Крок в сучасність, крок в невідомість

«Київські музичні прем’єри»

«Київські музичні прем’єри»: прем’єри у світі сучасної української академічної музики завжди викликають цікавість у потенційних глядачів.

Що ж вже казати про прем’єри 2020 року, того самого року, чий початок передвіщає все більш реальний «обвал» культурного ринку продуктів через юридичні, фінансові та законодавчі обмеження в цій сфері. 

Тому крім традиційних питань на кшталт «Що буде представлено?» чи «В якій комбінації?» також додаються радикально-нігілістичні мотиви: «Чи буде твір «сучасним»?» або «Чи буде концептуальною «сучасність» твору?» або навіть «Чим саме буде спровокована «сучасність» продукту?»

Серія концертів фестивалю «Київські музичні прем’єри», засновані близько 30 років тому Національною спілкою композиторів України, та, зокрема, серія з двох камерних концертів, що відбулися 24 листопада в Будинку Звукозапису – це подія не тільки цікава, а й бажана.

COVID-19 та його соціально-економічні наслідки знищили, понівечили та зганьбили більшість традиційних шляхів економічного та соціального існування культури та робітників культури. Будь-які концерти (а тим паче концерти такого жанру як академічна музики, що в Україні посідає роль авангарду андерграунду) в такі часи – це сміливий виклик. 

Серія конц«Київські музичні прем’єри»
Андрій Луньов та Юлiя Сурженко

Це виклик не тільки долі і не тільки часу. Це виклик всій сучасності і всій невідомості, виклик пандемії, – де префікс «пан-» пишеться не через давньогрецьке слово πάς («все»), а через його омонім, давньогрецьке ім’я Πάω (що в перекладі означає «пасти») —  а, отже, відсилає до самих першооснов паніки, ритуального екстазу давньогрецький бога Пана. 

Сучасність 2020 року пахне економічним шоком та соціальним стресом. Більшість людей – на самоізоляції. Більшість очей – коло екранів. Будь-які культурні новини лиш ненадовго розвіюють відчай перед злою рутиною постпандемічного світу.

В таких умовах презентувати нові твори – значить зустрічатися з реальністю не тільки глядача, а й епохи, що створює культурно-соціальні відносини. І, тому, недарма, що всі композитори Київських прем’єр 24 листопада, — люди з досвідом не тільки композиції чи виконання творів, а й педагогіки. 

Крок в сучасність, крок в невідомість
Богдан Сальников

Безперечно, це мало свій вирішальний вплив на характер музики. Вона була НА ДИВО більш наближена до сучасних ПОПУЛЯРНИХ жанрів ніж традиційна «укрсучмузика», що полягає в безумному експериментуванню з популярними стилями 1920-х (ну, УМОВНО, 1920-х) років: авангардом, імпресіонізмом та іншими стилями модерну (що і характерно для культури попередньої епохи, культури постмодернізму).

Таке загравання з «мерцями» не може не виглядати дещо дивним після величезного пласта розвитку музики: крізь популярні мейнстримні течії типу року чи металу до андерграундних явищ тяжких та експериментальних стилей (електроніка, нойз, індастріал та пост-індастріал). Їх вплив на сучасну культуру – безперечний. Їх можливість співпраці з академічною музикою не досліджена, але прогнозовано цікава. Втім, більшість композиторів це ігнорує. Більшість. Не всі.

В різновидах мейнстриму 2020-х (та більш давніх) років шановні автори музики (Борислав Стронько, Олена Ільницька, Павло Колпаков, Богдан Кривопуст, Володимир Рунчак) розбиралися і як науковці, і як педагоги, і як композитори, – саме тому музична «дегустація» новинок української сучасної музики була такою різноманітною.

«Київські музичні прем’єри»
Дмитро Пашинський


Що ж було першим? Кларнет. З кількох тактів – змінює регістр на секцію ударних в умілих руках (чи, вірніше, пальцях, якими музикант і відстукував ритма) Дмитра Пашинського. 

Звучить «Гортаючи сторінки мого фотоальбому» від Володимира Рунчака. Барабанна інтродукція завершується, і кларнет починає імітувати рок-гітару. Як? Доречніше буде, звісно, подивитися відеозапис трансляції концерту, оскільки цей спосіб звуковидобування складно аналізувати через надмірну точність в рухах виконавця. Але головне не це (хоча і це звісно також, бо виконавський талант такої авангардно екстремальної техніки – це унікальність) – а те, наскільки цікавим в результаті вийшов твір для вух сучасного глядача в цілому.

Алюзії на електронну, фольклорну та «важку» музики калейдоскопічно змінюються перед очима. По сцені пролітають привиди культурних епох, знайомих багатьом сучасним людям, тобто, людям, що живуть в реальності 2020 року. Слухати такий твір стає цікаво, оскільки кожна нова «сценка» є чітко зображеним – не карикатурно і не гротескно, а шанобливо і дбайливо до кожних тонких моментів імітації звуковидобування, — історичним та культурним феноменом.

Крок в сучасність, крок в невідомість
Йожеф Ермінь

Втім, невдовзі я вже повертаюся до свого нещодавнього міркування: «Чи походить слово пандемія від імені грецького бога паніки, Пана?» Я починаю згадувати, і вже не можу зупинитися.  COVID-19: страх, жах, марево на кожному кроці. Суцільний завал роботи, відсутність звичних розваг та небезпека реальних контактів. Хоч і не виходь на вулицю. А хіба… Хіба тобі тут, в Інтернеті, краще?

О ні, не заходь в Інтернет! Не переглядай Нетфлікс: все одно тобі презентують останні фільми, відзняті та змонтовані протягом 2019 року. Не заходь в Ютуб: там шаленіють навіть ті, хто не був вимушений лишитися вдома. Трансляції музичних концертів?

Окей, я уважно слухав не тільки Пашинського, а й (по черзі), чудовий дует Оксани Шкурат та Надії Ковтюх(«Прощальна зустріч» Борислава Стронько), не менш цікаве виконання піаністами Юлiєю Сурженко та Андрієм Луньовим «Пантоміми у 4-х поцілунках для чорного або білого рояля» Павла Колпакова, твори Олени Ільницької («Ноктюрн» для фортепіано, що виконувався Богданом Сальниковим) та Богдана Кривопуста, але…

Крок в сучасність, крок в невідомість
Оксана Шкурат та Надія Ковтюх

Але приблизно на кривопустівському «Тріо для скрипки, альта і віолончелі» мене і обійняла своїми руками вищезгадана меланхолійність. Все ж таки, і пронизливе звучання скрипальки Олександри Васильєва, і неоромантично жорсткий звук альта Катерини Супрун, і не менш «депресивний» тембр віолончеліста Артема Замкова конкретно в цьому творі звело мої роздуми до обмірковування стану культури в епоху пандемії COVID-19. 

Втім, я скоро був врятований. Бо, хоча меланхолійно-авангардний настрій і супроводжував Київські прем’єри весь день – але вже на другому концерті я звик до цього напруженого та, на мій вибагливий смак, подекуди атонального звучання. Важко не звикнути, коли солісти – Богдана Півненко, Олександр Лагоша, Оксана Литвиненко та Богдана Стельмашенко, та… Йожеф Ермінь. Один з найвідоміших піаністів України – та і на прем’єрах сучасного українського академу.

Він і став одним з двох «зірок», яким був присвячений другий концерт Київських прем’єр  «Дует ювілярів: Ігор Щербаков і Йожеф Ермінь». Центром програми таким чином була музика Ігоря Щербакова у виконанні струнних солістів, флейтистки Богдани Стельмашенко та піаніста Йожефа Ерміня. Також зірковий українсько-угорський талант виконав один фортепіанний твір Богдани Фроляк – «Присвяту». Цей концерт вийшов ще більш різноманітним, але вже не стільки жанрово, скільки інструментально.

Скрипалька Богдана Півненко виконала «Покаянний стих», «Aria passione-2» зіграв альтист Олександр Лагоша, а віолончель Оксани Литвиненко «проспівала» елегію-спомин «Там, за маревом…». Крім того, в концерті звучав твір для флейти «Пам’яті Олега Ківи» та численні фортепіанні та інструментальні твори Ігоря Щербакова в струнному супроводі: «Motus», «Valse triste» та Концерт № 1 для фортепіано і струнних.

Крок в сучасність, крок в невідомість
Олександра Васильєва, Катерина Супрун, Артем Замков

Втім, на жаль (чи на щастя), факт емоційного різноманіття ще не значить очевидної виграшності сучасного концерту. Як я вже зауважив, в цих питаннях культурної сфери життя кожного киянина головне інше. Те, наскільки концерт є цікавим («актуальним», «відповідним») сучасному глядачу. І 24 листопада 2020 запам’ятається мені саме цією «сучасністю» підходу до музикування Київських прем’єр.

Трансляція є? Є! Постійна зміна жанрової та солістської палітри є? Є! В результаті – обидва концерти нагадують вдалу підбірку ютубних роликів: невеликих, цікавих, різних та «сучасних», тобто, трендових стилів музики та мистецького виконання.

Резюмуючи: раптово і після довгого затишшя в онлайн-діяльності, в Інтернеті знехотя з’являється когорта українських культурних проєктів. Зрозуміло, що їх традиційний глядач не зможе відвідувати концерти так, як раніше, – хто не може, бо боїться, хто не може, бо працює, хто не може, бо хворіє кому… зручніше дивитися з дому.

Організаторам Київських Музичних Прем’єр вперше за тридцять років доводиться слідкувати фактично виключно за нестандартними показниками «успішності» та «відомості» власної музики. Лайки, перегляди, активні користувачі, що лишають коментарі, – це нові друзі та єдині супергерої світу української академічної музики.

Саме тому, ваша допомога, дорогі друзі, важлива не тільки в тому, щоб прочитати, або зробити репост, а й в тому, щоб вчасно (або хоча б із запізненням) пройти в віртуальну концертну залу, вперед, до невідомого, але в чомусь дуже знайомого світу української музики.

І саме тому, — до тих пір, доки реальність творів Богдани Фроляк та Ігоря Щербакова, Борислава Стронька та Володимира Рунчака, реальність Богдани Півненко, Олександра Лагоші та всіх-всіх композиторів та виконавців, що приймали участь в організації події, – доки ці реальності будуть реальними навіть для «віртуальних» користувачів, доти українська академічна музика буде відчувати себе «духом епохи», духом, що зображує красу нашої історії.

Наперекір війні, пандемії та несприятливому економічному стану, українська культура продовжує свою боротьбу з плинністю часу, маніфестуючи власні культурні та естетичні вподобання.

Текст: Іван Матлаєв

Фото: Аліна Гармаш

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *