Я через зрозумілу причину не хотіла дивитися цей фільм. Бо на сітках, де я працюю, зі мною стоять дівчата з Херсону і Нової Каховки. І все що там трапляється, ми переживаємо разом. І я, звісно, знаю про їх життя. Те, що вони втратили домівку. Роботу. Родичів. Дачу на островах, що розбита, залита водою, згоріла, розграбована окупантами.  Все, з чого складалося мирне життя. І ще раз переживати те, що ми чуємо від людей і читаємо-дивимося в новинах, це важко, а іноді просто неможливо. Але що поробиш… Але якщо такий фільм знятий, про нього треба знати, ні?

Бо «поки світ спить, ми тут помираємо», як каже одна з героїнь фільму.

Власне у нас в Одесі теж не те, щоб спокійно, але порівняно з Херсоном це рай.

Бо оті до нас так і не дійшли.

А там вони були.

Ось ці історії, як вони прийшли, як стояли, що робили, як пішли і що робили після, записала для нас американська журналістка одеського походження Заріна Забріскі, яка зняла фільм «Kherson. Human Safari».

Це не перший фільм Заріни про цю війну – перший був про навалу першого року, коли Заріна відважно їздила на Схід, майже на лінію бойових дій, під обстріли. Але цей, мабуть, важливіший.

Бо він навіть не про війну – він про холоднокровне знищення. Він про те, що роблять окупанти з землею, яка не дається їм в руки. Яка не хоче їх.  

Заріна спочатку їздила до Херсону, писала до речі кілька матеріалів для kyiv daily, потім фактично переселилась туди майже на рік, то вона знає, про що йдеться.

Власне, я та ви, як я вже тут казала, знаємо, про що йдеться –   ще один візуальний ряд, ще кілька розвиваючих серце інтерв’ю з мешканцями. Але закордонному глядачу треба подивитися (люди зазвичай уникають неприємного, але ну най трохи розстроються)  – що таке війна, яка відбувається з безсоромним порушенням всіх гуманітарних узгоджень.  Що таке терор мирного населення (прикритий брехливими лозунгами про визволення від міфічних «фашистів»). Я би дуже хотіла, щоб фільм подивилися в Росії. Якщо не зараз, то потім. Протягом кількох поколінь. Всі. 

Починається з мирних, прекрасних, типових пейзажів українського Півдня. Херсонці, а я вже кажу, що працюю з ними пліч-о-пліч, шалено люблять свою плодючу землю, пишаються нею,  пишаються тим, що в них «все є» – і маленька пустеля, і термальні озера, і плавні (майже у кожного був човник, у багатьох домик на островах),  і прісне море (його більше немає), і справжнє море поруч… І чужі люди, які взагалі землю не люблять і не розуміють, прийшли і сказали – це наше. І ви наші. А хто не хоче бути нашим, тому взагалі не бути. 

Ось, каже немолодий мешканець в розбитій обстрілами хаті, ластівка, яка прилітала під дах, будувати гніздо, вона того року злякалась вибухів і полетіла зовсім. А гніздо, яке вона вже побудувала, воно впало. Тому що вибухи, стіни тряслися.

Фільм побудований в хронологічному порядку. Він починається зі спогадів про окупацію. Тут треба сказати (саме тому, що я тут вже писала – херсонці люблять свою землю, на яку прийшли загарбники), спротив мешканців був потужній. Причому не тільки коктейлі Молотова проти танків,  партизани, не тільки волонтери, які возили їм їжу та зброю ризикуючи життям… Одна з розповідей – як старий чоловік крикнув з вікна, мовляв, йдіть звідси, це не  ваша земля… І п’ятиповерхівку розстріляли з танка…  Били авіацією по центру міста – це війна, яку ми ще ніколи не бачили, кажуть мешканці. 

Страшне обличчя війни, яке ніхто не хоче бачити. Страшні розповіді. Про окупацію, про те, як ходили по квартирам, шукали активістів.  Про те, як на вулицях три дні лежали трупи, які окупанти не дозволяли забирати. Про те, як на сміттєзвалищі палили трупи своїх же (ймовірно), і стояв сморід паленого м’яса, ганчірок і волосся… Про те, що літом неможливо було відкрити вікна (про це я чула від дівчат на сітках). Про бібліотеку, яку перетворили на тюрму – жінка показує колекційну вишиванку з відрізаним рукавом; його відрізали окупанти, коли витирали кров у тортурній. Вишиванка залишилась як свідоцтво, рукав відрізаний, криваві плями замити, але не до кінця, бо так і не відіпралися. 

Бо кров не можна відіпрати. Ніколи.

До речі, недарма вони для того, щоб підтирати кров катованих, обрали саме старовинну вишиванку. Недарма влаштували катівню саме в бібліотеці. Вони свідомо знищують нашу пам’ять, каже співрозмовниця. Бо розбивають саме музеї. А скільки вивезено та розграбовано. 

Відходячи, підірвали все – зникла вода, світло. Нічого не було. Але було свято. Люди повиносили столи на вулиці. Виявилося, в місті було багато людей, каже жінка, просто вони не виходили до загарбників.  

Тоді ще я сказала, вони пішли, але залишилися занадто близько. То радіти рано. Будуть гатити. 

Через тиждень після їх відходу почався масований обстріл міста.

Потім було Каховське водосховище. Міни, що сплили. Зруйновані домівки. Розмите кладовище. 

Окупанти так і не пробачили те, що не здатні були утримати місто, яке їх не хотіло. І вони почали мститися. Обстрілами.  Місто вбивають керованими бомбами. Буває, каже місцеві, вони прилітають кожні півгодини. Це страшні  бомби, півтони вибухівки, від яких вилітають шибки в неблизьких домах і дрижить земля.  

Але, що мабуть найстрашніше –  вбивають спрямованою охотою на мирне населення з дронів. 

Вбивають на вулицях. Біля крамничок. На ринку. Там де скупчення людей. Свідомо шукають місця, де збираються люди і скидають під ноги вибухівку. Вбивають всіх. Жінок. Чоловіків. Старих. Дітей. Бачать, кого вбивають. 

Все місто – тир, а ти в ньому мішень, каже жінка (російською, в Херсоні багато російськомовних мешканців, дівчата на сітках свідомо переходять на українську, щоб більше ніколи ніхто не прийшов їх «захищати»).

І сонячний Херсон уходить під землю. Вулиці пусті, частково зруйновані, здається, нікого немає, але під землею кипить життя. Збираються гуртки, проводяться заняття, грають театри, займаються гарячою йогою. Що до спектаклів – де саме вони будуть, сповіщають розсилкою за кілька годин до спектаклю. 

Херсон, кажуть люди, зараз підземне місто.

Жахливі наслідки «руського міру». Жінка розповідає – я втратила все. Втратила маму (вбило снарядом в миколаївській області), втратила батька (інфаркт від обстрілу), чоловіка, (згорів в авто, куди попав російський снаряд), втратила дім, розбитий в Херсоні. Я ненавиджу цей народ, який забрав в мене майже все.

Я зараз навіть не пам’ятаю, якою це мовою.

Це надовго.

Назавжди.

Якщо хтось вважає, мабуть, з того боку, що це можна виправити, він, перепрошую, помиляється.

Фільм знятий минулого року. З тих часів все стало ще гірше. Варто тільки подивитися новини. Немає дню, щоб не було жахливих повідомлень з Херсону.

На останніх кадрах – годинник на башті, маятник, який рахує секунди.

Час уходить. 

Люди живуть. Люди гинуть.

P.S. Фільм у вільному доступі можна подивитися ось тут.

Марія Галіна