Бондіана назавжди

Г’ю Лорі

«Торговець зброєю» — роман нескінченних дотепних реплік, його цікаво читати вголос, як стенд-ап комедію. Хоча він все ж не комедія. Вперше українською.

Ви будете читати та чути авторський голос Г’ю Лорі, головний герой для вас буде ним також. Худий, жилавий, із сумними очима. Ви будете багато сміятися, встигните втомитися від  жартів, думати: ну скільки ж можна. Дивуватися: це як якби Сильвестр Сталлоне раптом взяв би й виявився не просто гарним жартівником, а письменником. 

Головний герой — відставний капітан шотландського гвардійського полку, фрілансер, з випадковими замовленнями на кшталт захисту та охорони. Він виявляється втягнутим в міжнародну змову, багато й успішно б’ється, рятується від стеження. І жартує, жартує, жартує. Лорі — рівний (послідовний) письменник, жартує і переривається лише на епіграфи. І його епіграфи — чудові й гарні.

Г’ю Лорі. Торговець зброєю /  пер. з англ. Ю. Костюк. — Х. : Віват, 2021. — 352 ст.

ТРИ 

____________________________________________________________________________

Бога й лікаря ми звеличуємо, 

Тільки коли в небезпеку втрапляємо. 

Джон Оуен 

Направду мені стало шкода себе. Мені не звикати до вітру в кишенях, і з безробіттям я знайомий ближче, ніж хотів би. Від мене йшли кохані жінки. Якось я ледь не збожеволів від зубного болю. Утім, усе це — дрібні подряпини порівняно з відчуттям, що проти тебе заповзявся весь світ. Я почав згадувати друзів, на яких можна покластися в біді, але такий соціальний аудит щоразу приводив до висновку, що переважна більшість виїхала за кордон, померла, одружилася з особами, які мене незлюбили, чи, якщо добре поміркувати, узагалі ніколи не мала мене за друга. Тому я опам’ятався в телефонній будці на Пікаділлі, запитуючи, чи можу поговорити з Поллі. 

—На жаль, він зараз у суді, — відповів голос. 

— Я можу щось йому переказати? 

—Перекажіть, що телефонував Томас Ланг, і якщо о першій нуль-нуль він не пригостить мене ланчем у «Сімпсонс» на Стренд, то розпрощається з кар’єрою юриста. —Розпрощається… з кар’єрою юриста,— повторив секретар. 

— Я передам повідомлення, коли він зателефонує, містере Ланг. Хорошого дня. 

У нас із Поллі, повне ім’я Пол Лі, були незвичайні стосунки. Незвичайні тим, що ми бачилися раз на кілька місяців з винятково світською метою— у пабах, ресторанах, театрах, опері, яку Поллі обожнював,— але спокійно визнавали, що не відчуваємо один до одного жодної симпатії. Ні на йоту. Якби наші почуття доросли до ненависті, то її ще можна було б трактувати як вироджений вияв приязні. Але ненависті не було. Ми просто не любили один одного, та й годі. 

Я вважав Поллі амбітним і жадібним педантом, а він мене— лінивим і ненадійним нехлюєм. Єдиним плюсом нашої «дружби» була взаємність. Ми зустрічалися, гаяли десь годину в компанії один одного та розходилися з однаковісінькою життєствердною думкою: «Дякую тобі, Боже, що я не він». 

Поллі не приховував, що, віддавши п’ятдесят фунтів за мою порцію ростбіфа й бордо, дістає рівноцінну порцію почуття власної вищості. 

Мені довелося позичити краватку в метрдотеля, і він покарав мене муками вибору між фіолетовою іфіолетовою, зате о дванадцятій сорок п’ять я сидів за столиком у «Сімпсонс», розчиняючи ранкові прикрощі у величезній склянці горілки з тоніком. Більшість клієнтів була американцями, це пояснює, чому шматки яловичини розбирали швидше за шматки баранини. Американці так і не пройнялись ідеєю їсти овець. Закладаюся, вони вважають, що баранина для мазунчиків. Поллі заявився рівно о першій, але я знав, що він перепросить за запізнення. 

—Вибач, що спізнився, — сказав він. 

— Що це в тебе? Горілка? Несіть мені таке саме. 

Офіціант покотився геть, а Поллі роззирнувся, пригладжуючи краватку до сорочки й час від часу випинаючи підборіддя, щоб визволити складки шиї з тісного комірця. Його волосся було як завжди пухнасте й ідеально чисте. Він запевняв, що це заради симпатії присяжних, але волосся було слабкістю Поллі, відколи я його знав. Зі статурою йому, будьмо відверті, не пощастило, але в компенсацію за приземкувате кругленьке тіло Господь подарував добротну кучму, яка, поволі вицвітаючи, залишиться на голові до вісімдесяти років. 

—Будьмо, Поллі, — сказав я і глитнув горілки. 

—Гей. Шо ти там? — Поллі ніколи не дивився на співрозмовника. Навіть якби вас приперли до стіни, він утупився б у муровану далечінь за вашим плечем. 

—Помалу. А ти? 

—Відмазав-таки підараса.— Він похитав головою, наче сам собі не вірив, завжди зачудований своїми здібностями. 

—Не знав, що ти вів справу про педерастію, Поллі. Він не всміхнувся. По-справжньому Поллі всміхався тільки у вихідні. 

—Нє,— сказав він.— Я тобі розповідав про того штриха, що забив племінника на смерть лопатою. Відмазав його. 

—Ти ж казав, що він винен. 

—Винен. 

—Тоді як тобі вдалося? 

—Смаленого дуба плів,— відповів він.

— Що ти замовив? Чекаючи на суп, ми обмінялися кар’єрними новинами: я нудився від його тріумфів, а Поллі втішався з моїх невдач. Він запитав, чи маю я на що жити, хоч ми обидва знали, що він пучкою не ворухне, якщо скажу «ні». 

Я запитав його про відпустку, попередню й наступну. Поллі дуже трепетно ставився до відпусток. 

—Ми скинулися й орендуємо цілий корабель уСередземному морі. Плавання з аквалангом, віндсерфінг і таке інше. Знаменитий шеф-кухар тощо. 

—Вітрила чи мотор? 

—Вітрила. — На мить він нахмурився і наче постарів на двадцять років. — Хоча, якщо подумати, мотор теж мав би бути. Для цього є команда. А ти не милишся у відпустку? 

—Якось не думав, — відповів я. 

—Так у тебе кожен день відпустка, правда? Немає від чого відпочивати. 

—Тонко зазначено, Поллі. 

 —Хіба не так? Чим ти заробляєш після армії? 

—Приватними консультаціями. 

—Проконсультуй мене. 

—Боюся, мені це не по кишені, Поллі. 

—Ні — то ні. Краще запитаймо нашого провізійного консультанта, де той сраний суп. 

Поки ми оглядались у пошуках офіціанта, я помітив свій «хвіст». Двоє чоловіків за столиком біля дверей, що пили мінералку й відвернулися, щойно я подивився на них. Старший — витвір того самого архітектора, який збацав Соломона, молодший і собі пнеться за ним. Обидва кремезні, тому я не проти їхньої присутності. Нарешті принесли суп, Поллі скуштував його й визнав майже задовільним, а я підсунув своє крісло й нахилився до нього. Насправді я не планував випитувати інформацію в Поллі, тому що, будьмо щирі, інформації в тій голові небагацько. Та це не зашкодить. 

—Поллі, тобі щось говорить прізвище Вулф? —Людина чи корпорація? 

—Людина, — сказав я. 

— Здається, американець. Бізнесмен. 

—Що він накоїв? Їздив під мухою? Я більше з такими справами не зв’язуюся. Хіба що за великі гроші. 

—Як мені відомо, він нічого не накоїв. Просто цікаво, чи ти не чув про такого. Компанія «Ґейн Паркер». 

Поллі, знизавши плечима, розламав на шматки булку. 

—Можу рознюхати для тебе. А нащо? 

—Пропонували роботу,— сказав я.— Я відмовився, але просто цікаво. 

Поллі кивнув і запхав до рота шматок булки. 

—Кілька місяців тому я радив твою кандидатуру на одну роботу. Моя ложка застигла на півдорозі до рота. Ніколи не подумав би, що Поллі захоче підставити мені… плече. 

—Яку ще роботу? 

—Штрих із Канади. Шукав собі гевала. Шось на кшталт особистого охоронця. 

—Як його звали? 

—Не пам’ятаю. Ніби якось на «Дж». 

—Мак-Класкі? 

—Хіба Мак-Класкі починається на «Дж»? Ні, чи то Джозеф, чи то Джейкоб, якось так. 

— Як швидко він облишив спроби пригадати. 

— Він зв’язався з тобою? 

—Ні. 

—Шкода. Здавалося, я його переконав. 

—І ти дав йому моє ім’я? 

—Ні, дідько, розмір твого взуття. Звісно, я дав йому своє ім’я. Ну, не одразу. Я звів його з приватними детективами, до яких ми часом звертаємось. У них є накачані штрихи для особистої охорони, але їх він не захотів. Шукав когось елітного. Ексвійськовика. Ти єдиний, хто спав мені на думку. Ну, ще Енді Гік, але він косить у банку по двісті штук за рік. 

—Я зворушений, Поллі. 

—Не дякуй. 

—Як ти з ним познайомився? 

—Він прийшов у гості до Тізонна, там мене в це й втягнули. 

—Тізонн — це людина? 

—Спенсер. Мій начальник. Називає себе Тізонн. Не знаю чому. Щось пов’язане з гольфом, зоною «Ті». 

Я задумався. —Ти не знаєш, чому він приходив до Спенсера? 

—Чому одразу не знаю? 

—Знаєш? 

—Ні. Погляд Поллі завмер десь за моєю спиною, і я повернувся перевірити, куди він утупився. Двоє чоловіків стояли біля дверей. Старший сказав щось метрдотелю, і той відправив офіціанта до нашого столика. За цим спостерігав дехто з відвідувачів. 

—Містере Ланг?

 —Я Ланг. 

—Вас до телефону, сер. 

Я знизав плечима, а Поллі заповзявся облизувати палець і збирати ним крихти зі скатертини. Поки я дійшов до дверей, молодша частина «хвоста» зникла. Я спробував перехопити погляд старшого, але він роздивлявся безіменну репродукцію на стіні. Я взяв слухавку. 

—Мосьпане,— сказав Соломон,— погані справи в Датському князівстві. 

—Ох, як шкода, — відповів я. — А до цього все було просто прекрасно. 

Соломон заходився говорити, але щось клацнуло, гупнуло, і на лінії зазвучало здушене мекання О’Ніла. 

—Лангу, це ви? 

—Угу. —Я щодо дівчини, Лангу. Тієї молодої жінки. Маєте якісь здогадки, де вона зараз? 

Я розсміявся. 

—Ви запитуєте, де вона, мене? 

—Так, вас. Ми не можемо визначити її місцеперебування. 

Я глипнув на «хвіст», який досі витріщався на картину. 

—На жаль, містере О’Ніл, нічим не можу допомогти, — мовив я. — Розумієте, у мене нема дев’ятитисячного штату та двадцятимільйонного бюджету на пошук і відстежування людей. Але раджу вам звернутися до служби безпеки Міністерства оборони. Кажуть, вони в цьому неперевершені. Однак він кинув слухавку ще посеред слова «оборони». 

Залишивши рахунок на Поллі, я заскочив в автобус до Голланд-парку. Хотів глянути, що вчинили з моєю квартирою посіпаки О’Ніла та чи не виходили більше на контакт канадські торговці зброєю зі старозавітними іменами. 

Соломонові люди сіли в той-таки автобус і виглядали з вікон так, наче вперше в Лондоні. Коли ми доїхали до Ноттінг-Гілл, я нахилився до них. 

—Можете вийти разом зі мною, — мовив я. — Навіщо дарма їхати до наступної зупинки й бігти назад.— Старший відвів очі, а молодший усміхнувся. 

Урешті-решт ми вийшли з автобуса разом, я рушив у квартиру, а вони зависли коло будинку через дорогу. Навіть без попередження я одразу помітив би, що квартиру обшукали. Ні, я не очікував, що вони перестелять ліжко й поприбирають після себе, але це вже занадто. Усі меблі не на місці, нечисленні картини висять криво, а книжки на полицях стоять у неохайній послідовності. Вони навіть вставили в програвач інший диск. Можливо, вирішили, що краще обшукувати квартиру під Професора Лонґгейра. Я не квапився повертати речі на місця. Натомість пішов на кухню, поставив чайник і голосно запитав: 

—Чай чи каву? — У спальні щось зашурхотіло. — Чи ти хочеш кока-коли? 

Я стояв спиною до дверей, але попри пихкання чайника, що мав от-от закипіти, почув, як вона зайшла на кухню. Тоді закинув трохи кавових гранул у чашку й повернувся. 

Замість шовкового пеньюара Сара Вулф була одягнена у вибілені джинси й темно-сіре поло з довгими рукавами. Волосся зібране назад у недбалий хвіст, на який у деяких жінок іде п’ять секунд, а в решти — п’ять днів. У правиці вона тримала аксесуар до кольору поло— напівавтоматичний двадцятидвохміліметровий «Вальтер-ТПГ». 

ТПГ — це славнесенький малючок. З вільним затвором, магазином на шість набоїв і шестисантиметровим дулом. Абсолютно неефективна зброя, бо якщо ви не здатні влучити в серце або мозок з першого пострілу, то тільки роздратуєте мішень. Загалом краще вже озброїтися живою скумбрією. 

—Ну, містере Фінчем,— почала Сара.— Як ви дізналися, що я тут? 

Її голос ідеально пасував до вигляду. 

—«Фльор де Фльор», — відповів я. — Подарував на Різдво покоївці, але вона ними не користується. Отже, це ти. 

Вона скептично повела бровою, розглядаючи квартиру. 

—У тебе є покоївка? 

—Так,— сказав я.— Дай боже їй сто років життя і трохи здоров’я: у бідолахи артрит. Вона не може прибирати нижче від колін і вище за плече. Тому я намагаюся класти все брудне на рівні талії, але іноді… — усміхнувся я. Вона не зреагувала. — Якщо до справи, то як ти сюди увійшла? 

—Було відчинено, — сказала Сара. 

Я скрушно похитав головою. 

—Та це вже просто халтура. Я напишу звернення своєму сенаторові. 

—Що? 

—Сьогодні зранку, — розповів я, — це місце обшукали працівники Британської військової розвідки. Професіонали, яких навчали за кошти платників податків, а вони, ідучи геть, навіть не завдали собі клопоту замкнути двері. Як би ти назвала таку розвідку? Маю тільки дієтичну колу. Підійде? 

Пістолет досі дивився в моєму напрямку, але до холодильника мене не провів. 

—Що вони шукали? — Вона подивилась у вікно. Сара мала вигляд людини, у якої видався пекельний ранок. 

—Не маю жодного уявлення, — відповів я. — У мене в комоді лежить сітчаста майка. Можливо, тепер це злочин проти корони. 

—Вони знайшли зброю? — Вона досі дивилась у вікно. Чайник клацнув, і я налив окріп у чашку.

—Так, знайшли.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *