Масова свідомість часто малює ранню музику світлою та безтурботною. Але історія Карло Джезуальдо, князя Венози, руйнує цей стереотип. Подвійне вбивство, скандал, усамітнення, релігійні марення – і музика з такою концентрацією хроматичних дисонансів, що вона й через чотири століття звучить майже авангардно.

Хто він – геній, злочинець чи людина, яка намагалася віднайти порятунок у музиці? І чи справді його особиста трагедія пояснює радикальність творчості?

У контексті Kyiv Baroque Fest–2026, що проходить в Києві з 12 по 22 листопада – пропонуємо вашій увазі великий нарис про Джезуальдо, що поєднує архівні свідчення, новітні відкриття та маловідомі подробиці життя композитора. Це один із найповніших текстів українською мовою про постать Джезуальдо, адресований всім, кому цікаво відкривати музику через історії незбагненних постатей.

Етюд в хроматичних тонах

Похмурі лабіринти італійського маньєризму досі приховують в собі відгомін кривавої події чотирьохсотрічної давнини. Постать Карло Джезуальдо, князя Венози, оповита чорним оксамитом подвійної таємниці — жорстокого  вбивства 1590 року та зухвалого хроматизму, втіленого в партитурах, що й сьогодні вражають колючою напругою.

​Першопрохідці сучасної біографістики Сесіл Ґрей та Філіп Гезелтін відкрили це архівне досьє ще 1926 року, змалювавши постать князя на межі геніальності й безумства. Пізніше британський музикознавець Деніс Арнольд докладно висвітлив ранні роки композитора, вказавши на драматичний перелом у його долі: смерть старшого брата 1585 року змусила молодого аристократа згорнути мрії про суто мистецький шлях і прийняти тягар титулу. Водночас раннє знайомство з нідерландцем Джованні де Маком у батьківському домі заклало підвалини його поліфонічної майстерності. Проте для цілого покоління музикознавців пошуки правди перетворився на справжню архівну криміналістику, де кожна нотна сторінка слугувала доказом, а кожен пожовклий сувій  свідченням очевидця.

Перший  слід веде дослідників у сутінки неаполітанської ночі 1590 року,  до палацу Сан-Северо поблизу площі Сан-Доменіко Маджоре. Саме тут розігралася кривава драма, що приголомшила тогочасне суспільство тваринною люттю. Жертвами розправи стали перша дружина князя, донна Марія д’Авалос, та її коханець Фабріціо Карафа, герцог Андрії. Головними джерелами у цій справі слугують протокол неаполітанського трибуналу Вікарії, приватне листування та рукописні хроніки Successi tragici et amorosi. Матеріали огляду місця події викрили холоднокровний розрахунок і пастку: із дверей спальні заздалегідь спиляли замки, позбавивши жертв найменшого шансу на порятунок. Увійшовши до кімнати в супроводі найманців, князь особисто взяв участь у страті. Свідки зафіксували два постріли й вигук «Готово!», після чого закривавлений господар вийшов у коридор. Але раптом він зупинився і з криком «Я не вірю, що вони мертві!» повернувся, аби завдати тілам нових каліцтв. Звіт трибуналу занотував численні рани, оскаженіло спрямовані в живіт жінки. Суд закрив справу без звинувачень: тогочасний правовий звичай вважав «вбивство честі» законним привілеєм вищої знаті.

Тривалий час у матеріалах слідства панувала хронологічна плутанина, аж поки дослідник Альфонсо Куопполо не розгадав архівну загадку датування. У Неаполі XVI століття відлік доби починали з моменту заходу сонця. Тому «шоста година ночі», вказана слугами, відповідала сучасній півночі. Отже, розправа сталася у ніч з 15 на 16 жовтня 1590 року.

Ця дата породила похмуру версію, ніби князь навмисно підпорядкував свій злочин сакральному календарю Католицької церкви, надавши йому ритуального характеру спокути. Проте у 2024 році музикознавець Джеффрі Левенберг спростував цей концепт. Порівнявши справу Джезуальдо з історіографічною фальсифікацією Бенедетто Варкі щодо вбивства Алессандро де Медічі (де той навмисно змістив дату на ніч Богоявлення заради драматичного ефекту), Левенберг довів відсутність будь-яких літургійних підтекстів у матеріалах processo. Злочин був прагматичним і нещадним актом захисту родинного статусу.

Справжня детективна інтрига розгортається в нотних джерелах, де науковці шукали відповідь на питання: чи був хроматичний стиль Джезуальдо лише спонтанним спалахом божевілля відлюдькуватого вбивці? Дослідження Ґленна Воткінса, викладені в монографії Gesualdo: The Man and His Music, спростували міф про «самотнього психопата». Музично-джерелознавчий аналіз довів, що князь Венози не створив свій радикальний хроматизм  з нуля, спираючись на здобутки Неаполітанської школи, а його головним орієнтиром був Помпоніо Ненна.

​Воткінс виявив, що щонайменше шість ключових поетичних текстів, що використав Джезуальдо (зокрема Ancide sol la morte, Mercè grido, Tu segui та Deh, coprite), раніше вже втілених у мадригалах Ненна. Князь запозичував гармонічні моделі колеги й доводив їх до точки емоційногокипіння. Там, де Ненна пропонував вишуканий хроматичний зсув, Джезуальдо ламав модальну структуру, зіставляючи хроматично віддалені співзвуччя. Володіючи статками й владою, князь утримував приватну капелу для експериментів, акумулюючи досвід Джованні де Мака, Джованні Трабачі та феррарця Луццаско Луццаскі.

Ці пошуки спровокували запеклі суперечки серед теоретиків ХХ століття. Видатний музикознавець Едвард Ловінський вбачав у хроматизмі Джезуальдо пророчий авангардний прорив, що випередив свій час і проклав міст до гармонічних шукань XIX століття та модернізму. Утім, німецький вчений Карл Дальгауз спростував цей аісторичний погляд. Він довів, що письмо Джезуальдо залишалося міцно вкоріненим у строгі правила ренесансного модального контрапункту, лише забарвленого екстремальною  хроматикою, а отже, його творчість була радше «кінцем епохи, аніж її початком».

​Сучасні аналітичні дослідження поглибили цю думку: Гарольд Пауерс описав структурні тональні типи поліфонії князя, а Лука Бруно, Стефано Ла Віа та Джон Турчі-Ескобар розкрили механіку cadenze fuggite, назвімо це фобією кадансів, де хроматичні зсуви слугують інструментом безперервного втілення поетичного тексту та риторичної напруги. Підтвердженням такої логіки стало нове академічне критичне видання партитур New Gesualdo Edition видавництва Bärenreiter, що сформувало  точну виваженість авторських знаків альтерації.

Психологічний портрет «підозрюваного» роблять значно об’ємнішим таємні донесення графа Альфонсо Фонтанеллі знайдені істориком Ентоні Ньюкомбом. У 1594 році Фонтанеллі супроводжував Джезуальдо до Феррари — укладати шлюб із Леонорою д’Есте. Дипломат описував князя як людину, буквально одержиму маніакальними спалахами: його хвилювали хіба полювання та музика. Про звірів і лови князь згадував лише принагідно, зате про музику торочив годинами. Він сипав агресивною зверхністю, принижував авторитет популярного в той час композитора Луццаскі та запевняв, що назавжди відкинув свій ранній стиль. Для Джезуальдо такий музичний радикалізм слугував психологічною бронею — відчайдушною спробою переписати власне минуле мовою гострих дисонансів.

Фінал цієї історії розгортається у похмурій самотині гірського замку в Ірпінії, саме туди князь утік, рятуючись від вендети родин д’Авалос і Карафа. Хроніки свідчать, що Джезуальдо наказав вщент вирубати ліс довкола фортеці, аби завчасно бачити кожен підхід.

​Утім, небезпека чатувала й усередині стін. Друга дружина князя, змучена його спалахами гніву, віддала під інквізиційний суд його служниць  — Аурелію д’Ерріко та Полісандру, звинувативши їх у чаклунстві й варінні любовного зілля . Цей процес оголив моторошні деталі замкового побуту: князь потерпав від тяжких тілесних недуг і галюцинацій, переконаний, що за його душею полює зграя демонів. Щоб заглушити душевні терзання, Джезуальдо вдавався до жорстокого ритуалу: тримав спеціальних слуг, чиїм обов’язком було нещадно шмагати його батогами.

​Музичний критик Алекс Росс зазначає, що в мадригалах князя слово morte остаточно втрачає традиційний грайливо-еротичний підтекст і перетворюється на відвертий документ фізичного та душевного болю.

Символічним втіленням  духовної кризи став вівтарний образ Perdono di Gesualdo, створений 1609 року художником Джованні Бальдуччі за сприяння дядька композитора — кардинала Альфонсо Джезуальдо. На цьому маньєристичному полотні князь постає біля підніжжя Христа Вседержителя в оточенні святого Карла Борромео, Леонори д’Есте та Марії Магдалини, благаючи про прощення гріхів, поки в полум’ї Чистилища мучаться душі його жертв. Музикознавець Ґленн Воткінс пов’язував появу картини зі стрімким погіршенням здоров’я композитора та розпадом його родини.

Своєрідним підсумком внутрішнього зламу стали видані 1611 року П’ята й Шоста книги мадригалів, а також монументальний цикл Responsoria для Страсного тижня. Досліджуючи ці джерела, науковці розгадали таємницю вибору ключів — систему chiavette (високих ключів). Їхнє застосування змушувало співаків працювати на межі регістрових можливостей: партії Cantus і Sextus, а також Tenor і Quintus зближувалися у вузькі інтервали, створюючи звуковий ефект виснаження та задухи. Тексти про зраду Христа й каяття святого Петра під пером Джезуальдо перетворилися на сповідь та каяття у власних гріхах.

Справу закрито. Розшифровані протоколи неаполітанської Вікарії, таємні депеші Фонтанеллі, ювелірні гармонічні аналізи Дальгауза, Воткінса й Левенберга — кожен доказ по краплі змиває з Джезуальдо романтичний грим.

У слідчому протоколі історії не лишилося місця вигадкам. Легенда про демонічного божевільного генія розвіюється, оголюючи гірку дійсність: перед нами зламана, нарцисична постать — людина, що прагнула глушити криваве відлуння злочину отруйною хроматикою. Судові акти XVI століття давно пожовкли в архівах, але нотні зошити князя й досі лунають у передсмертній тиші як фінальний, незаперечний доказ у справі про провину, безумство та безсмертя.

Де зустрітися з Джезуальдо на Kyiv Baroque Fest–2026:

• 20 листопада | «Радикальність світла»
• Наталія Фоменко та Сергій Гаврилюк представлять музику Карло Джезуальдо, яка вразить крижаною контрастністю.
• 21 листопада | Лекція Ольги Балашової про Караваджо: як темний життєвий досвід і руйнування правил народжують справжнє мистецтво.
• 22 листопада | «Незвичне / шалене & меланхолійне / спокійне» Клавесиністка Софія Оганесян звертається до історичних загадок XVI–XVII століть. Ця європейська панорама зіставляє екстравагантність і спокій, перетворюючи білі плями минулого на особисте емоційне відкриття.

Антон Совва