Відкриті «Київські файли»

«Київські файли»

Документальний фільм нідерландця Вальтера Стокмана має робочу назву «Київські файли». Стокман працює над картиною з 2018-го.  Це буде стрічка про радянське минуле нашої країни. Для переосмислення історії шукає тих, хто зможе поділитися особистими спогадами про діяльність КГБ у 1960–1980-х, свідків та учасників подій.

Через карантин режисер вимушений відкласти візит в Україну. Про роботу над фільмом розпитали Вероніку Гоменюк. Вона має повноваження шукати потенційних героїв для «Київських файлів».  

З чого все почалося?

— Вальтер Стокман вперше приїхав у Київ 2011-го.  На фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA представляв свій фільм «Кримінальні хроніки» про  боротьбу з мафією  в італійському Неаполі.  Познайомився з усіма організаторами, зокрема керівницею фестивалю Дар’єю Бассель.  За словами Вальтера, столиця України його дуже вразила, закохався в місто й людей. Пообіцяв собі, що один із наступних проектів буде знімати тут.

Повернувся в нашу країну 2018-го. Почув на радіо «Вільна Європа» новину,  що в Києві відкрили архіви КГБ. Йому стало цікаво, які справи і документи могли там бути. Познайомився з працівником архіву.

Робота над фільмом розтягнулася вже майже на три роки. Режисеру важливо, щоб усі його герої були досі живі. Довгий процес пошуку  Вальтер Стокман для себе порівнює зі зйомками попередніх картин. Розповідав у своїх стрічках про італійську мафію,  нью-йоркських грабіжників. Ще в одному фільмі розслідував вбивство в Амстердамі повії з Угорщини. В усіх випадках його дивувало, наскільки повсякденним для кожного з нас може бути зустріч з мафіозі чи працівницею секс індустрії. Тобто можемо перетинатися  в одній черзі в магазині чи бути сусідами по сходовому майданчику й нічого не знати про життя іншого. В Україні таке саме подвійне дно мають залучені у спецслужби.

Вальтер Стокман розповідав про одеситку, котра за СРСР відсиділа 15 років  у психіатричній клініці лише тому, що товаришувала з людьми, які слухали західну музику й мріяли емігрувати з СРСР.  Але ця історія не увійде в наш фільм.

Кого вже точно побачимо в «Київських файлах»?

— Знайшли історію про француженку українського походження, яка наприкінці 1960-х кілька разів відвідувала Львівщину. Мала у Самборі далеку рідню. Органи до жінки приставили на 9 років молодшого студента. Мав завести роман і стежити за іноземкою, яку підозрювали у шпигунстві. До того ж хотіли від жінки  корисної для СРСР інформації,  бо її брат працював на авіаційному заводі та займався випробуванням реактивних двигунів для літаків «Конкорд» та «Міраж».  Хлопець не був професійним агентом, його завербували в університеті. Пізніше ­дізнався, що він сам теж був під підозрою. Бо мікрофони були ­вшиті навіть у його одяг. Ця справа в архіві доступна. Знайшли обох її учасників. Вони досі живуть у Франції та Львові.

В Україні повільно триває щеплення від COVID-19, тому поки не можемо продовжити зйомки в івано-франківському  будинку пристарілих. Там живе Вальдемар Шилке. Вальтер  Стокман з ним познайомився, відвідував.  Чоловік  народився на Тернопільщині. У дитинстві його сім’я потрапила до нацистського концтабору. Він пригадує, що там над ним  проводили медичні досліди. По завершенні війни Вальдемара із сестрою та братом усиновила німецька родина. Але чоловік усе життя мріяв віднайти рідну матір. Уже дорослим, маючи  дружину і дитину, Вальдемар написав листа до газети «Комсомольская правда», де розповів про себе. За якийсь час йому повідомили, що  його матір знайшлася. Про цю подію писала преса, за зустріччю після багаторічної розлуки спостерігала уся країна. Проте  виявилося, що це просто красиво зрежисована картинка. А коли розчарований Вальдемар вирішив повернутися до Німеччини, йому заборонили виїзд з СРСР. Примусили  прийняти радянське громадянство.  Решту  життя Вальдемар прожив в Івано-Франківську.

Для кого режисер  знімає цей фільм ?

Точно не має просвітницької мети розповісти про КГБ.Хоче зробити так, щоб цього більше ніколи не повторилося.  Західному глядачу дійсно важко уявити масштаб того, як СРСР стежив за своїми громадянами.

Голландці точно в своїй історії не пам’ятають такого тотального контролю, хіба в короткий період нацистської окупації. Також Вальтер хотів показати, що, на противагу  від Росії й Білорусі, які  досі  не позбулися тоталітаризму, Україна зовсім інша. Наше завдання – подалі від Москви – видно навіть в нашій готовності  відкривати архіви, спілкуватися про своє минуле без страху його повернення.

Одночасно, коли запитували, що його вразило, то сказав складнощі в пошуках героїв.  

В доступних архівах більшість документів зникає з настанням 1980-х. Скоріше за все їх досі не відкривають, бо  герої живі і працюють на СБУ.

Найбільше Вальтеру допоміг історик Володимир Бірчак. Пояснив, як працювати з архівами, здобувати інформацію.

Якщо ви знаєте ім’я, по батькові, прізвище і бажано рік народження особи, можна подати запит і протягом 5 тижнів вам мають відповісти, чи є справа. Але оскільки багато хто навіть не уявляє, що папки на них  чи їхніх рідних є в органах, то було б добре, аби в Україні впровадили  систему повідомлення.

Але з іншого боку  це ризиковано, бо багато хто не хотів би афішувати цей бік свого минулого.

Наприклад, незабаром буду їхати  в Радехівський район Львівської області. Мужчина 86-ти років телефоном сказав, що має історій на два кіна.   Коли перепитала, чи не проти будуть його діти, що я приїду поспілкуюсь, то сказав, що воліє аби рідні не знали про цю розмову.  

Режисер розпитував може  якісь побутові деталі життя українців, часто не зрозумілі європейцям?

— Думаю після відвідин наших будинків престарілих Вальтер про Україну вже більше знає, ніж я у свої 28.

Що входить у ваші обов’язки?

— Найголовніші повноваження — знайти історію і поспілкуватися з героєм. Якщо мені буде нудно, то можу навіть не телефонувати режисеру в Нідерланди. Якщо при особистій зустрічі не відчуваю контакту, то на екрані все виглядатиме ще нудніше. Знімаю розмову на телефон, іноді достатньо 5 хвилин, аби відчути харизму співбесідника.

У Львові важко знайти когось, чиї рідні не були б пов’язанні з Українською Повстанською Армією, чи релігійним  підпіллям . Коли в телефоні чую, що розмову зводять до політичної складової, прощаюся. Нас цікавить життя пересічного громадянина СРСР, не дисидента.

Якщо ви або ваші рідні постраждали від переслідувань чи репресій, або з певних причин працювали у радянських  спецслужбах   та готові про це розповісти, зателефонуйте, будь ласка, за  номером: + 38 093 023 86 38

Текст: Іван Столярчук

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *