«Серце стискала безнадія». Навіть банальні фрази потребують зусиль, яких в складних ситуаціях годі додатково шукати і витрачати на те, щоб підібрати правильні слова.
Так нам розкаже чи не в першому абзаці розповідач «Самотніх вітрів». Складних життєвих ситуацій у прозі Ірини Тетери відсипано від щедрот: «Самотні вітри» – сльозлива мелодрама (Тетера зі «своїм» жанром, схоже, визначилася остаточно). Щодо банальних фраз, то і їм тут місця знайшлося, попри обіцянку Максима такого не робити. «Я нічого не міг вдіяти з мовчанням наших душ». Зауважували, як люди, переживаючи щось складне і важке, і страшне – скажімо, смертельну хворобу рідної людини – починали говорити буцімто ведучі національного радіо з 80-х? Що кажете, не помічали такого? «І ось тепер, біля лікарняного ліжка, не можу вгамувати божевільного бажання припасти до неї». Вгамуй мовчання душ, поки серце стискає безнадія божевільного бажання… ок, гамуємо і починаємо читати.
Отже, помирає від туберкульозу (вітання найлітературнішій з хвороб) дружина і просить мужа, щоби той набрав номер якогось Міши; телефоном вона розповідає іншому чоловіку, що завжди любила тільки його і за все йому вдячна. Чоловік замість пришвидшити смерть здрадливиці (має таке бажання) починає згадувати історію, фіналом(?) якої є ця телефонна розмова. До речі, перше правило сльозливої мелодрами: ми маємо знати більше за героїв, наприклад, про смерть однієї зі сторін трикутника, ну і про обов’язковий трикутник, звісно. На цьому правилі тримаються «Самотні вітри»: сюжет передбачуваний, читач кмітливий – всі задоволені і нещасливі. Окрім Максима, звісно, бо головний герой має страждати.
Максим і Михайло (якого звати Мироном насправді) знайомляться в старших класах дуже середньої школи провінційного містечка. Родина Мишка переїхала з Києва, рятуючись від буремних 90-х. Мишко – ідеальний: накачаний ботан, стриманий, але здатний на високі почуття, багатий, але щедрий, розумний, але смиренний, відкидає сексуальні домагання першої красуні і стає відданим другом місцевій «гидкій качечці», цитує Олену Телігу, переводить бабусь через дорогу і перевиховує хуліганів. Хлопці здружилися, родина Мишка сприяє тому, що «неблагополучний» Максим вступає до київського авіаційного та поселяється разом із Мишком у його квартирі в центрі. І тут на сцені з’являється Поліна – дівчинка, в яку Михайло був закоханий ще від першого класу, але та історія трагічно перервалася. (Що це за мелодрама, де помирає тільки одна кохана жінка?! Мають мерти цілими оберемками!). А згодом знаходиться Марина – повна копія тієї давнішньої Поліни, і за увагу дівчини починають конкурувати Макс і Мишко. Один із них заради Марини наважується на убивство, а другий ледь не розбив пасажирській літак, ну бо як же ще можна закохати в себе жінку?
Якщо це й історія про кохання, то не про те, яким воно здається. В «Самотніх вітрах» парою коханців по суті є якраз Максим і Михайло. І тільки ця недооприявлена історія пристрасті, не годна бути реалізованою, робить книжку цікавою. Максим витрачає роки, щоби зрозуміти мотиви Михайла. І щоб дійти висновку: яка ж він закрита людина! І ми ж говоримо про двадцятирічного юнака (не самий емпатичний біологічний вид), який повністю захоплений своїми почуттями до іншої людини, і воліє ці почуття називати «чоловічим братерством». Гомоеротичний сюжет підсилює очевидна ревність до обраниці Мишка і розділена на двох жінка, яка стає для кожного з чоловіків таким собі субстратом їхнього кохання, своєю чергою підміняючи померлу жінку. Колективний невроз, Фройд би плакав. Саме Поліна нарекла Мирона «мишкою», і уже так називає його потім Максим – показова в своєму символізмі дрібничка. В тому троїстому союзі всі одним миром мазані («мирон» якраз від «мира» походить). Між іншим, Марина-посередник між чоловіками має прізвище Райдуга: «Зачаровано промовив Мишко: У нашому житті є чорні й білі смуги. А вона, розумієш, фарбує своє життя всіма кольорами веселки». Ні, це не натяк, це обмовка.
Тільки один прикрий момент, це історія не про коханців, а про паразитів, не буквально, звісно. Будь-які соціальні і емоційні контакти мають потенціал перерости у взаємне використання ресурсів один одного. Взаємне – тут ключове слово. Михайло стає для Максима стартом в професійній кар’єрі і «тренажером» у любовних стосунках. Максим в цьому розкладі виконує роль вдячного слухача і наперсника. Марина використовує Мишка як фінансове джерело, а Макса – як джерело емоційне. І всі тут щиро один одного люблять. У Макса є теорія: існують жінки для сексу, жінки для душі (подруги) і жінки для того, щоб тішити его (ті, що обожнюють партнера без взаємності). Він детально аналізує якраз третій варіант взаємин, не припускаючи навіть думки, що сам в стосунках із Мишком-Мироном є якраз чоловіком-для-его. Любовний трикутник в романі тим і показовий, що всі три кути тут тупі – себто, взаємозамінні, «актори» виконують чужі ролі, постають доступною заміною чогось недосяжного або неприйнятного. Не можна любити мертву – прошу пана, така сама, але жива. Не можна любити чоловіка – прошу пана, така сама, але жінка. І це єдина взаємність, про яку іде мова в цій мелодрамі – замінити одного персонажа на іншого, і нічого в результаті не зміниться. Ні, навіть не про паразитів ця книжка, а про інфекції. Зрештою, одна зі смертей тут так і стається: через взаємне інфікування (чи передається туберкульоз по телефону?).
В сльозливій мелодрамі читач плаче, бо співчуває втратам героя, наперед знаючи про ці втрати, поки герой і гадки не має, що на нього очікує. Очі сльозяться від самотнього вітру, либонь, і серце стискає безнадія... А вона сама тому давнішньому коханцю подзвонити не могла, га? Треба було конче мужа просити натиснути номер на телефоні? І до речі, вона так і не померла (бережіть сльози, зневоднення небезпечне).
«— Одного разу, коли був ще зовсім маленьким, ми літали до бабусі. Пам’ятаю, як дивився в ілюмінатор на синю гладь моря, і мені аж дух спирало! А вже потім… Іноді вечорами залазив на дах сараю в нашому дворі й дивився на миготливі вогні в чорному небі, слухав, як гудуть літаки. Заплющував очі й уявляв себе пілотом, який летить крізь ніч. І заздрив тим, хто літає.
Я захопився власною розповіддю, вже не заїкався і не червонів, говорив хоч плутано, але щиро»
Текст: Ганна Улюра
