Офіційні життєписи Ігоря Антоновича Божко починаються приблизно так «український художник, графік, скульптор, фотограф…», — про все інше, — композитор, журналіст тощо, — ми дізнаємося з розмови митця з письменницею Марією Галіною, бо цикл розмов «за Одесу» триває.

Почнемо із дня народження. По-перше, вітаю, і до речі це який за рахунком?

– Вісімдесят шостий. Вчора мені було вісімдесят п’ять, а сьогодні вже вісімдесят сьомий.

Ти вже людина, якій є про що розповісти. Як отут під час нашої розмови з’ясувалося, ти працював у газеті. У «Комсомольській іскрі». Ким? Журналістом?

– Ні, я там був художником. Та й потім вже журналістом.

А як вийшло, що ти відав там поезією?

– Це вже наприкінці, коли все розвалювалося. Там Голубовський відав поезією, а потім вже, коли вони всі перейшли у «Вечірку», то нікому було цією поезією займатися… Це мені в навантаження дали, я сидів там, свої художні справи робив, малював усяку хрень до статей, і заголовки, і інше… А це було як навантаження таке – вести відділ поезії.*

Шрифти, заголовки…

– Так. То ж була молодіжна газета. І треба було малювати до хороших статей, або розповідей картинки, ілюстрації. А ось щодо віку, в нас була виставка, зі Степановим, у музеї на Софіївській… Виставка відкривається, представляють нас, а була така хороша людина, Бродавко, він культурою завідував в Одесі, з якихось там владних структур, він гарну сказав штуку : «Ось бачите, Ігорь Божко! Він народився у тисяча дев’ятсот тридцять сьомому році! Тож ми цього року не лише розстрілювали та саджали до в’язниці, але ще й ось такі художники народжувалися, бачите, він дожив до наших днів, і тепер ось виставка його, дуже хороша виставка», ну й надалі вже пішла про виставку… Бродавко Роман Ісаакович, здається. Якого року цей спіч? Це десь на початку двохтисячних…

Слухай, а ти ж писав сценарії для Кіри Муратової? І грав у неї.

– Так, писав для неї і грав десь у трьох чи чотирьох фільмах. Ну епізодники. У епізодах грав. І озвучував штук шість її фільмів. Сценарій написав для «Трьох історій», там історія називається «Котельня номер шість», це моя, вона,  здається, першою йде, там Маковецький грає, везе труп… Кіра захотіла зняти такі, кримінальні.

Так, я пам’ятаю, вони там усі жорсткі, одна з Ренатою Литвіновою, де героїня  втопила свою маму. Маму, до речі, моя знайома Шура там грає. А ти ще грав у «Морському вовку», ти там дуже романтичний такий.

У тебе виходить багато різних видів діяльності. Ти композитор?

– Ну, було таке діло. Юра Ніпрокін, є такий чудовий гітарист, грав мої твори, штук десять, і за кордоном грав, і в Білорусії грав, і в Донецькій філармонії, до речі, в ті роки книжечку було видано мою, нотну, за назвою «Музичний вернісаж».

Це п’єси?

– Так, для гітари.

Напевно, тут можна до поезії переходити і до живопису. Ти себе ким більше вважаєш, художником чи поетом? 

– Звісно, художником, бо мене картини годують. А поезія – це так, розвага. Ось зараз комусь дістанеться книжечка, або Аркадію, або Саші, там перший том Салтикова-Щедріна, і ось він у передмові каже, що яка гидота ця поезія, люди так не говорять, що за мова така чудернацька, хоча сам писав у юності вірші, і навіть кілька віршів його там є, ну, пейзажні такі вірші, але потім розчарувався в цьому, яка гидота, каже, як можна, люди ж не говорять так, навіщо це …

Але в тебе якраз поезія часто антилірична, або, скоріш, лірична, але не в звичному розумінні слова, вона косить під наївну поезію трошки, так?

– Напевно, самого себе оцінити неможливо. Я наївне люблю все. Я навіть намагаюся в цих абстракціях не заглиблюватися кудись.

Але абстракція – це завжди узагальнення. Ти маєш таку серію робіт, такий ікона-стайл але дуже узагальнені, туди можна вчитати все, що хочеш, фактично.

– Було щось, ось висить одна на стіні, бачите, там. Так, це образ, без виписаних обличь, без очей, губ, носа і так далі, просто як пляма. Так, нагадує ікони. Але в мене більше було планет і доріг, найпростіші форми,  самі прості – квадрат і коло. Ось різні варіанти на цю тему. Потім такі туманності були… Колись я їхав містом узимку, в автобусі, дивлюся, раз, і все туманом пішло, зимовим таким, і я потім штук із десяток таких написав…

Ось вони для мене теж дуже із зимовою Одесою асоціюються, коли нічого не видно, туман вологий, і лише розмиті плями світла.

– Так, такі, коли по місту їдеш, так. Ну, ще такі залізні картини. А здебільшого мені раніше годувальницею була осінь, осінні краєвиди. Я восени народився і багато писав, коли мешкав у Києві, писав з натури, ходив у ці ліси підкиївські, восени, до ботанічного саду ходив. І тепер розбуди мене вночі, скажи – напиши за п’ятнадцять хвилин осінню картину, я візьму і напишу. Обмеженою кількістю фарб, охра там, чорна, біла, ще щось і все.

Війна щось змінила в сприйнятті?

– Звичайно. Ще як змінила. Коли ходиш і носиш у собі цю гидоту під назвою «війна». Ось у нас хлопчик працював у нас на ділянці, туалетну трубу прокладав, копав землю, хлопчик такий, із села приїхав, до міста рвався, ми його з Сергійком любили, викопав канаву та пішов дощ, ось він у цій глині, ну ми там теж йому допомагаємо, вбили його на війні… Я зустрів знайомого, кажу, треба Ванечку покликати, щоб він зробив нам дещо. Вбили, каже, на війні. Пішов, повоював, у голову спочатку потрапило йому, він приїхав до Одеси, лікувався тут, за місяць знову пішов воювати.

Таких історій зараз багато, страшних історій. А у своїх роботах ти якось рефлектуєш на тему війни? У віршах так, я точно знаю. А у картинах?

– У графіці, спочатку було багато такого, насміхання над отим Путіним, над різними їхніми прогріхами, я малював і медалі такі, за взяття Чорнобаївки, вісім разів вони її, по-моєму, брали, але зараз вона вже наша — Чорнобаївка. Ось я тоді таку графіку малював, у мене був російський прапор із чорною стрічкою навкіс, ну різні такі… А картини… Більше син Серьожа^**, у нього є серія «Окупанти»…

Так, я б із ним теж поговорила. Знаю його ці картини, з «Лебединим озером» та чорними пакетами, з холодильником… Але великих робіт, які якось були пов’язані з війною, у тебе немає? І чи не змінилася наприклад, колористика, тематика великих робіт, нічого не змінилося?

– Ну загалом трохи змінюється, у мене є, припустимо, «Україна чотирнадцятого року», коли почалося це все, велика картина. А ось зараз мені замовив музей наш художній скульптуру з таких прямокутних форм, і попросили, щоб там були якісь відлуння війни, і я її став робити – червоне, чорне, сіре … може, білого трошки.

У них ця серія виставок зараз йде, «Мові війни», чи це для неї?

– Ні, це просто для музею. У нас зараз йде велика виставка, я не пам’ятаю, як вона називається, ця галерея, вони виставили скульптуру мою, і Серьожину, в Києві. А сьогодні ми подивилися Вайсберга^***, ну вона важка, виставка, це ж війна теж, важко стало на душі, пішли до сусідньої зали, а там плакат французький, і душа трошки відм’якає. Ось до речі у Києві я бачив плакат – теж була виставка французького плаката, невелика, і там один плакат запам’ятався мені, він називався «Занепад Франції», там були підписані дати, роки, вже не пам’ятаю які, і поступово чоловічий орган, він спочатку був такий зухвалий, а потім з роками все нижче і нижче ухилявся…

А я вважала, її зазвичай із жінкою асоціюють. Маріанна там, це все. Ось ти кажеш, ти жив у Києві. Ти там народився?

– Народився у Харкові. А потім жив у Києві. А потім жив і живу в Одесі.

Різниця помітна між Києвом та Одесою?

– Так. Якось в Одесі мені жилося легше. І веселіше. 

А у якому віці ти переїхав? 

– Я у шістдесятому році приїхав до Одеси, вступив до художнього училища, ось з того часу я майже одесит. Шістдесят із чимось років.

В Одесі в цей час художня спільнота була міцна.

– Ну спільнота спільноті різниця, у нас були такі осередки, об’єднання творчі, по-моєму, найстійкіше об’єднання – наш «Мамай»****. Понад двадцять років ми не розпадаємося. Хоча іноді робимо різні виставки – я можу з кимось іншим зробити, але саме наше об’єднання тримається.

А хто туди входить? Басанець, Маринюк, Сад, Стрільників, Савченко, Цюпко… Божко. Хто ще? Коля Степанов помер. Стовбур помер… Але це ж свого часу було одне з найяскравіших неформальних художніх  об’єднань в Україні?

– Загалом так. Було й є.

А чи вас ганяли взагалі за ці неформальні об’єднання?

– Звісно, ганяли. Приходили гебісти, і до мене приходили. До кожного з нас приходили. Стрільников поїхав до Німеччини, ось вони теж цікавилися зв’язками зі Стрільниковим – що він там, як він там.

А де ви робили виставки? На квартирі?

– Так, квартирники, звісно, були, але й великі виставки влаштовувалися. У нас був дуже дружній гурт, ми любили один одного, але ніхто не забороняв нікому виставлятися і з іншими художниками. Наприкінці 80-х був такий ТОХ, Творче об’єднання художників, мене чомусь вибрали головою цього Тоху, і нас там набралося десь осіб сто двадцять, і перші виставки, які ми робили, тохівські, вони так класно прозвучали! Це ті, що у Будинку Вчених, потім у музеї на Пушкінській, у будівельному інституті, там велика зала. А потім, коли ця група розпалася, була друга група, «Човен», ось там ми вже брали участь уже не в такому розширеному складі, якось ми вже наближалися до того, щоб зробити «Мамай». «Човен» теж років зо два проіснував…

То які роки були?

– Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих. І потім уже з’явився «Мамай». Так, ми тоді вже багатьох відсіяли, і залишилися самі по собі. Дев’ятеро людей.

І ви вже виживали саме як творче об’єднання? Виставлялися разом?

– Так, і тут, і за кордоном, у Польщі та інших країнах та містах… Виставлялися і в Києві, і з іншими такими ж групами, у Львові, у Тернополі… Навіть у Луганську. Розумієш, у нас гурт оригінальний чому –  ми могли, будучи в «Мамаї», брати участь у будь-яких інших виставках. Що нас об’єднувало? Те, що раніше звалося неформальним мистецтвом, а зараз зветься як раз формальним – абстракціонізм, та інші ізми. Все, крім соцреалізму. Соцреалістів немає серед нас. Хоча всі вміють чудово малювати.

Концептуалистів у вас також не було?

– Ні, не було. У нас чистий авангард і абстрактний живопис. І кожен має своє обличчя, ми не схожі один на одного, зовсім, навіть у тому ж абстракціонізмі. Одразу подивишся – о, це Басанець. О, це Савченко, це Маринюк… І таке інше.

(Алекс Хінт). Ігорю, а можна я спитаю? У вас же залишилися ще дошкільні, зовсім дитячі спогади про війну?

– Так, я навіть книжку написав. «Абетка». Повість про воєнне дитинство.

(Алекс Хінт). А те, що відбувається зараз, воно накладається якось на спогади?

– Коли почалася війна, ми жили в Харкові. Батько пішов на війну, а ми залишилися з мамою, ще старший брат був, коштів на існування ніяких, і тоді цивільних німці вербували на різні роботи. Мати завербувалася, під Київ біля села Єрківці, а насамперед у Харкові я ходив під німецьку кухню з котелком, просив їжу… Давали? Давали. Спочатку. Потім перестали давати. Це десь до осені сорок третього року. Так от, ми опинилися в цьому… на тих роботах. 

 А на які роботи? 

– Дороги відновлювати, вирощувати овочі у парниках. «Гагати» – так це називалося тоді. Це був не те щоб концтабір, а просто табір для робітників, але все одно… Коли старші йшли на роботу, приходила вчителька, вона нас різним словам навчала німецьким. І головне слово було – «арбайтен». Арбайтен тракторе, арбайтен кінь… І ось як я написав цю «Абетку». Ми якось сиділи в нашій газеті, у «Комсомольській іскрі», Женя Голубовський ще був живий, ще Юра Михайлик не поїхав, і я їм розповідав про свою цю історію. Як почав розповідати, Михайлик каже – Ігорю, напиши… І я буквально за два-три дні написав цю повістину. Він прочитав. Каже, добре! Будемо тебе видавати. Хтось надіслав її потім Василю Бикову. Я ж завдяки цій повісті з Василем Биковим років десять чи п’ятнадцять поспіль листувався… Коли видавали академічне видання Бикова, просили мене повернути його листи. Але я їм віддав фотокопії, оригінали краще до нашого літературного музею потім. Або до тієї ж Білорусі, вже безлукашенківській. Гад, який Бикова і вигнав із країни. Він потім у Белля жив, у Німеччині.

Сашко (Хінт), величезне тобі спасибі, бо я якось не доперла, що Ігор же ж свідок фактично двох воєн – і тієї, і цієї. Ну і останнє – над чим ти зараз працюєш? Традиційне таке питання.

– Ось. Серія музичних картин буде. Це Бах. Одна з його прелюдій, записаних таким чином. 

Кожне коло означає ноту? 

– Так, “до” у мене червоне. “Ре” чорне. “Мі” біле. “Фа” синє. “Сіль” ось така, сіра. “Ля” у мене зелене, “Сі” теж біле, але біле на білому… Це третя октава. А друга октава – все те саме, тільки чорний фон. Нота – коло, дієз – ромб. Все просто.

Виходить, це картина, яку можна зіграти? Фрагмент прелюдії Баха?

– Перший такт – дванадцять нот, і вони повторюються –  тому тут так… Тут вісім тактів. Інша картина – ще вісім тактів, його ж. І так далі. На цю прелюдію пішло б, скажімо, шість картин. Ну, може, трохи більше, вісім. Оскільки тут так ноти записані, то, можливо, будуть пояснення до цієї картини, та й моя абетка….

І нотний фрагмент?

– Ні, це не потрібно. Навіщо нотне? Адже насамперед це КАРТИНА. Абстрактна. А потім уже музика.

Ти це пишеш для виставки чи для себе?

– Для себе, але вже зацікавилися двоє, один якийсь відомий музикант з Греції, так мені Майя Дімерлі сказала, і ще одна людина, яка тут проживає, теж зацікавилася цією ідеєю. 

Ну, ідея то крута насправді. Знаєш, є такий композитор, Сергій Загній, він робить щось таке, що перегукується, але він іде, навпаки, від візуального до музики. Він перекладає на музику, скажімо, математичні графіки…. Але такого я не бачила, якщо щиро, ніколи.

– Так, але в мене (повторюся) насамперед це картина. А вже в другу чергу – ноти, звук.

І якщо вже там свідомо є гармонія, вона вже організується в таку складну візуальну систему.

– Так, навіть ось дивишся на неї – ось перші вісім тактів, вони такі яскраві, другі вісім – вже інше колористичне рішення. А ось уже треті. І видно, як музика змінюється… Ось чим зараз займаюся. Музикою.

Якщо хтось має кольоровий слух, він, напевно, може її почути.

– Так. але тут не тільки колір, а ще й форма. Я думаю, запросто можна почути і навіть заспівати. Цю одним голосом, цю прелюдію – на два

З Ігорем Божко розмовляла Марія Галіна

Фото: Каті Лукіної

Примітки: 

^*  Про роботу Ігоря Божко у «Комсомольскій іскрі» докладніше дивись: тут

^** Сергій Божко, син Ігоря, художник

^*** Йдеться про виставку Матвія Вайсберга «Тонка червона лінія» у музеї Західного та Східного Мистецтва.

^**** Творче об’єднання «Мамай» включає Валерія Басанця, Ігоря Божка, Віктора Маринюка, Сергія Савченка, Василя Сада, Миколу Степанова, Олександра Стовбура, Володимира Стрельникова, Володимира Цюпка. «Початок творчої співпраці тих, кого сьогодні ми називаємо одеськими “мамаями”, справедливо віднести до 60-х років, коли виникає андерграундна група молодих художників (А. Ануфрієв, В. Басанець, В. Маринюк, В. Стрільников, Л. Яструб) , пов’язаних дружбою та загальними духовними устремліннями – створювати мистецтво, вільне від будь-яких зовнішніх впливів. Так вперше в Україні було закладено “нонконформістські” традиції образотворчого мистецтва, що було абсолютно відмінним від естетичних уподобань і поглядів, що панували на той час. На початку 70-х прийшла друга хвиля художників-однодумців, серед яких були І. Божко, О. Стовбур, В. Цюпко» див. 

Вірші

ДВЕ ВОЙНЫ
война грохочет где-то 
песенка не спета 
в ларьке стальные –
«прима» и «крюшон» 
от той войны до этой 
(окурки и галеты)
как дым от сигареты – 
всё будет хорошо.
смешался свет с землёю 
война ползёт змеёю 
от века и доныне 
по той же Украине 
опять по тем же хатам 
беспросветным матом 
прогнившим русским «братом» 
но Создатель спас. 
как было в сорок пятом
так будет и сейчас.

АФРИКАНЕЦЬ
вони прийшли до нашої країни
вбивати «братній народ»
поп-гундяй освятив їхню зброю.
вбивають і грабують
руйнують ракетами будинки
спалюють врожай –
нашу українську пшеницю
яка так потрібна народам Африки
та іншим країнам.
«путін хороша людина –
каже у мікрофон африканець –
він сильний лідер росії
треба віддати йому Україну
і тоді весь світ буде жити 
насолоджуючись спокоєм
а росія ще років з десять
не буде нападати на інших
не буде бомбардувати 
не буде вбивати та грабувати».
любий мій африканцю
ти не поодинок у своїй мудрості
велика держава Китай
Індія / Туреччина / Іран
та європейська Угорщина – 
побоюються путіна.
а ми Україна і ті держави 
що нам допомагають
бити кремлівського таргана
ще побачать нашу перемогу
і ти вивчи це слово – ПЕРЕМОГА –
то заради чого 
треба битися та жити.