На вуличній сцені Книжкового Арсеналу цього року відбувся кіноперфоманс — репрем’єра стрічки «Василина» (1928) із музичним супроводом наживо від гурту «ДваТри» та Symonenko. Співзасновниця «СМИКу» — фестивалю струнно-смичкового рейву, хоча скоріше «Смик» (‘CMYK) – більше ніж фестиваль, — Ліза Стужук, яка одночасно була кураторкою стенда Довженко-Центру на Книжковому Арсеналі цього року розповіла Kyiv Daily про вибыр стрічки, про те, як готувався перформанс та про нову книжку, яку підготувала команда Довженко-Центру.
Розкажіть про обидва проекти, які ви готували до Книжкового Арсеналу. Репрем’єру фільму «Василина» і нову книжку. Почнемо зі стрічки, як її обирали.
— Довженко-Центр вже більше, ніж 10 років почав проєкт «Коло дзиги», в нас є список фільмів, які в є в хорошій якості і які би ми хотіли показати, але не маємо до них саундтреків. «Василина» – один з них. Вибрали ми саме «Василину» з двох критеріїв, виходячи з того, що у Довженко-Центру і Книжкового Арсеналу є спільна програма, яка обʼєднує літературу та кіно, «Літературний кіноканон», а «Василина» якраз — екранізація повісті Нечуя-Левицького. Це звузило список стрічок-кандидатів, і ми думали про те, хто би міг написати саундтрек і Альона Пензій (керівниця Кіноархіву Довженко-Центру) запропонувала зробити разом зі «СМИКом». «СМИК» – це музичний проєкт, який поєднує традиційну музику й електронну.
Який ви й заснували.
— Так, який я заснувала. Таким чином я подивилася всі, а було три фільми, які потенційно могли би включитися до програми на Книжковому.
Які ще?
— Ще інша стрічка Лопатинського «Кармелюк» (1938), «Василина» (1928), і був третій, але вже не пам’ятаю, який. В «Василині» є своя специфіка. В стрічці часто з’являється народна капела. Є крупні кадри, як музиканти грають, кадри скрипки, бубона. Там дуже часто люди танцюють. І особливо Василина, бо для неї танець – це щось таке, що вириває її з реальності, яка для неї не дуже яскрава, і багато в чому травматична. Мені здається, що якраз в танці вона ніби знаходиться десь вище своєї реальності. І це те, що є надважливою частиною фільму. І через те, що важливою частиною фільму є традиційна музика, було логічно не відходити від неї повністю в сучасному саундтреці та поєднати цю стрічку зі «СМИКом», зробити таку колаборацію.
А як музиканти, до яких ви звернулися? Ви ж не випадково їх обирали. Як вони відреагували?
— ДваТри ft Symonenko – це вже такий дует, який склався. Ми їх запрошували ще в 24-му році разом писати музику, вони написали тоді годинний лайф. Потім вони допрацьовували його і збирались випускати альбом. На платформах вже є їх спільний сингл Svakha. Тобто виконавці разом вже мали виступи. І було логічно запросити попрацювати над фільмом людей, в яких вже і так виходить щось цікаве на перетині жанрів. Насправді, не завжди музиканти розуміють, як етично створювати музику на перетині традиції та електронного звуку. І цікаво те, що вони написали «під» «Василину». Насправді, з того, що я чула на репетиціях, щось зовсім інше, ніж те, що вони ж раніше писали для рейвів. Тому мені самій дуже цікаво, як це буде.
Книжка була написана 1880-го, якщо я не помиляюся. Кіно було знято на початку ХХ століття. Чим нам ця історія болить зараз?
— Думаю тим, що це — частина нашої історії, частина нашої культури. Це таке переосмислення в переосмисленні. Тому що в основі літературний твір. Потім через декілька десятиліть його переосмислюють в формі авангардного на той час кіно. Зараз ми його переосмислюємо і робимо репрем’єру цього фільму, написавши до нього саундтрек. Коли в рамках проєкту «Коло Дзиги» музиканти пишуть саундтрек, вони не просто займаються таперством. Вони цей фільм прочитують певним чином, і це нове прочитання чують глядачі при перегляді, і це цінно. Зокрема, це цінно, якщо дивитися з боку музики, зараз все більш видимою стає традиційна українська музика. Вона вільно та регулярно грається, принаймні в Києві є не один гурт. Все більше людей чують та розуміють її.
Все більше людей дізнаються, що ця музика гралась в усіх регіонах України. Що, звісно, були свої регіональні особливості, але загалом інструментальна музика, вона притаманна всім регіонам України. І часто, коли люди грають Сумщину, наприклад, можна почути від людей, які не ознайомлені з цим жанром: «о прикольна Гуцульщина». І це просто від ненаслуханості. А зараз таку музику чути, і мені здається, що ми входимо в новий виток культурно-музичного процесу. В тому числі, тому що існує «СМИК» — синтез традиції з електронною музикою зі знанням та повагою до обох жанрів. Це не просто використання традиційних мотивів. Це те, що робить традиційну музику більш видимою. І мені здається, що це саме те, що болить зараз усім українцям. Тому що музика – частина нашої ідентичності, і росіяни дуже часто використовують наратив, що українська культура була створена 100 років тому. А ця музика, яка використана в фільмі, цей фільм і літературне першоджерело, вони є протиставленням цього наративу, тому що кожен з цих елементів старший, ніж ці уявні сто років.
Хочу зосередитись на фемінізмі, який додав фільму режисер. Це якось буде відображено в музиці? яким чином? Чи буде Василина як героїня стрічки, впливати на те, що виконують музиканти?
— ДваТри та Symonenko збирають цілісний саундтрек. Не знаю, чи значущою частиною саундтреку буде феміністичний дискурс.
Фавст Лопатинський змінює кінцівку, він прибирає те, що в «Бурлачці» Василину рятує новий чоловік, і там в цьому сенсі все зациклюється наративно. У Лопатинського Василина в кінці працює на фабриці, і фабрика якось морально рятує від того, що було на початку фільму. Не знаю, чи це проявиться в саундтреку, це і мені цікаво.
Про що стрічка, на вашу думку — про те, якою прекрасною була партіархальна країна, і потім вона стає пролетарською — фабрика, заводи… Що ви про це думаєте?
— Мені здається, що це доволі типовий сюжет для літератури того часу, це якраз радянська індустріалізація, тому не дивно, що там в кінці з’являється фабрика. Мені здається, що конкретно для Василини фабрика, і робота, і певна незалежність, і зміна оточення якраз стає порятунком, тому, звісно, там є радянська адженда, але це теж частина нашої історії.
Другий проєкт – книжка Довженко Центру. Чия це книжка?
— Це книга Джошуа Ферста, це американський кінодослідник, він протягом 2014 року був в Києві і працював, зокрема, з архівом літератури і мистецтв та довженко-центром, поки писав цю книгу. Це книга про українське поетичне кіно, про контекст доби. І цікаво, що Ферст аналізує, в тому числі й ідеологічно, всю інфраструктуру, яка була навколо авторського кіно, тому що загалом мені здається, що важливою частиною сприйняття поетичного кіно в Україні є те, що це — реванш автора над системою — це потужне відродження авторського кіно. А Ферст приходить до висновку, що перед тим, як стався реванш авторського кіно, дуже багато чого було створено інституційно, радянською системою. Для чого — відкрите питання, але автор приходить саме до таких висновків.
Як йшла робота над книжкою? Вона спочатку виходила англійською?
— Так, вона вийшла в 2015 році в лондонському видавництві Bloomsbury. Українське видання почали готувати в Довженко-Центрі в 2021 році. Я тоді ще не працювала, це починав Максим Вертелецький, мій попередник. Був грант на переклад від Гете-Інституту, це дало можливість перекласти книгу й купити права. Поки твір перекладався, почалося повномасштабне вторгнення, проєкт відклався, в 2023 році Максим повернувся до цього проєкту, а перекладачка Олеся Камишникова завершила переклад, Станіслав Манзелевський зробив наукову редактуру і написав вступну статтю, але потім Максим мобілізувався влітку 2023-го року та проєкт знову відклався. Цього року ми вирішили, що час видати Ферста.
Чи передбачені якісь кінопокази, презентації разом з цією книжкою?
— Звичайно, на жаль, ми не маємо презентації нашої книжки в рамках Книжкового Арсеналу, але ми зробимо презентацію десь в липні в Довженко-Центрі. Довженко-центр цього року обрав вектором розвитку і дослідження саме українське поетичне кіно і ця книжка є частиною цього дослідження. Також у нас зараз триває ретроспектива, «Поетичне кіно.Витоки», це також частина дослідження.
Спілкувалася Віка Федоріна
Фото: Книжковий Арсенал
