30 і 31 липня Театр Юного Глядача закінчив сезон прем’єрою, представив Спільний проєкт Одеського академічного театру юного глядача та Театральної лабораторії «Театр на Чайній».
«Дванадцяту ніч» в перекладі Юрія Андруховича поставив Євген Резниченко, нині головний режисер ТЮГу (як на мене, театру дуже пощастило). Це не перше звернення режисера до шекспірівських п’єс – в Одеському Театрі Ляльок він поставив «Сон літньої ночі», і треба сказати, що почерк режисера дуже впізнаваний. Бо режисер струшує пил з класики, до якої ми час від часу ставимся з надмірним пафосом. Тоді як первинно це, якщо ми саме про комедії, були, я би сказала, капусники з високим ступенем умовності.
«Сон літньої ночі» ми дивилися у просторі кабаре, причому з певними відсилками до всіх відповідних культурних кодів. Хто отой Тезей, як не тиран, хто Іполита, як не жертва, яка вимушено перейшла на бік сили (чого вона така нерадісна, питає хтось з героїв, та він де вбив всю її родину, а її взяв силою, відповідає інший). Декорації теж відсилають до кабаре, ну так кажуть, за шекспірівські часи були і загалом таблички з надписами «море» там, чи «ліс». Тут ці надписи неонові, тільки й всього. А що Оберона та Титанію грає та ж пара, ну так це норм, бо ліс – це простір їхньої підсвідомості, луна реальності, яке буває матеріальнішою за саму реальність. А що Оберон грає на саксофоні, так на чому ще йому грати? Не на скрипці ж?
Тут тій же випадок, тільки замість кабаре барна стійка на пляжі з надписом «Illirya» (Художниця-постановниця Анастасія Ільченко). Ну, так Іллірія, куди потрапили після кораблетрощі близнята Себастьян і Віола – морське герцогство, зі своїми контрабандистами та відповідними законами. Пляжний вайб тут насправді дуже влучний, бо шекспірівська Іллірія, як виявилося – сучасний Дубровник.
Насправді-то «Дванадцята ніч» – комедія. З плутаниною, переодяганнями, все таке. Не тільки одна комічна лінія слуг, все там смішно.
Так трапилося, що я в ковід передивилася багато версій, бо британські театри відкрили свої архіви, і треба сказати, що ота пилюка, що покриває класичні тексти, була дуже помітна, хоча режисери, звісно, намагалися її протерти, згідно з уявою та темпераментом. Ну так, зробимо з Іллірії занепад і тугу, одягнемо на Олівію жалобну вуаль і поставимо її серед мармурових руїн, увитих прерафаелітським плющем… Або зробимо близнят чорношкірими чужинцями в холодній і чужій країні – до речі хороший хід (Віола прокидається під крапельницею в лікарні, кутається в твідове пальто). Як на мене ближче до всього до первинного задуму підійшов Пітер Джеймс, який дуже давно вже поставив спектакль в радянському театрі «Сучасник» (Современник), де Олівія і Орсіно – не менш комічна пара, ніж Марія/сер Тобі (пафос Орсіно тут є, але він надмірний, штучний, герцог вочевидь трохи пережимає, бо він просто грає за правилами). Що до Олівії, то вона розумна, прикольна і впевнена в собі особа (що до речі відмічає і зіркий Себастьян – ні, вона, звісно, ані з того, ані з сього поволокла його до олтарю, але ж вона так розумно управляє маєтком і взагалі вочевидь не дурна, то може й знає, що робить). Справа в тому, що Олівія не так вже й тужить за братом, вона прикривається жалобою, бо не хоче Орсіно, а як ще відмовиш герцогу? Та на жаль ніхто більше не залицяється, бо як конфліктувати з герцогом, який тут держить на все мазу? Ніхто, окрім сера Ендрю, якому все одне, бо він по-перше, дурний, а по-друге, чужак, що йому отой Орсіно? І коли приходить вочевидь вихований, хорошого роду, нахабний юнак, причому теж чужак, і починає її вишукано лаяти, то ось він, порятунок.
Що до Орсіно, то ми звикли дивуватися, чому він так швидко втішився з іншою… Насправді-то близькість із пажем і тяга до нього росла поступово, але незручно якось зізнаватися, що тебе тягне до юнака. І яке ж полегшення, коли все з’ясувалося!
Наш Орсіно (Єгор Карельський) тут просто приємний, притомний, трохи втомлений, йому не до почуттів, на ньому герцогство, він щось на кшталт нашого олігарха, ну так, він залицяється, звісно, бо мабуть непогана баба (якщо вона так за якимось там братом сумує, то може, вона і до чоловіка буде відповідно ставитися!). Але ось поруч з’являється юнак, з яким можна і чарку розпити, і дурня поваляти, і про жінок побалакати, і в теніс зіграти…
І між ними до речі та-ака напруга… Треба тільки подивитися сцену під повнею, коли вони і стоять то в різних куточках сцени, і просто розмовляють, уявіть собі (там на задньому плані постійно море, то захід, то повня, це наше місто, нам норм).
До речі, з Вікі. «Завзятий трансвестизм Віоли через її заручини у фінальній сцені п’єси часто викликає обговорення можливих гомоеротичних відносин між Віолою та Орсіно»… Ну яка тут гомоеротика, тягне його до того юнака, але юнак насправді-то дівчинка. Олівію, до речі теж тягне до дівчинки, переодягненій юнаком, що тут поробиш.
Шекспир писав та ставив госто-сучасну п’єсу, бо яку ж ще? Те, що ми вважаємо класикою, колись було останнім писком, викликом та хуліганством. Резниченко повернув її до сучасності, через антураж, костюми, та, до речі, поведінку. Та ще взяв переклад Андруховича, бо Андрухович теж повернув все, я би казала, до джерел. Бо коли п’єса була написана, то написана вона була сучасною на той момент мовою, з гострими жартами «для своїх».
А зараз-то який там палац… Нема дурних. Елітний більш-менш пляж, щось на кшталт нашої Ібіці, барна стійка, сер Тобі (Денис Фалюта), в гавайці (а як ще?), сер Ендрю (Олександр Бойко) ходить з гумовим кругом-гусаком, Марія (у різних складах її грають Наталя Буренко та Тереза Заурбекова) в сексі-дресс покоївки, близнята (Тетяна Полякова і Сергій Черноіваненко), в бриджах та бейсболках… Олівія (Ірина Давлятян), о, наша Олівія в хутрі, удаючи з себе таку строгу пані, таку собі доміну. Але з яким полегшенням вона скидає цю личину разом з хутром, коли більше не треба морочити голову Орсіно.
Та й взагалі така собі трагічно-пафосна Олівія – це пізніша, романтична і далі, інтерпретація, варто тільки подивитися на замальовки вікторіанських постановок…
Блазень (Олександр Давлятян), такий… ну теж такий демонстративно гендерно-флюїдний, але що робити блазню, коли це єдиний засіб епатажу в наші дні, коли епатувати не так-то легко.
Зараз про Мальволіо (Владислав Костика) і його жовті, е… панчохи.
Мальволіо-то насправді дуже неприємний тип. Це ж комедія, тут всі хороші, злодіїв взагалі немає, він теж не злодій. Він гірше. Він ханжа і прихований хам, маленький начальник, який при перших обіцянках кар’єрного зльоту перетворюється на хама торжествуючого. Дай йому владу, він буде гірше за злодія. Він задушить все живе, тому що насправді в нього комплекс неповноцінності і водночас шалене самолюбство, прищемлене дверми. Знайома картина, да?
Розумієш, чому вони з ним так, бо він всіх дістав.
Так ось, Мальволіо Костики зовсім не такий. Він скоріш зажатий хлопець, який би і радий прийняти участь у вечірках сера Тобі і компанії, але він нудний і його не звуть, то йому залишається всіх цькувати, й те якось непереконливо. То коли перед ним розгортається перспектива блискучого майбутнього, він в порядку компенсації шаленіє і робиться розкутим по саме неможу, на диво всім персонажам (і деяким оглядачам без почуття гумору, теж, а в нас, нагадую, пляж, то оті жовті панчохи… ех). Аж до того, що коли його за непотрібну поведінку саджають на цугундер, то, щиро кажучи, шкода дурня.
То що зробив Резниченкоі? Він повернув героям «Дванадцятої ночі» адекватні мотивації. Зробив з них людей, які поводяться так, що ми їх цілком розуміємо. Зробив їх нашими сучасниками і співучасниками.
До речі…
Звідки та назва «Дванадцята ніч» (це я з Вікі поцупила) — «відсилання до дванадцятої ночі після Різдва, також званої «напередодні свята Богоявлення». Спочатку це було католицьке свято, іноді служило приводом для веселощів, як і інші християнські свята. Слуги часто перевдягалися своїми господарями, чоловіки — жінками тощо. Історія святкового ритуалу і карнавального перевороту є культурним джерелом сюжету п’єси, заснованого на гендерній плутанині».
До речі…
Що там було між Антоніо і Себастіаном, ми насправді не знаємо.
Марія Галіна
