Чернівці, Міжнародні поетичні читання, Григорій Семенчук читає зі сцени верлібри, його довго не відпускають і аплодують. Після читань розповідає Kyiv Dayli про побачене та почуте — війну, поезію, музику, любов до книг, людей, країни.
Про поезію Григорія Семенчука і поезію гурту BRAT
До проєкту «BRAT» мене більше знали не як музиканта, а як поета. Хоча на той час я був співтворцем двох різних музичних проєктів — «DRUMТИАТР» і «Landschaft», там я був більше автором музики, ніж текстів. Вірші для «BRAT» — створювалися до конкретної написаної мною музики. Натомість, моя суто поетична творчість — має зовсім інше походження, яке не стосується якихось обмежень, підлаштувань до конкретного музичного твору. Тому існує певна різниця між цими текстами. Можливо у чомусь вони перетинаються в темах. Але я розмежовую те, що написано для музичного проєкту і те, що творю як поет. «BRAT» — це одна з моїх субособистостей.
Ідея створення цього окремого проєкту полягала в тому, що мені хотілося відійти від літератури, від свого звичного реноме поета, відкрити свою іншу сторону. Можливо, у чомусь більш агресивну і більш сатиричну. Слово «BRAT» в англійському сленгу означає «нахаба, негідник». Ця моя роль протиставлена поезії, як високому жанрові. Хоча для мене «BRAT» все ж таки залишається в чомусь продуктом інтелектуальним, бо його творить поет. Жанрово, він мігрує десь між хіп-хопом і spoken word. «BRAT» також наповнений метафорами, алюзіями, щоправда, більш звичними для вуличної і популярної культури.
Щодо тематики текстів, то поезія, як на мене, має бути максимально універсальною, щоб в кожному твоєму вірші, конкретний читач віднайшов частку своїх переживань, відрефлексував по своєму на те, що ти написав. «BRAT» більш буквальний, говорить на конкретні теми, робить точніші висловлення, змінює тон на більш агресивний і, іноді, тисне на болючі мозолі. Це передусім музичний проект, а вже десь далі – поезія. У чомусь «BRAT» – це й про вихід на ширшу аудиторію, за межі свого середовища та дослідження того, де є взагалі межі аудиторії, до якої ти можеш достукатися. Хоча в Україні поезія, це доволі популярний жанр і у нас є безліч поетів, які є справжніми зірками, все одно аудиторія музичного продукту набагато ширша. Сьогодні і вчора я слухав читання Каті Калитко і Іри Цілик, бачив як трепетно реагує публіка, але десь всередині думав – з класною і цікавою музикою ці тексти можуть абсолютно інакше звучати для більшої аудиторії. Ми сьогодні з Ігорем Померанцевим йшли на запис, говорили про верлібри, про те, що це дуже високий жанр, і я йому розповідав, що роблю також багато музичних проектів останні роки. Він відповів, що завжди заздрив музикантам, бо музиканти мають більше відгуку, вихлопу, вдячності та миттєвий фідбек, який отримує творець. І я відчув цей ефект, бо коли починався «BRAT», ніхто не знав, що за цим стоїть Григорій Семенчук. Мені було цікаво, щоб люди якомога далі не дізнавалися, що це – я. Хотілося подивитись, як це зачепить людей поза моєю бульбашкою. І сталося дійсно так, що тепер коли я приїжджаю на свої концерти, читаю коментарі під своїми відео, своєю музикою – розумію – дуже багато людей навіть не уявляють, що я ще маю якесь своє літературне життя, й «BRAT» лише його частина.
Про літературні покоління і середовище
Я дебютував наприкінці 2007-2008-го років. Формально, мене відносять до двітисячидесятників. Фактично, така градація «десятників» в сучасній українській літературі почалася від шістдесятників. Для мене це більше — умовність, і хоч я зарахований до двітисячидесятників, мені близькі і двотисячники, серед яких є багато моїх друзів, людей яких знаю мільйон років, співпрацював у різних проектах, запрошував кудись, вони мене десь запрошували і у чомусь справили на мене певний літературний вплив. Також близькими для мене особистостями в літературі та й житті є дев’ятдесятники Юрій Іздрик, Андрій Бондар. Тобто поняття покоління для мене дуже умовне. Вписувати когось в покоління – це гра літературознавців. Якщо взяти покоління тих же двітисячидесятників, там і Лесь Белей, Олена Герасим’юк, і Елла Євтушенко, Мирослав Лаюк, Тарас Малкович, Мірек Боднар, Лесик Панасюк і Дарина Гладун і багато інших поетів і прозаїків, які надзвичайно різні. Так, зрештою, є з кожним оцим поколінням «десятників», дуже часто крім хронології, спільних знаменників у їх доробку небагато, або й взагалі немає. Попри те, що я уже не зовсім, поет а й музикант, я слідкую далі, за тим, що відбувається в нашій літературі і щиро тішуся, що десь все ж залишаюся частиною літературного середовища. Бо це середовище в більшості своїй переплетене особистими знайомствами, спілкуванням, якимось спільними справами, і існуванням поза літературою. Я щасливий, бо перебуваючи у цьому потоці української літератури у свій час я мав шанс познайомитися з багатьма письменниками, які справили неабияке враження у коли я був 17-ти річним хлопцем і тільки відкривав це все для себе. Тоді у мене ніби прорвало трубу на сучасну українську літературу – почав читати запоєм все, що було доступним, що можливо було знайти в бібліотеках і книгарнях провінційного обласного центру, де я виріс. Багатьох письменників знаю особисто також тому, що робив і роблю літературні фестивалі, події, проєкти куди їх запрошую і тому намагаюсь бути в курсі, того що в з ними відбувається і що вони видають. Якимось чином вже пізніше я став належати і до музичного середовища і до середовища людей, які займаються культурним менеджментом, але це вже зовсім інші історії і парадигми відносин і спілкування всередині бульбашок.
Про верлібр
Остання моя опублікована книга «Згідно з оригіналом» — це верлібри. Верлібр у перекладі з французької — вільний вірш. Для мене ця форма не нова, вона активно використовувалася в попередніх збірках, але «Згідно з оригіналом» – це перша книга, де немає римованих текстів. Римовані вірші я створюю на основі одного рядка, часто певної фрази чи уривку фрази. Пишучи римовану поезію ти стаєш заручником чітких ритмічних систем, наголосів. Верлібр більш вільний жанр, де писання починається від метафори, споглядання і заглиблення в об’єкт чи тему. Це дослідницька робота над сюжетом і фіксацією тієї миті «незвичайного» у звичних речах.
У чомусь поет є заручником форми. В книзі «Згідно з оригіналом» є вірш під назвою «Щасливий». Я там міркую на тему «Що є щастям поета?». «Вдала рима чи безрим’я» та завершую тим, що я взагалі хотів би писати вірші без слів та передавати те, що хочу передавати, якимось іншим способом чи формою. Я з юності захоплювався дадаїстами і футуристами. Вони виходили за рамки стандартів. Я дуже люблю і поважаю та вважаю одним з найкращих сучасних українських поетів – Юрія Завадського, який багато робить несподіваних і експериментальних речей, створює та плекає цікавий український продукт у цьому жанрі. До речі, в Європі експериментаторів, людей які займаються фонетичною поезією, чи людей які поєднують поезію і перфоменс в рази більше, існують окремі фестивалі і це є цілком своєю самодостатньою течією літпроцесу.
Складно сказати, чи є різниця між короткою прозою та верлібром. Є навіть таке поняття, як поезія у прозі. По суті — ніякої різниці нема. Все залежить лише у якісь більшій ритмізованості, компактності метафор і образів. Я думаю, що оця моя книга верлібрів можливо, є таким певним перехідним етапом, до писання короткої чи великої прози. Люди, що слухають вірші з «Згідно з оригіналом» , можуть сказати, що це прозовий текст і він нічім не відрізняється від коротких прозових форм. Для мене великі прозові форми — це більш грубе, насичене плетиво. Візерунок, який створює довершену історію, довершену картину перебування всередині тексту. Вільні вірші – залишають за собою ознаки поетичної мови, мови емоцій, простір для обдумування і домислення читача.
Про улюблені книжки дитинства і перші досвіди віршування
В ранньому дитинстві читав, те що примушували батьки, або що було вдома, на щось мені звертала увагу бабуся — українські казки, різні дитячі книги переважно радянські видання. Не можу сказати, що я з дитинства дуже любив читати. Але натомість змалку був задіяний у якісь конкурси читців, різні шкільні заходи, де треба було щось декламувати, і це передусім відкривало для мене якісь надзвичайні речі в українській поезії — від Шевченка і до сучасників. Що ж до читання, безпосередньо, то згадую, що в дитинстві читав книжки, які мабуть всі радянські та пострадянські діти знають: серію книжок про Нєзнайку, якісь там книжки про Мумі Тролів, все це було ще в російських перекладах. А от потім у класі п’ятому, вчителька української літератури, Валентина Федорівна, подарувала мені «Тореадори з Васюківки» і це мене дійсно захопило. Це було щось незвичне, класне, з гумором, надзвичайно захопливим сюжетом. Ті книжки для мене були чимось іншим, відрізнялося від творів у шкільному курсі української літератури. Одним словом — легке, смішне і дотепне. Далі стало з’являтися все більше україномовних книжок, перекладів. Згодом, в 7-му класі та ж вчителька подарувала мені збірку Володимира Сосюри, це було – як зараз пам’ятаю – синє видання на якому було написано «Володимир Сосюра. Балада про комсомольця». То було зібрання всього Сосюри, які цензура дозволяла видавати у радянські часи.
Я читав цю збірку, був вражений корпусом текстів, майстерністю, що я задумався мабуть вперше – а може я і сам зміг би спробувати щось написати? Ну і десь після того, може у класі 8-му я став класичним графоманом. Якраз нещодавно відкрив свої старі записи, що писав, коли мені було 14-15-16 років – це така типова графоманія. Слава Богу, що цього нема у відкритому доступі і цього майже ніхто не бачив. Бо якщо б побачили, то поетичне реноме було б зіпсовано. Я писав вірші на сотні різних тем, які цікавлять підлітка. Той вік коли ти глибше починаєш цікавитись всім що навколо тебе, світ широкий відкриваєш. Я рефлексував буквально на будь яку тему. Робив я це багато, продуктивно, кожного дня. Мабуть це такий природній процес. Коли людина починає писати, вона повинна виписатись, дійти до якоїсь межи майстерності, таланту, набути рівня. А у 2007-2008ому, коли я активно виступав вже в Хмельницькому, потім переїхав до Львова та почав публікувати перші тексти, за які мені трохи теж соромно, але вони, бодай, не такий фейспалм вони викликають, який хотілося зробити після читання тих перших текстів. Зрештою, будь який поет, як на мене любить лише свою останню збірку, всі інші для нього стають менш і менш цікавими.
Про поезію і музику
Для поета важливо читати багато поезії. Мати її на щодень, бути з нею близько, відчувати це повноцінною частиною життя. Треба намагатися прочитати усі вірші, що тобі доступні. І не тільки читати для себе, а й читати її вголос. Вслухуватися у ритм, різні акценти. Це дуже подібно до слухання музики. Музика, і її розуміння приходить набагато швидше ніж поезія, в сучасне життя і звички людини. Моя бабця любила співати, навчала мене народних пісень ще змалку. В тата є запис на бобинах, де мені три роки і ми співаємо разом пісню «Я козачка твоя, я дружина твоя». Моє покоління ще належить до тих, які ставились до музики, як до артефакту, а не контенту. Інтернет тоді лише починався, був не в кожній хаті і уся музика в моєму дитинстві — це бобини, касети, диски, флешки. Музику певного близького тобі стилю треба було шукати і знаходити. Слухалося усе, що ми лише могли знайти і обмінятися між друзями, однокласниками. Тому музика теж, як мені здається, багато вплинула на те що, я зараз пишу, як поет. Мої вірші мають різні відтінки, коли їх читати на папері, читати вголос і чути їх з музикою. Музика взагалі, це дуже близький жанр для поезії. Тому в Україні поети і співпрацюють з музикантами дуже активно. Їм це потрібно. Вони відчувають в цьому щось споріднене. Я думаю, що всі поети пишучи, плекають надію, що їх тексти стануть співаними, будуть мати музичне продовження. Коли до мене звертались мої знайомі музиканти, казали – давай щось зробимо разом, я в 99% випадків був не проти такого симбіозу.
Про те, як змінилося творче життя після 24-го лютого
Все змінилося. Того життя яке було – його вже немає. На музиці зараз складно сконцентруватися, і на її слуханні, і на творенні. Не відчуваю завершеності процесу. Таке певне оніміння. Я не покидаю практики як музикант, пробую щось робити, але не можу завершити і видати якийсь кінцевий продукт, все залишається незавершеним. В психотерапевтичному аспекті це практикування з музикою дуже допомагає триматися за минулу реальність, яка була до 24-го лютого. Концентрація — це наразі проблема багатьох музикантів, бо окрім того, що ти не можеш на чомусь зосередитись, так наприклад, мене ще постійно смикають, бо я задіяний у якихось інших, не творчих процесах. Ну і ти переживаєш якісь страшні історії, нові досвіди і стреси, читаєш новини. Тут тобі пише друг, який воює про якусь проблему чи потребу, тут тобі пише хтось кому довелось покинути своє місто та йому немає, де жити, просить поради і допомоги. Література помалу почала повертатися до мене десь через два місяці. Знову ж таки, через психотерапевтичний момент. Я тоді подумав, що якщо я зможу щось проговорити, прописати, зафіксувати для себе, то можливо, це хоч на трохи покине мене і мої думки. Це не було розраховано на те, щоб з кимось чимось поділитися. Мистецтво і мистецький продукт набув певної додаткової вартості, для певних людей, а для когось, навпаки — знецінився. Зараз людям важливіші набагато простіші базові речі — потреба безпеки, збереження життя людей. Мистецтво має змінитися відповідно до нових обставин. Вчергове, його роль у кризовий момент, нагадати про свою потрібність і корисність у нових реаліях.
Повернувшись до літератури, — я почав писати якісь тексти, часом трошечки більш подібні до тих що я пишу для «BRAT», і на щастя з’явилася ідея попрацювати з легендарним харківсько-берлінським музикантом Юрієм Гуржи, поеткою Любою Якимчук і письменницею Іреною Карпою, за посередництвом продюсерки і кураторки Оксани Щур, нашої спільної подруги, яка курувала багато цікавих проєктів за моєї участі. У цій кооперації я лише декламатор і автор текстів, за музику відповідає Юрій, що мене надзвичайно тішить, адже самому мені складно писати музику, а з Юрієм знайомі ми давно, робили кілька спільних речей, і тепер їх стане більше. Ми назвали це «Songs of love and hate», і ця назва, як на мене описує дві найбільші емоції останніх півроку — ненависть до ворога і любов до своєї країни і своїх людей. Це буде така оповідь про те, що ми всі зараз проживаємо — з надривом, фаталізмом і трагізмом, прокльонами і навіть трохи з гумором. Презентувати це плануємо на британському літературному фестивалі в Челтнемі. Це один з найстарших літературних фестивалів світу, він відбувається з 1949го року. Там буде цілий український день, окрім нашого проекту буде зустріч з Оксаною Забужко, покази українських фільмів і ще кілька події української програми.
Про вплив війни на літературу
Я думаю, ми вчергове переживаємо момент, який спричинить новий якісний виток української літератури, її потрібності і її популярності. Наша література у такі стресові моменти традиційно породжує нові імена і явища, це можна відслідкувати і протягом останніх десяти років — євромайдан, АТО, тепер повномасштабна війна. На жаль, це трагічно, що ми платимо за це все таку ціну, але все це породжує додатковий інтерес до країни її культури за кордоном, що теж безперечно стане певним рушієм розвитку нашої літератури. Ми вже маємо багато імен, які прийшли у літературу з війни, маємо багатьох письменників, які навпаки прийшли з літератури у війну. Я щиро тішуся, коли книжки цих авторів перекладаються іншими мовами і завойовують свого читача тут бо вони артикулюють унікальний досвід української боротьби. Це дуже потрібно і нам і світові, аби розуміти хто такі ті українці, чим ми відрізняємося від наших ворогів росіян, чому відбувається оця боротьба цих двох цивілізацій і за що ми врешті решт воюємо. Попри те, що цінність слова і творчості у цей критичний момент для нас є якимось атрибутом минулого життя, до 24 лютого, невдовзі це стане дуже потрібним для самих нас. Ми по новому будемо дивитися на все що було написано, пишеться і буде написано. Я скептично ставлюся, до популярних очікувань на появу «українського Ремарка». Але я відчуваю, що мусить бути велике розмаїття різноманітних книг про війну, бо й сучасна українсько-російська війна подібна і водночас не подібна до якихось аналогій і історичних паралелей і чим більше різних досвідів продемонструє українська література — тим буде краще для неї.
Спілкувалася Віка Федоріна
ФОТО: Юлія Вебер
