до речі, дуже цікавий виклик: чому це — «Гольфстрім», а це — не «Гольфстрім»? Може, це була ініціатива Ясі, а «Гольфстрім» — це все-таки моя ідея, частина якоїсь мистецької дії. Оце, мабуть, для мене основний досвід. У принципі, я організатор поганий.

Тому й організовуєте наступний «Гольфстрім».

—Наприклад, вибивати гранти я не вмію — я бездарно двічі подавав проект на програму  УКФ. Ні, не з «Гольфстрімом», а з квартетом. Бюрократія, документація — це, на жаль, не моє. Те, що організовується,  — робиться на ентузіазмі й творчому імпульсі. До речі, про імпульс. Імпульсом до фестивалю були поезії Віктора Рекала.

Он як! Проанонсуйте, будь ласка, фестиваль: що відбудеться цього року?

— Як і багато інших людей, я читаю фейсбук і часом щось туди пишу. Періодично натрапляю там на поезії Віктора Рекала. Він — наш відомий віолончеліст, поет і композитор. Раптом я зрозумів, що мушу написати музику на ці поезії. Я написав твір для меццо-сопрано та віолончелі, використавши три його поезії. Так виникла ідея поетичного вечора Віктора Рекала і мого авторського концерту, але тут ще додався твір Олександра Левковича (український композитор, проживає в Канаді), теж на слова Віктора, а ще твір Олі Жукової, відомої української віолончелістки, теж на поезію Рикала, де вона сама і співає, і грає. Ще Вітя мене ошелешив звісткою про те, що він теж написав твір для віолончелі й контрабасу.

Будете виконувати його разом?

—Буде виконувати Віктор із Назаром Стецем. А ми разом із Віктором виконуватимемо мій «Мікрокосм» — мініатюрні дитячі п’єси. Зі збірника «Казкова країна Віолончель», що нещодавно вийшов, я скомпонував два цикли. Другий не анонсую. Якщо все буде добре, то ми його на біс зіграємо. Там — українські колядки, зроблені спеціально для діток, щоб вони на двох віолончелях вміли грати. Потім ми з Ольгою Жуковою будемо грати «Сонатину» Сигізмунда Болбочанського, реконструйовану Золтаном Алмаші.

Люди-віолончелісти, які водночас є поетами, композиторами, виконавцями, — це люди епохи Ренесансу за характеристикою. Тобто це така нова тенденція, коли епоха вузького професіоналізму відходить у минуле, натомість приходять універсали. Ольга і Віктор саме такі люди: вони поєднують у собі багато іпостасей. І я вирішив концерт назвати «Ренесансні люди». Але для різноманіття буде ще й скрипка, тобто оновлена версія моєї «Зеленої сонати» для скрипки соло (тепер вона назветься «Green соната», правда, вона була написана ще до виборів). 

Але ж зелений колір ні в чому не винний?

— Так, зелений колір треба реабілітувати. Тобто я передбачив. Як Максим Коломієць написав твір «Порожні п’єдестали» — і Володьку (сорі) на бульварі Шевченка знесли. На жаль, Шмурак написав п’єсу «Війна».

Вона й сталася.

— Так. Не будемо про сумне. А в нас — «Ренесансні люди». Сподіваюся, що цей концерт стане апофеозом такого універсалізму. Універсальних людей у нас тепер багато. Чого далеко ходити? Візьмімо Антонія Баришевського. Або Ігоря Завгороднього. Вони ж усі ходять серед нас — ренесансні люди. Можу навіть цілу серію таких концертів зробити.

Так, фестиваль на декілька днів, протягом тижня.

— До речі, колись були «Гольфстрім – 1, 2, 3… 10», а потім я від цього відмовився. Тепер він завжди виникає випадково. Просто «Гольфстрім» може бути раз на два тижні, раз на два роки, декілька днів поспіль — абсолютно випадково.

Ви фіксуєте все це?

— Уже перестав. Раніше записував: «Гольфстрім-1», «Гольфстрім-2», «Гольфстрім-3» — і далі, але потім я подумав: «Я вмію рахувати до 15-ти латинськими буквами, а далі — то вже забагато». Чомусь у мене в голові крутиться слово «рандом».

Випадковість.

— Добре, я тоді скажу мудро. Фестиваль виникає абсолютно рандомно. Він може раптом зникнути, як і течія Гольфстрім. Хоча писали, що вона вже ніби зупинилась, але, здається, вона все ще є — Європа поки не замерзає.

Текст: Віка Федоріна

ГОЛЬФСТРІМ: Ренесансні люди почнеться 1 березня; вул. Пушкінська, 32; програма Фестивалю.